Взаємні права і обов'язки сторін в аналізованих правовідносинах становлять їх юридичний зміст. Вони об'єктивно виникають з моменту вчинення злочину незалежно від того, виявлений злочин органами держави чи ні (доказом цього є хоча б те, що строки давності відповідно до ст. 49 КК починають обчислюватися з дня вчинення злочину). Процесуальні ж акти порушення кримінальної справи, притягнення особи як обвинуваченого або винесення обвинувального вироку не породжують і не створюють кримінально-правових відносин, а лише констатують їх, оскільки і до винесення цих актів між злочинцем і державою вже виникли реальні юридичні відносини. Суб'єктами таких відносин, з одного боку, є особа, яка вчинила злочин, а з іншого - держава в особі насамперед органів дізнання, слідства і прокуратури. Ці правовідносини є динамічними, всі.» Весь час розвиваються, уточнюються і змінюються внаслідок дій суб'єктів щодо реалізації їх взаємних прав і обов'язків (наприклад, винний може з'явитися з повинною, активно сприяти розкриттю злочину, відшкодувати заподіяну шкоду і та ін., що у свою чергу породжує у відповідних органів і службових осіб обов'язок урахувати ці обставини при визначенні міри відповідальності). На певному етапі розвитку правовідносин органом, що представляє державу, виступає суд. Обвинувальний вирок суду остаточно засвідчує існування кримінальних правовідносин, що виникли в момент вчинення злочину. Вирок є формою вираження державного осуду злочинця і ним діяння і конкретизує вид і міру тих обмежень, яких має зазнати засуджений. Отже, з моменту набрання обвинувальним вироком законної сили правовідносини досягають своєї повної визначеності. Об'єктом таких правовідносин є ті особисті, майнові або інші блага особи, зменшення яких передбачається в санкції статті Особливої частини КК, за якою особа визнається винною у вчиненні злочину, і які визначені обвинувальним вироком суду. В подальшому, при відбуванні засудженим покарання, суб'єктами, що представляють державу в кримінально-правових відносинах, виступають органи, які відають виконанням призначеного судом покарання. Разом з кримінально-правовими тут виникають і розвиваються кримінально-виконавчі правовідносини.

1.2 Генезис інституту кримінальної відповідальності в Україні

Складність дослідження становлення та розвитку інституту кримінальної відповідальності у кримінальному законодавстві України обумовлена насамперед тим, що історія України є, по суті, чередування періодів здобуття та втрати державності. А з приходом нової влади, завжди виникають нові законодавчі акти, що регулюють ті відносини, які вона вважає головними. Та і сучасна територія України до середини 20-го століття фактично не перебувала в складі однієї держави. Враховуючи це, та виходячи з аксіоматичного твердження про нерозривний зв'язок розвитку держави і права, можна зробити висновок, що українське законодавство, в цілому, і кримінальне в тому числі, не мало можливості поступального розвитку.

Наведене, однак, абсолютно не означає, що чинне кримінальне законодавство України не має національних історичних коренів, не спирається на історичні традиції. Навпаки, витоки кримінального законодавства України сягають сивої давнини. Та і далеко не кожна європейська країна може пишатися такими правовими пам'ятками, як Україна.

Історію кримінального законодавства України не можна вважати дослідженою на належному рівні, однак основні правові пам'ятки України знайшли своє відображення у працях українських вчених в цілому, і криміналістів, зокрема. Серед сучасних дослідників історії розвитку кримінального законодавства України в цілому, і кримінальної відповідальності, зокрема, слід відзначити В.К.Грищука [6, с.35-39], Є.М.Кісілюка [6, с.42-48], С.В.Кудіна [6, с.51-52],, П.Л.Фріса [6, с.31-32] та інших. Значну увагу дослідженню проблем розвитку кримінального законодавства України приділено у фундаментальних працях П.П.Михайленка [6, с.64-67].

Узагальнення викладеного в працях названих науковців та в інших наукових джерелах з історії держави і права України дає можливість провести аналіз розвитку нормативного регулювання інституту кримінальної відповідальності в українському кримінальному праві. Проте слід зробити уточнення, що оскільки поняття кримінальної відповідальності виникло лише у середині ХІХ-го століття, увагу буде зосереджено на дослідженні нормативного закріплення положень, що мають істотне значення для сучасного вирішення питання про поняття, підстави та форми кримінальної відповідальності.

Наука кримінального права має давню історію. Різні напрями наукової думки (так звані школи кримінального права) внесли значний вклад у розвиток цієї науки. Наприклад, класична школа кримінального права розвивала юридичний (догматичний) метод дослідження і досягла в цьому істотних успіхів. Соціологічна школа кримінального права привнесла в науку соціологічні методи. Вчені достатньо використовували і методи порівняльного правознавства, і історичний метод. У радянський період науку кримінального права було надзвичайно ідеологізовано, сковано постулатами марксистсько-ленінських ідей. Однак, незважаючи на ці ідеологічні догмати, що ставили науку під твердий контроль комуністичної партії, в межах юридичного вчення про злочин і покарання було зроблено серйозні дослідження, положення і висновки яких може бути використано й у пострадянський період.

Безпосередньо в Україні працювали провідні вчені, які зробили істотний внесок у розвиток науки кримінального права. Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. це були А. Ф. Кистяковський, Л. С. Бєлогриць-Котляревський (Київ), Л. Є. Владимиров, М. П. Чубинський, А. Д. Кисельов (Харків), Э. Я. Нємировський (Одеса). У радянський період українську науку гідно представляли Я. М. Брайнін, С. І. Тихенко (Київ), Г. І. Волков, В. С. Трахте-ров, М. М. Гродзинський (Харків).

