Відповідно до ч. 1 ст. 2 КК підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом. У цьому положенні закону міститься відповідь на питання, за що і на якій підставі особа підлягає кримінальній відповідальності. Очевидно, що вона підлягає кримінальній відповідальності за вчинення такого суспільне небезпечного діяння, що містить ознаки певного складу злочину, передбаченого КК. Тому і говорять, що єдиною підставою кримінальної відповідальності є склад злочину.

В межах єдиної підстави кримінальної відповідальності можна виділити її фактичну і юридичну сторону. Фактична сторона - це вчинення в реальній дійсності суспільне небезпечного діяння, а юридична - це передбаченість такого діяння в КК. Підставою кримінальної відповідальності є встановлення судом повної відповідності фактичної і юридичної сторін. Відсутність такої відповідності свідчить і про відсутність підстави кримінальної відповідальності, тобто складу злочину.

Для поглибленої характеристики цього поняття бажано враховувати два критерії встановлення фактичної підстави кримінальної відповідальності в процесі застосування кримінально-правових норм:

а) сутнісно-змістовний - суспільна небезпечність діяння;

б) формально-юридичний - наявність у діянні ознак складу злочину [8, с.82-84].

Врахування сутнісно-змістовного критерію в процесі вирішення питання про підставу кримінальної відповідальності дуже важливе. Для притягнення до кримінальної відповідальності необхідно встановити факт вчинення не будь-якого діяння, що містить ознаки складу злочину, а суспільно небезпечного діяння. Необхідно взяти до уваги, що вказаному в ч. 1 ст. 2 КК України положенню кореспондує зміст ст. 11 КК, яка регламентує поняття злочину, для якого ознака суспільної небезпечності діяння є обов'язковою. Крім того, відповідно до ч. 2 ст. цієї статті не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.

Навіть якщо вчинено злочин з формальним складом, малозначність діяння не виключається. Таким шляхом йде і судова практика. Наприклад, Судовою палатою з кримінальних справ Верховного Суду України обґрунтовано закрита через малозначність діяння справа із обвинувачення громадянина за ст. 263 КК України, який незаконного зберігав три патрони. Підсудний зброї не мав, наміру передати патрони іншим особам встановлено не було. За таких обставин судова палата дійшла до правильного висновку, що вчинене діяння не спричинило і не могло заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.

Складність вирішення питання, чи відзначається вчинене діяння суспільною небезпечністю, властивою злочину, залежить від того, який склад злочину досліджується. Адже є склади злочинів, при формулюванні яких законодавець головним чином враховує характер суспільної небезпеки. Через специфіку цих діянь, їх об'єкти посягання, способи вчинення тощо вони і не можуть бути менш небезпечними, ніж це властиво злочину. Наприклад, умисне вбивство, зґвалтування тощо. Є також склади злочинів, при формулюванні яких законодавець враховує не тільки характер суспільної небезпеки, а й її ступінь. Діяння такого характеру можуть бути і проступком, а злочином вони визнаються лише тоді, коли відрізняються властивим для злочину обсягом заподіяної або можливої шкоди, яка і стає критерієм відмежування злочинної поведінки від незлочинної.

Частина 3 ст. 2 КК передбачає, що ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу. Це положення відповідає ч. 1 ст. 61 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

2.2 Підстави кримінальної відповідальності в науці кримінального права

Серед поглядів на проблему підстави кримінальної відповідальності, висловлених у період дії попереднього КК України, привертають увагу позиції, що підставою кримінальної відповідальності є:

1) вина, винуватість, особливі властивості злочинця тощо;

2) склад злочину [3, с.42];

3) вчинення злочину [4, с.132];

4) вчинення діяння, що містить склад злочину [5, с.232].

Перший погляд не був вдалим і не знайшов підтримки в наступних дослідженнях [3, с.42]. Решта позицій залишається предметом дискусії.

У новому КК України 2001 р. Законодавець підтримав четверту з вказаних вище позицій і зазначив, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом.

У зв'язку з цим науковці зосередились на дослідженні такого визначення підстави кримінальної відповідальності. Усі звертають увагу на своєрідну дуалістичність законодавчої позиції, але по-різному тлумачать її зміст, вживають різну термінологію, крім того, здійснюють спроби визначення єдиної підстави кримінальної відповідальності.

Так, В. Тихий у загальнотеоретичному аспекті дослідив цю проблему і в результаті фактичною підставою кримінальної відповідальності визнав вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого законом, а склад злочину - нормативно-правовою (законною) підставою кримінальної відповідальності [6, с.50].

