Умовами, що викликають небезпеку, М.С. Таганцев визнавав: стихійні сили природи; напад тварин, фізіологічні (біологічні) процеси в організмі людини; дії особи, яка не перебуває у стані осудності, при цьому захист від дій такої особи направлений не проти неї особисто, а проти інтересів третіх осіб; будь-чиї «умисні» дії, від яких особа не обороняється, а заподіює шкоду правам третьої особи (наприклад, рятуючись від вбивці, особа вторгається у чуже помешкання»).

Таким чином, у правовій науці до початку ХХ століття крайня необхідність набула самостійного кримінально-правового значення і розглядалась окремо від необхідної оборони. Заподіяння шкоди третім особам у стані крайньої необхідності було підставою для звільнення особи від кримінальної відповідальності.

25 грудня 1958 року, доки Верховна Рада СРСР затвердила Основи кримінального законодавства Союзу РСР та союзних республік. У цьому правовому акті крайня необхідність отримує своє самостійне місце у розділі «Про злочин». У ст. 14 Основ 1958 року поняття крайньої необхідності було суттєво удосконалено. У цій нормі зазначалось, що «… не є злочином діяння, яке хоча і підпадає під ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, але вчинене в стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що загрожує інтересам Радянської держави, суспільним інтересам, інтересам особи або правам цієї особи або інших громадян, якщо ця небезпека за даних обставин не могла бути усунута іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена шкода».

Таким чином, вперше крайню необхідність законодавець визначив як обставину, що виключає саме злочинність діяння, зазначивши, що дії, вчинені за цих обставин, не є злочинними.

Найбільш значимою тенденцією у розвитку крайньої необхідності до початку ХХ століття стало розширення випадків правомірного заподіяння шкоди охоронюваним законом інтересам, від окремих приватних випадків до закріплення широкого кола юридичних фактів виникнення стану крайньої необхідності та встановлення критеріїв допустимості шкоди, заподіяної в стані крайньої необхідності.

Такий підхід залишається і зараз, проте обставина, що розглядається, з прийняттям КК 2001 року зазнала суттєвих змін.

1.2 Поняття крайньої необхідності як обставини, що виключає злочинність діяння, у науці кримінального права України

Незважаючи на закріплення крайньої необхідності як обставини, що виключає злочинність діяння, у ст. 39 КК України, в юридичній літературі немає однозначного визначення поняття крайньої необхідності. Слід відзначити негативну тенденцію, притаманну законодавчому визначенню крайньої необхідності ще за чинності Кримінального кодексу 1960 року. Ця тенденція полягає у тому, що початок визначення крайньої необхідності «не є злочином дія…» є невдалим, оскільки ці слова підкреслюють схожість аналізованих дій зі злочином, і тим самим не стимулюють громадян до відвернення небезпеки у стані крайньої необхідності. В юридичній літературі такий підхід критикувався як по відношенню до крайньої необхідності, так і відносно законодавчого визначення необхідної оборони.

На думку вчених для визначення поняття «крайня необхідність» варто скористатися одним із методів формальної логіки, суть якого полягає у визначенні поняття обставин, що виключають злочинність діяння через рід та видову відмінність конкретної обставини, що входить до цього інституту. Кожну ознаку загального поняття обставини, які виключають злочинність діяння, необхідно співставити з ознаками крайньої необхідності. Для послідовного визначення кожної з видових ознак крайньої необхідності потрібно виділити обов'язкові ознаки. Отже крайня необхідність, як один із видів обставин, що виключає злочинність діяння, має такі обов'язкові ознаки: 1) діяння; 2) зовнішня подібність із злочинами; 3) наявність певної підстави; 4) суспільна корисність або соціальна прийнятність (допустимість); 5) передбаченість законодавством України.

Так, діяння у стані крайньої необхідності - це вчинок, який може виражатись як в активній (дія), так і пасивній (бездіяльність) поведінці особи. Наслідком цього діяння є фактичне заподіяння шкоди охоронюваним законом інтересам. Діяння, вчинене у стані крайньої необхідності, зовнішньо подібне до злочинів. Будь-яке діяння (злочинне або правомірне) характеризується об'єктивними ознаками (дія або бездіяльність, наслідки, причинний зв'язок). Діяння, вчинене у стані крайньої необхідності, може цілком збігатися за своїми ознаками з конкретним злочином. Крайня необхідність може застосовуватись в декількох різнорідних сферах суспільних відносин, охоронюваних кримінальним законом від злочинних посягань. Наприклад, вона може виражатись у заподіянні шкоди життю, здоров'ю людини, її майну тощо, а також суспільним інтересам та інтересам держави.

Наступна ознака характеризує відношення суспільства і законодавства до діяння, вчиненого у стані крайньої необхідності. Таке діяння може розцінюватись як суспільно корисне, а в окремих випадках - як соціально прийнятне (допустиме).

Ситуація крайньої необхідності характеризується обов'язковим настанням небезпечних наслідків для певних охоронюваних законом прав та інтересів з метою відвернення таких наслідків від інших охоронюваних законом прав та інтересів. Чинна норма ст. 39 КК України допускає, щоб шкода відвернута була рівнозначною шкоді заподіяній, тому цілком логічно, що у таких випадках діяння потрібно розцінювати як соціально прийнятне (допустиме). Питання відшкодування шкоди, заподіяної в стані крайньої необхідності, регулюються ст. 1171 Цивільного кодексу України. Так, шкода, заподіяна в стані крайньої необхідності, відшкодовується особою, яка її завдала. Особа, яка відшкодувала шкоду, має право пред'явити зворотну вимогу до особи, в інтересах якої вона діяла. Враховуючи обставини, за яких було завдано шкоди, суд може покласти обов'язок її відшкодування на особу, в інтересах якої діяла особа, яка завдала шкоду, або зобов'язати кожного з них відшкодувати шкоду в певній частині або звільнити їх від відшкодування частково або в повному обсязі.