Нині наукові дослідження з кримінального права здійснюються на кафедрах провідних вищих юридичних навчальних закладів, у підрозділах Національної академії наук України та Академії правових наук України

РОЗДІЛ 2. ПІДСТАВИ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

2.1 Єдина підстава кримінальної відповідальності, її фактичні та юридичні сторони

Проблема підстави кримінальної відповідальності є однією з найважливіших у кримінальному праві, адже від її вирішення залежить доля людини: чи підлягатиме вона найсуворішим (порівняно з встановленими нормами інших галузей права) обмеженням своїх прав, позбавленням певних благ тощо у зв'язку з вчиненим нею діянням, чи до цієї особи такий захід не буде застосований зовсім. Ця проблема залишається в теорії кримінального права дискусійною і остаточно не вирішеною.

В. Грищук, дослідивши цю тему, відшукав більше десятка позицій науковців з цього приводу [7, с.134]. Щоб визначитись, які з цих позицій більш прийнятні, потрібно врахувати, що підстави кримінальної відповідальності можна розглядати у двох аспектах і обсягах:

1) з погляду системи права, комплексу його галузей, зокрема з врахуванням того, що підстава кримінальної відповідальності - це категорія як кримінального, так і кримінально-процесуального права. Отож матеріально-правовою підставою є відповідні норми КК України. Це випливає з властивого вітчизняному праву принципу законності. Тому вказівка в літературі на такі види підстав кримінальної відповідальності [8, с.36] не викликає жодних заперечень;

2) як категорію кримінального права.

При визначенні підстав кримінальної відповідальності необхідно відповісти на три питання:

1) як обґрунтувати кримінальну відповідальність особи, що вчинила злочин?

2) за що особа підлягає кримінальній відповідальності?

3) на якій правовій підставі вона підлягає такій відповідальності?

Що стосується першого питання, то йдеться про філолофсько-етичне обґрунтування кримінальної відповідальності, тобто про те, чому суспільство і держава мають право докоряти людині, яка порушила кримінально-правову заборону, і на чому заснований такий докір. Відповіді на друге і третє питання припускають з'ясування того, що є юридичною підставою кримінальної відповідальності особи, яка вчинила злочин.

Суспільство і держава виходять з того, що злочинець як особистість наділений свідомістю і волею, здатний співвідносити свою поведінку з кримінально-правовими заборонами і лише тому може підлягати кримінальній відповідальності за їх порушення. Однак щоб обґрунтувати етичний докір такій особі, необхідно переконатися, що вона мала реальну можливість не порушувати кримінально-правову заборону. В зв'язку з цим слід з'ясувати, в якій мірі взагалі людина вільна у виборі своєї поведінки, зокрема в тому, щоб утриматися від вчинення злочину або вчинити його.

Іноді вважають (механістичний детермінізм, фаталізм), що людина подібна машині, яка лише адекватно реагує на зовнішні і внутрішні подразники. Тому кожен вчинок людини, в тому числі й злочин, є неминучим, оскільки він уже визначений всіма попередніми подіями, які мали місце в житті цієї людини. В такому різі людина - раб обставин, вона позбавлена можливості вільного волевиявлення, а відтак, і вільного вибору своєї поведінки, що фатально вже визначена наперед. Тому прояв злочинної волі у злочині є лише видимість свободи, уявна свобода, а якщо це так, то і неможлива негативна моральна оцінка. Отже, обґрунтування кримінальної відповідальності фаталісти вбачають не стільки в засудженні злочинної волі, скільки в об'єктивній шкідливості злочину для суспільства. Протилежний погляд (індетермінізм) зводиться до того, що єдиною причиною вчинення особою злочину є його абсолютна, нічим не обмежена свобода волі. Злочинна поведінка людини визначається її злою волею, що існує незалежно від будь-яких обставин, у тому числі й від її розуму і совісті. Свободна воля, і тільки вона, обирає, як зробити людині в даній ситуації. Тому обґрунтування засудження особи за вчинений злочин полягає в порочності цієї злої свободної волі злочинця.

Більш правильним є погляд (діалектичний детермінізм), відповідно до якого людина, опинившись перед вибором - вчинити злочин або утриматися від цього, залежить як від зовнішніх обставин, так і від власного розуму, совісті, переконань, схильностей, потреб, інтересів і та ін. При цьому навряд чи вірно стверджувати, що тільки зовнішні обставини або тільки внутрішній стан особи фатальним чином визначають її поведінку. Злочин, вчинений людиною, є причинно пов'язаним як з її свідомістю, так і з об'єктивною дійсністю. Зовнішні обставини дійсно впливають на поведінку особи, але лише переломлюючись через її внутрішні психічні установки, свідомість. Розум, совість, переконання тощо підказують людині, як зробити їй в конкретній ситуації. Підстава для етичного і правового засудження злочину і особи, яка його вчинила, є лише в тому разі, якщо ця особа мала об'єктивну можливість обрати із наявних варіантів поведінки (хоча б із двох) незлочинний засіб досягнення поставленої мети. Таким чином, наявність відносної свободи вибору вчинку (міра свободи) і є етичним обґрунтуванням кримінальної відповідальності конкретної особи за обраний нею злочинний варіант поведінки. В такому разі кримінальна відповідальність спроможна виступати засобом впливу на свідомість і волю людей і тим самим детермінувати їх поведінку в майбутньому. Отже, якщо людина свідомо обирає злочинний варіант поведінки, маючи можливість зробити інакше, то це й обґрунтовує можливість і необхідність з боку держави застосувати до неї покарання, що має на меті кару, а також попередження вчинення злочинів як цією особою, так й іншими.