3) небезпека має бути невідворотною, а її усунути неможливо без заподіяння шкоди іншим цінностям, що також охороняються правом;

4) шкода має завдаватися так званим третім особам; якщо шкода завдається зазіхачеві, то вчинене кваліфікується за правилами про необхідну оборону;

5) особа завдає шкоду, будучи зобов'язаною або вимушеною до цього об'єктивними обставинами;

6) заподіяна шкода має бути меншою, ніж відвернена шкода.

У свою чергу, «взаєморозміщення та взаємозв'язок складових елементів чого-небудь цілого» являє собою структуру. Поняття «структура» в українській мові тлумачиться, як взаєморозміщення та взаємозв'язок складових частин цілого, устрій, організація чого-небудь.

Отже можна сказати, що структура - це найбільш вдалий термін, за допомогою якого можливе поєднання всіх складових елементів крайньої необхідності.

2.2 Характеристика елементів крайньої необхідності

Кожна обставина, що виключає злочинність діяння, має свою підставу. Правовою підставою виникнення стану крайньої необхідності у ч. 1 ст. 39 КК є «... небезпека, що безпосередньо загрожує особі, правам цієї особи, інших осіб, суспільним інтересам чи інтересам держави». Отже, підставою крайньої необхідності, її першим елементом, є небезпека, яка повинна відповідати певним вимогам, для того, щоб надавати особі право на вчинення діяння з метою відвернення. У літературі часто акцентується увага не на ознаці «безпосередності», а на ознаках реальності (дійсності) та наявності, які прямо не зазначені у нормі закону. Так, П.С. Матишевський при аналізі умов правомірності розглядає лише такі ознаки небезпеки, як її наявність, дійсність і невідворотність.

Так, ще 50 років тому відомий вчений С.А. Домахін у своїх дослідженнях дійшов висновку про те, що стан крайньої необхідності виникає тоді, коли певним, охоронюваним законом інтересам загрожує небезпека їх порушення. За минулі роки у цьому питанні суттєвих змін не відбулось, і за чинним кримінальним законодавством стан крайньої необхідності характеризується наявністю двох підстав:

небезпекою, яка загрожує охоронюваним законом особистим суспільним інтересам чи інтересам держави;

неможливістю негайно відвернути небезпеку, що виникла, іншими засобами, крім вчинення діяння, яке підпадає під ознаки дії (злочину), передбаченої кримінальним кодексом.

При цьому небезпека, яка виходить від різноманітних джерел, має:

загрожувати особі чи правам цієї особи або інших осіб, охоронюваним законом інтересам суспільства або держави;

бути наявною - безпосередньо загрожувати заподіянням суттєвої шкоди особистим або суспільним інтересам;

бути реальною (дійсною), а не уявною;

бути такою, яку неможливо усунути за даних обставин іншими засобами як тільки шляхом заподіяння шкоди інтересам третіх осіб.

Ще однією ознакою, що характеризує небезпеку як підставу виникнення крайньої необхідності, є її дійсність. Небезпека повинна бути дійсною, тобто реально існуючою, а не уявною. Кримінальна відповідальність особи, яка заподіяла шкоду певним охоронюваним законом інтересам у зв'язку з уявною небезпекою, вирішується за правилами фактичної помилки: особа має нести кримінальну відповідальність за необережний злочин, якщо вона була зобов'язана та могла усвідомлювати помилковість свого припущення, або звільняється від кримінальної відповідальності, якщо буде встановлено, що вона не усвідомлювала і за обставинами справи не могла усвідомлювати своєї помилки. Небезпека, що минула, не може створювати стан крайньої необхідності, і такий стан не може виникнути навіть безпосередньо перед виникненням небезпеки.

Отже, підставою для виникнення стану крайньої необхідності може вважатись лише така небезпека заподіяння шкоди охоронюваним законом інтересам, яка не тільки існує реально, а й упродовж певного проміжку часу неминуче, без будь-яких додаткових чинників, інших втручань може перетворитись у дійсну шкоду зазначеним інтересам.