Лексично слово «крайній» означає «граничний, межовий», «останній», «виключний». Слово «необхідний» означає «такий, без якого не можливо обійтись, потрібний, неминучий».

Для того, щоб визначити ознаки, які уособлюють специфіку крайньої необхідності, потрібно розглянути підходи, наявні у юридичній літературі. Так, ще у ХІХ столітті М.М. Розін стан крайньої необхідності характеризував як стан особи, при якому для рятування відомого блага або здійснення відомого інтересу єдиним виходом є порушення іншого блага або інтересу. А.А. Піонтковський крайню необхідність характеризував, як стан, при якому особа тільки шляхом діяння може відвернути небезпеку, що загрожує будь-яким охоронюваним законом інтересам.

Ю.В. Баулін формулює поняття крайньої необхідності як «… вимушене вчинення громадянином дій, заздалегідь пов'язаних із заподіянням шкоди об'єктам кримінально-правової охорони з метою усунення небезпеки, що загрожує правоохоронюваним індивідуальним інтересам, якщо ця небезпека в даній обстановці не могла бути усунена іншими засобами і якщо заподіяна шкода відповідала характеру небезпеки та обстановці».

Так, П.С. Матишевський розглядав крайню необхідність як такий збіг обставин, за якого виникла безпосередня небезпека для певного об'єкта, зберегти який можна, лише заподіявши шкоду іншому, менш цінному об'єктові.

Отже, наведені визначення свідчать, що у сучасних наукових дослідженнях крайньої необхідності враховуються положення, закріплені у нормі про крайню необхідність у чинному кримінальному законодавстві, однак водночас вчені намагаються розширити, конкретизувати і уточнити поняття крайньої необхідності. І це закономірно, адже, як відомо, наука кримінального права на підставі вивчення кримінального законодавства, враховуючи певний етап розвитку суспільства, прагне до вдосконалення кримінально-правових норм (у тому числі, звичайно, і норми про крайню необхідність).

крайній необхідність злочинність діяння

У науці кримінального права існують різні підходи до розгляду тієї чи іншої обставини, що виключає злочинність діяння, зокрема і крайньої необхідності.

Одним із перших підходів, запропонованих при характеристиці обставин, що виключають злочинність діяння, був поділ умов правомірності на умови, що відносяться до посягання, та умови, що відносяться до захисту. Так, А.А.Піонтковський під час аналізу крайньої необхідності до умов, що характеризують небезпеку, відносив безпосередньо небезпеку, яка загрожує охоронюваним законом інтересам, наявність цієї небезпеки та дійсність. До умов, що характеризують захист, вчений відносив неможливість усунення небезпеки, що загрожує, іншими способами, окрім як заподіяння шкоди та достатність цієї шкоди - заподіяння шкоди менш значної порівняно з відвернутою. У сучасній кримінально-правовій науці такий підхід до розгляду обставин, що виключають злочинність діяння, також наявний і має переконливі аргументи на свою користь.

Інший спосіб аналізу обставин, що виключають злочинність діяння, запропонований Є.В. Благовим. Кожна з обставин, що виключає злочинність діяння, характеризується спеціальним складом, зміст якого зводиться до того, що ознаки, які повторюються в усіх або в багатьох таких складах, утворюють загальний склад виключення правової відповідальності. Так, автор виділяє три групи ознак, що входять до складу крайньої необхідності:

а) умови правомірності, що відносяться до загрозливої небезпеки;

б) умови правомірності, що відносяться до усунення небезпеки;

в) умови правомірності, що відносяться до заподіюваної шкоди.

Український науковець Ю.В. Баулін зазначає, що скоєння правомірних вчинків, які підпадають під ознаки злочину, викликається різними факторами об'єктивної дійсності (певні явища, процеси, вчинки, події). І хоча ці фактори тісно пов'язані із самими вчинками, однак їм не належать, оскільки спочатку виникає суспільно небезпечна ситуація і, як відповідна реакція на нього, - те, що законодавець називає необхідною обороною, крайньою необхідністю та затриманням злочинця. Викладене, таким чином, дає автору змогу провести розмежування між вчинком і підставою його вчинення, що надає можливість охопити весь спектр чинників, які впливають на характеристику певної обставини. Виходячи із зазначеної моделі запропонованого методу, Ю.В. Баулін розглядає кожну обставину, що виключає злочинність діяння, зокрема і крайню необхідність. Доцільність такого методу дослідження підстав вчинків, що виключають злочинність діяння, дає можливість уникнути повтору загальних ознак, притаманних усім обставинам, що розглядаються.

Так, в одному із підручників з кримінального права України стан крайньої необхідності розглядається через сукупність двох головних елементів:

а) небезпеки, яка безпосередньо загрожує охоронюваним законом інтересам особи, суспільства або держави;

б) неможливості усунення цієї небезпеки іншими засобами, крім заподіяння шкоди іншим охоронюваним законом інтересам. При цьому виділяються й додаткові ознаки діяння, вчиненого в цьому стані:

- наявність мети;

- спрямованість заподіяння шкоди;

- характер дій;

- своєчасність заподіяння шкоди;

- межі заподіяння шкоди (граничною і правомірною у стані крайньої необхідності визнається шкода, якщо вона рівнозначна відверненій шкоді або є менш значною, ніж відвернена).

П.С. Матишевський пропонує виходити з таких ознак умов, що визначають правомірність дій у стані крайньої необхідності:

1) наявність небезпеки заподіяння шкоди об'єктові захисту;

2) небезпека, що виникла, має бути наявною, дійсною, тобто вона виникла, існує і ще не минула;