Значення складу злочину полягає в тому, що він являється підставою кваліфікації злочину. Тобто віднесення конкретного суспільно небезпечного діяння до конкретного виду заборонених діянь, ступінь суспільної небезпеки яких була оцінена законодавцем при їх криміналізації. Склад злочину виступає в ролі своєрідного мірила наявності або відсутності у вчиненому того рівня суспільної небезпеки, який необхідній і достатній для визнання його злочином. Він дає можливість не тільки встановити злочинне діяння, але і віднести його до тої чи іншої категорії, групи злочинів, так як виявлення ознак складу злочину дозволяє визначити вид злочину, специфіку характеру і ступінь його суспільної небезпеки, тим самим проводиться розмежування між окремими видами злочинів: вбивством розбоєм грабежем, крадіжкою і т.д.

Таким чином значення складу злочину заключається:

* по-перше, в тому, що він є підставою кримінальної відповідальності;

* по-друге, служить цілям кваліфікації злочинів, тобто встановленню в здійсненому діянні ознак складу злочину і передбаченому у відповідній статті кримінального кодексу;

* по-третє, склад злочину визначає межі покарання злочину.

1.2 Поняття кримінального покарання

Політика держави у боротьбі зі злочинністю передбачає комплекс заходів, серед яких головну роль виконують заходи соціального, економічного, політичного, правового, організаційного і культурно-виховного характеру. В системі цих заходів певне місце посідає і покарання. Воно є необхідним засобом охорони суспільства від злочинних посягань. Виконання цієї ролі здійснюється як за допомогою погрози покаранням, яка передбачена в санкції кожної кримінально-правової норми, так і шляхом його реалізації, тобто примусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.

Перш ніж давати визначення покаранню необхідно з'ясувати його місце в структурі суспільних відносин. Покарання - це перш за все одна із форм відповідальності. Відповідальність можна розглядати як соціальне відношення між суб'єктом (громадянином, колективом) та системою соціального контролю (в особі її органів) в зв'язку з здійснюваною цим суб'єктом поведінкою. Відповідальність можна розуміти в соціальному плані. В цьому випадку вона виступає як вид відносин між людьми з приводу взятих на себе обов'язків та ступені їх виконання.

Юридична відповідальність - складова частина, різновид загальносоціальної відповідальності. Вони співвідносяться як окреме та загальне. Загальносоціальна відповідальність є неправовим явищем і її досліджують вчені в галузі філософії, соціології, політології, етики тощо. Сутність соціальної відповідальності полягає в усвідомленні особою свого обов'язку перед суспільством, в суворому, невідхильному та ініціативному виконанню нею своїх обов'язків, в почутті відповідальності за доручену справу, в обов'язку дати відповідь за свої дії, в позитивній чи негативній оцінці дій особи колективом, суспільством, державою. Ці ознаки характеризують загальносоціальну відповідальність як відповідальність в основному позитивну. Але вона може виступати в якості негативної, ретроспективної відповідальності. В цій якості вона втілюється або у формі моральної відповідальності (суспільний осуд), або у формі юридичної відповідальності, тобто відповідальності за правопорушення, яка знаходить свій вираз у державно-примусовому впливі на правопорушника.

У нормативному аспекті негативна загальносоціальна відповідальність проявляється в юридичній відповідальності і виражається в правових нормах, що передбачають вид та міру державно-примусового впливу на правопорушення.

Юридична відповідальність являє собою один із специфічних проявів загальносоціальної відповідальності. Такий прояв, який у відповідності з особливостями права прямо виражає його державно-владну природу і, не перикриваючись іншими правовими явищами (правосвідомістю, законністю), торкається головним чином наслідків за неправомірну, безвідповідальну з точки зору закону, поведінку.

Одним із видів негативної юридичної відповідальності є кримінальна відповідальність - це обов'язок особи, яка вчинила злочин, дати звіт про свої суспільно небезпечні дії та обов'язок піддатися кримінальному покаранню, стерпіти його юридичні наслідки.

Покарання є однією із форм (самою основною) кримінально-правової відповідальності і є складовою системи заходів кримінально-правового впливу. Умовно ці заходи можна поділити на дві групи: не пов'язані з кримінальною відповідальністю (примусові заходи виховного і медичного характеру) і такі, що здійснюються в межах кримінальної відповідальності (покарання, умовне незастосування покарання, звільнення від покарання).

У науці кримінального права покарання розглядали як найбільш суворий захід кримінально-правового впливу, який, будучи основною формою кримінальної відповідальності особи за вчинений нею злочин, призначається судом від імені держави в обвинувальному вироку і полягає в передбачених кримінальним законом обмеженнях чи позбавленнях її прав і свобод, а також тягне за собою особливий кримінально-правовий стан особи - судимість. М.Й. Коржанський дещо по-іншому формулює визначення покарання. На його думку покарання - це застосовувана судом міра державного спонукання, яка заподіює певні втрати і висловлює йому від імені держави заперечливу, докірливу, юридичну і моральну оцінку його поведінці.