Однак ознаками наявності та реальності не вичерпуються вимоги до підстави крайньої необхідності. Ще однією ознакою доцільно вважати вимоги до об'єкта небезпеки. Слід звернутись до змісту ст. 39 КК, де зазначено: «… для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави…», тобто об'єктом наявної і реальної небезпеки можуть бути будь-які інтереси: особисті права, інтереси суспільства чи держави. Положення крайньої необхідності не можуть бути застосовані для захисту неправомірних інтересів.

Не менш важливе значення при розгляді правової сторони підстави вчинення діяння в стані крайньої необхідності має джерело виникнення небезпеки. На думку більшості науковців, джерела виникнення небезпеки при крайній необхідності, наприклад, на відміну від необхідної оборони, можуть мати різноманітне походження, тому навести їх вичерпний перелік просто неможливо. Разом з тим, у юридичній літературі їх прийнято розподіляти на такі групи:

- стихійні сили природи (наприклад, землетрус, повінь тощо);

- різні аварії промислового, техногенного та соціального характеру, які створюють небезпеку для життя або здоров'я людини, матеріальних цінностей (наприклад, аварія на Чорнобильській АЄС);

- неcправний стан техніки, певних механізмів, джерел підвищеної небезпеки;

- фізіологічні (голод, холод, пологи) та біологічні (викликані певною хворобою) процеси, інші види непереборної сили;

- суспільно небезпечна поведінка особи, в тому числі неосудної або такої, яка не досягла віку кримінальної відповідальності, напад тварини тощо.

Також слід зазначити, що місцезнаходження особи та час усунення небезпеки мають суттєве значення, оскільки виправданим може бути діяння, яке здійснюється у певний проміжок часу, своєчасно, тобто в період виникнення реальної та наявної небезпеки.

Якщо ж така небезпека не відповідає зазначеним критеріям, тобто небезпека ще не виникла або, навпаки, вже минула, то заподіяння особою шкоди іншим охоронюваним законом інтересам з метою її усунення не можна розглядати як вимушену, тобто заподіяну в стані крайньої необхідності. Таке діяння варто розцінювати за правилами «передчасної», або «запізнілої» крайньої необхідності, що не може бути виправдано станом крайньої необхідності та повинно розглядатись як звичайне правопорушення (злочин).

Щодо аналізу ознак самого діяння, що вчиняється в стані крайньої необхідності, то в одному із підручників з кримінального права пропонується досліджувати діяння, вчинене в стані крайньої необхідності, виходячи з таких ознак:

1) мета діяння;

2) спрямованість (об'єкт) заподіяння шкоди;

3) характер дій;

4) своєчасність заподіяння шкоди;

5) межі заподіяння шкоди.

Встановлення мети діяння, вчиненого в стані крайньої необхідності, має важливе значення. Насамперед тому, що в законі чітко не визначається мета зазначеного діяння, від тієї мети, яку прагне досягти суб'єкт залежить вибір засобів, які мають бути використані суб'єктом, та наслідки їх використання. Мета вчинку - це той уявний результат, якого прагне досягти особа, яка скоює даний вчинок. Такого висновку можна дійти, виходячи з природи мети, відповідно до якої суб'єктивно поставлена мета припускає досягнення конкретного об'єктивного результату. Цілком логічним є положення, що спочатку виникає мета скоєння вчинку, а вже потім настає певний результат. При цьому варто зауважити, що проміжок часу між цими двома ознаками не завжди є однаковим.

Так, якщо підставою виникнення стану крайньої необхідності є небезпека заподіяння шкоди інтересам особи, суспільства або держави, то метою діяння, вчиненого в цьому стані, є усунення такої небезпеки.