Ю. Баулін в підручниках, виданих на базі нового кодексу, акцентував увагу на тому, що єдиною підставою) кримінальної відповідальності є склад злочину. В межах цієї підстави можна виділити її фактичну сторону (вчинення в реальній дійсності суспільно небезпечного діяння) і юридичну (передбаченість такого діяння як складу злочину у КК) [2, с.35]. До аналогічного висновку дійшли Р. Вереша [7, с.238-239] та інші науковці. Позитивним в цій позиції є визнання єдності матеріальної кримінальної відповідальності і дуалістичності двох сторін такої відповідальності, але спроба реанімації тези «склад злочину - єдина підстава кримінальної відповідальності» не зовсім переконлива.

Заслуговує на увагу позиція О. Дудорова, який також виокремлює зазначені сторони підстави кримінальної відповідальності, але змістом фактичної сторони визнає акт поведінки людини - вчинення нею в реальній дійсності умисно або через необережність суспільно небезпечного діяння, яке чинним кримінальним законом визнано злочином [8, с.72].

А. Андрушко, І. Давидович наголошують, що кримінальна відповідальність виникає у випадку, коли ознаки діяння та ознаки, передбачені у кримінальному законі, збігаються, отже, можна вести мову про «сукупну» підставу такої відповідальності - фактичну та правову [9, с.78-85].

Підсумовуючи стислий огляд наукових позицій з приводу означеної проблеми, зазначимо, що їх різноманітність зумовлена неоднаковими поглядами на роль у вирішенні цього питання факту вчинення злочину, його юридичної формули (складу злочину) або їх поєднання.

У зв'язку з цим необхідно:

1) уніфікувати термінологію у визначенні поняття «підстава кримінальної відповідальності»;

2) врахувати, що у ч. 1 ст. 2 КК України зазначено не декілька, а одну підставу. Зокрема, орієнтуючись на традиційну для вітчизняного кримінального права класифікацію та термінологію, єдиною фактичною підставою кримінальної відповідальності, як це і зазначено в законі, вважати вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом.

Як відзначалося, кримінальна відповідальність - це реакція держави на вчинений особою злочин. Така реакція знаходить своє вираження у певному правозастосовному акті органу держави - обвинувальному вироку суду. В зв'язку з цим розрізняють матеріальну і процесуальну підстави кримінальної відповідальності. Матеріальною підставою визнається злочин, а саме, процесуальною - обвинувальний вирок суду. Відповідно до ч. 2 ст. 2 КК особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

РОЗДІЛ 3. ФОРМИ РЕАЛІЗАЦІЇ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

3.1 Призначення покарання як форма кримінальної відповідальності

Кримінальна відповідальність може бути реалізована в таких трьох формах:

- першою формою є засудження винного, виражене в обвинувальному вироку суду, не пов'язане з призначенням йому кримінального покарання. Так, відповідно до ч. 4 ст. 74 КК особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільне небезпечною;

- другою формою реалізації кримінальної відповідальності є засудження особи, поєднане з призначенням їй конкретної міри покарання, від реального відбування якого вона звільняється. Так, відповідно до ч. 1 ст. 75 КК, якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

- третьою найбільш типовою формою реалізації кримінальної відповідальності є відбування призначеного винному судом покарання (наприклад, відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк).

Призначення покарання у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, означає, що суд має виходити із санкції тієї статті, за якою кваліфіковано вчинений злочин. У санкції такої статті (частини чи пункту статті) визначається один чи кілька основних видів покарання і, як правило, його межі. Всі санкції статей КК є альтернативними або відносно визначеними. У них передбачено кілька основних, різних за своєю суворістю покарань, а іноді - `аам одне чи кілька додаткових покарань. Суд, виходячи з принципу справедливості покарання, має застосувати більш суворий вид покарання з числа передбачених за вчинений злочин лише тоді, коли менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи та попередження нею нових злочинів.

При цьому суд, як правило, не має права призначати інший вид основного покарання, не передбачений певною статтею Особливої частини КК або вийти за межі максимального строку (розміру) покарання, зазначеного в санкції такої статті. Лише за наявності виняткових обставин справи та з урахуванням особи винного суд має право на підставі ст. 69 КК призначити покарання нижче від найнижчої межі, встановленої у санкції статті Особливої частини КК, або перейти до іншого, більш м'якого виду покарання, а також на підставі ст. 75 КК може ухвалити рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.