У літературі поширена думка, що покарання у боротьбі зі зло чинністю виконує допоміжну роль. Це твердження потребує уточнення. Воно є вірним щодо системи заходів, які держава використовує для профілактики злочинів, зниження злочинності, усунення її причин та умов. На підтвердження цього слід зазначити, що гуманістичні ідеї Монтеск'є, Бекарія та інших авторів про те, що навчений досвідом законодавець краще попередить злочин, ніж буде змушений карати за нього, знайшли свій розвиток в науці кримінального права і практиці боротьби зі злочинністю. В такому аспекті покарання дійсно відіграє допоміжну роль. Проте серед заходів державного реагування на вже вчинені злочини і осіб, які їх вчинили, покаранню надається дуже важливе значення. В ньому від імені держави виражається негативна оцінка вчиненого злочину і самого злочинця. Зменшення цієї ролі покарання суперечить каральній і попереджувальній його сутності як найгострішого, найбільш суворого заходу державного примушування, що застосовується за вироком суду до осіб, які вчинили злочини. Конституція України, кримінальне законодавство та практика його застосування переконують, що держава від водить покаранню дуже значну роль у виконанні свого обов'язку забезпечувати охорону прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства. Таким чином, покарання як один із центральних інститутів кримінального права є важливим інструментом у руках держави для охорони найбільш значущих суспільних відносин. Воно є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності і водночас покликано забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону.

Однак значна роль покарання в боротьбі зі злочинністю не ви правдує тенденції зростання його жорстокості, яка спостерігається багато років. На жаль, до прийняття КК ця тенденція практично не змінилася. Вона знайшла своє вираження як у законодавстві, так і в практиці його застосування. Досить зазначити, що в КК України 1960 р. більшість санкцій передбачали позбавлення волі, причому 124 з них -- на строк до 10-15 років. Превалювало позбавлення волі й у судовій практиці. Судами України щорічно до позбавлення волі засуджувалось до 50 % підсудних. Причини такої практики полягали, очевидно, не тільки в зростанні злочинності, а й в поширеності у громадській, в тому числі професійній, правосвідомості хибної думки, згідно з якою кращий засіб боротьби зі злочинністю -- жорстокість покарання. Подібну позицію необхідно було змінити, і пер ший серйозний крок у цьому напрямку зроблений у новому КК. Історія боротьби зі злочинністю в багатьох країнах незалежно від їх суспільного ладу свідчить про те, що жорстокість покарання не при водила до бажаного результату. Навпаки, жорстокість покарання переконує винного в несправедливості покарання, робить засудженого більш жорстоким, породжує в його свідомості почуття образи, неповаги до суспільства, держави, її законів. Тому значення покарання в боротьбі зі злочинністю визначається не його жорстокістю, а справедливістю, невідворотністю, своєчасністю і неминучістю його застосування за кожний вчинений злочин. Слід сказати, що в новому КК ця позиція знайшла своє чітке вираження. Вперше здійснена значна гуманізація репресивності санкцій. Виключено смертну кару, довічне позбавлення волі передбачено альтернативне з іншим покаранням (позбавленням волі на певний строк) і тільки за особливо тяжкі злочини проти життя. Із санкцій за злочини невеликої тяжкості практично виключено покарання у вигляді позбавлення волі. У багатьох інших санкціях значно знижені його межі. У системі покарань і санкціях за багато злочинів передбачені нові, гуманні види покарань: громадські роботи, арешт, обмеження волі, значно розширені можливості застосування штрафу та інших покарань, не пов'язаних з поз бавленням волі. Все це надає реальні можливості для зміни професійної свідомості і відмови від тенденції до зайвої жорстокості покарання в судовій практиці. Роль і значення покарання багато в чому залежать від обґрунтованості його призначення і реалізації. Воно повинно бути від повідним тяжкості вчиненого злочину, справедливим і достатнім для виправлення засудженого. Тільки таке покарання сприймається вин ним та іншими особами як кінцевий і дійсно заслужений результат його злочинного діяння.

Злочинність є вічною категорією, яка буде існувати завжди. В боротьбі з нею держава спрямовує зусилля на:

1) усі види і форми профілактичної діяльності, покликані запобігти вчиненню окремих злочинів (видів злочинів);

2) призначення покарання у випадках, коли вчинено діяння, яке має всі ознаки складу злочину.

Покарання є логічним, найбільш характерним наслідком вчинення злочину. Воно є методом кримінально-правової боротьби зі злочинністю.

Застосування покарання, його вплив на ситуацію із злочинністю в країні не треба переоцінювати та чекати від нього вирішення всіх проблем, які виникають у ході боротьби зі злочинністю (так звана легісломанія - сподівання на всесилля застосування Закону). Але не треба й недооцінювати покарання як метод впливу на злочинність. Саме шляхом застосування справедливого, невідворотного і своєчасного покарання держава стримує злочинність, веде «наступ» на неї, маючи на меті її приборкання й максимальне обмеження її проявів. До того ж наявність караності як ознаки кожного злочину, а також реальне застосування покарання сприяє профілактиці злочинності на всіх її рівнях і у всіх її проявах.

В основі кримінально-правової боротьби зі злочинністю кожна демократична держава виходить з двох неодмінних постулатів:

1) застосування суворих мір покарання до осіб, які є організаторами й активними членами мафіозних структур злочинності (організованих груп і злочинних організацій), а також до злочинців-рецидивістів і тих, що вчинили тяжкі і особливо тяжкі злочини;

2) застосування м'яких покарань (не пов'язаних з позбавленням волі), а також звільнення від кримінальної відповідальності і покарання осіб, які вперше вчинили злочини невеликої та середньої тяжкості.

Поєднання цих двох напрямків відображено в новому КК і повинно здійснюватися в каральній політиці наших судових органів.

Відповідно до ч. 1 ст. 50 КК: покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.