Щодо спрямованості заподіяння шкоди, то у стані крайньої необхідності шкода заподіюється правоохоронюваним інтересам держави, суспільства або особі. У літературі вважають, що шкода при крайній необхідності може бути заподіяна лише інтересам третіх осіб, тобто підприємствам, установам, організаціям або окремим громадяням, що не викликали небезпеку і звичайно не пов'язані зі створенням цієї небезпеки. Проте у ряді випадків особа змушена заподіювати шкоду самому джерелу небезпеки, щоб ліквідувати його, локалізувати, знизити інтенсивність впливу тощо (наприклад, перехожий, побачивши некерований автомобіль, що рухається згори, спрямовує його в кювет, попереджаючи тим самим наїзд на дітей).

Щодо характеру дій, то відповідно до закону крайня необхідність припускає лише активну поведінку суб'єкта. Особа уявляє яким чином буде усунута небезпека: шляхом знищення або пошкодження джерела небезпеки, перевезення людей у безпечне місце ха допомогою узятого без дозволу чужого транспорту тощо. Але потрібно погодитись з позицією окремих науковців, що характер дій в стані крайньої необхідності може проявлятись і у вигляді бездіяльності. Так, С.А. Домахін, обґрунтовуючи такий висновок, зазначає, що охоронювані законом інтереси можуть бути порушені не тільки суспільно небезпечною дією, а й бездіяльністю особи.

Наступною ознакою діяння, вчиненого в стані крайньої необхідності, є своєчасність заподіяння шкоди. Дії щодо усунення небезпеки повинні бути своєчасними, тобто відповідати у часі небезпеці, яка загрожує. Як вже наголошувалось, своєчасність дій прямо пов'язана з наявністю небезпеки. Так, на думку В.Л. Зуєва, захист має розпочатись не раніше, ніж з'явиться загроза охоронюваним законом інтересам, та припинитись не пізніше, ніж ця небезпека зникне. При цьому немає значення, чи минула небезпека в силу об'єктивних причин, усунута безпосередньо особою, якій вона загрожувала, або будь-ким іншим. Шкода, заподіяна до або після, виходить за межі стану крайньої необхідності, і захист залежно від цього вважається передчасним або запізнілим, що і позбавляє його правомірності. Саме тому акт крайньої необхідності є правомірним, якщо він здійснюється протягом періоду існування небезпеки.

Щодо меж заподіяння шкоди, то закон вимагає, щоб небезпека при крайній необхідності «не могла бути усунута іншими засобами». Деякі науковці дотримуються позиції про те, що іншими засобами, без заподіяння шкоди усунути небезпеку не можливо. При заподіянні шкоди в стані крайньої необхідності не виключена можливість багатоваріантності, обумовлена, зокрема, швидкістю прийняття рішення, складністю співставлення всіх «можливих плюсів та мінусів» саме цього варіанта. Отже, обов'язковим наслідком дії в стані крайньої необхідності є заподіяння шкоди охоронюваним законом інтересам, які, як правило, не причетні до виникнення загрозливої небезпеки. Отже, граничною і правомірною у стані крайньої необхідності повинна визнаватися шкода, якщо вона рівнозначна шкоді відверненій або є менш значною, ніж відвернена шкода.

Питання про перевищення меж крайньої необхідності у науці кримінального права є дискусійним. Кримінальний кодекс України 2001 року вперше сформулював визначення цього поняття, однак його законодавча конструкція й досі викликає сумніви щодо правильності кримінально-правової регламентації названої обставини, яка виключає злочинність діяння.

Відповідно до ст. 39 КК особа притягується до кримінальної відповідальності, якщо вона у обстановці крайньої необхідності умисно заподіяла шкоду охоронюваним законом інтересам, і якщо ця шкода є більш значною, ніж відвернена. З цього визначення випливає, що ознаками перевищення меж крайньої необхідності є:

1) наявність стану крайньої необхідності, тобто наявність безпосередньої небезпеки заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам;

2) неможливість усунення існуючої небезпеки діянням, не пов'язаним із заподіянням шкоди іншим правоохоронюваним інтересам;

3) заподіяна шкода є більш значною, ніж відвернена ;

4) шкода у стані крайньої необхідності заподіяна умисно.