Таке визначення поняття по карання в законі дано вперше. Його аналіз дозволяє виділити і роз глянути основні ознаки покарання.

По-перше, покарання - це захід державного примусу, який застосовується тільки до особи, яка вчинила злочин. Воно призначається тільки судом, який виносить вирок від імені держави. Ніякі інші органи держави не можуть розглядати кримінальні справи й призначати покарання. Згідно з частиною 1 статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Це положення відтворене у частині 2 статті 2 Кримінального кодексу України.

Важливим завданням правової держави є охорона основних суспільних відносин від злочинних посягань. Здійснення цього завдання в першу чергу виражається у визначенні того, які суспільно небезпечні діяння є злочинними і якому покаранню підлягають особи, що їх вчинили (ст. 1 КК). Отже, караність є складовою частиною кримінально-правових норм, без якої неможливо регулювати і охороняти суспільні відносини. За своєю суттю караність є особливою мірою державного примушування, котра застосовується до осіб, що вчинили злочинні посягання. Покарання як міра державного примушування виступає засобом впливу на поведінку людини, примушує особу до законопослушної поведінки. В цьому і полягає перша важлива ознака покарання -- це передусім особлива міра державного примушування (в порівнянні з дисциплінарними, адміністративними, цивільно-правовими засобами), яка є його складовою частиною, що визначає його соціальний зміст.

Держава має виняткову монополію на призначення кримінального покарання. Тільки вона визначає повноваження в сфері призначення і виконання покарання, встановлює підстави застосування покарання, види і мету покарання. Покарання як примусовий захід закріплено в кримінальному законодавстві, яким у нас є КК України. Усі нові закони, що встановлюють кримінальну відповідальність, підлягають включенню в цей кодекс. КК встановлює систему покарань - вичерпний і обов'язковий перелік видів покарань, розташованих у визначеному порядку в залежності від ступеня їхньої тяжкості (ст. 51 КК). Даються також кількісні і якісні характеристики злочинів.

Визначення ст. 51 КК України засновані на нормах Конституції України усі правові норми про покарання, що містяться в КК, КПК і інших нормативно-правових актах, повинні відповідати положенням Конституції України і даної статті. Діючи від імені держави, органи і посадові особи, повноваження яких установлені Конституцією, несуть відповідальність за відповідність практики призначення і виконання покарання вимогам Конституції України, що має найвищу юридичну силу (ст. 8 КУ). У встановлених законом випадках посадові особи також можуть нести кримінальну відповідальність за порушення законодавства про застосування покарання до засуджених.

Науково-практичний коментар до KK називає примус «крайнім засобом у боротьбі із злочинністю». А словник-довідник з кримінального права визначає примус як «один із кримінально-правових засобів правового реагування на злочин, допоміжний, а не головний засіб боротьби із злочинністю, який застосовується відповідно злочинному діянню, коли вжиті іншими органами засоби впливу виявились або можуть явно виявитись неефективними».

Сила примусу, що міститься в санкції кримінально-правової норми Особливої частини KK, має бути необхідною і достатньою для реалізації завдань, визначених у ст. 1 KK. А ефективність покарання залежить не лише і не в першу чергу від суворості санкції кримінально-правової норми, а й від спроможності правоохоронних органів не допустити безкарності злочинних діянь.

Автори Баулін, Борисова, Яценко підкреслюють в Науково-практичному коментарі до КК: «Саме безкарність є тим ґрунтом, на якому формується і поширюється правовий нігілізм у суспільстві».

Примус необхідний у боротьбі зі злочинністю, цим обов'язковим і абсолютно небажаним явищем суспільного життя. Всебічно розглядаючи злочинність і як масове, і як індивідуальне явище, держава і суспільство застосовують різні засоби і методи боротьби з нею. Але процес нейтралізації, ліквідації, попередження злочинності та причин, що її породжують, має під собою фундамент. Це - кримінальне право, яке повинно, на думку угорського кримінолога Міклоша Вермеша, вивчати злочинність з точки зору того, наскільки грамотно побудовано сучасне правове регулювання, застосування норм права, тобто наскільки відповідають правові засоби доволі складному завданню попередження і ліквідації злочинності, недопущення безкарності. Адже вся попередня історія людства - це історія кримінальних покарань. Це «довгий перелік жорстоких, нелюдських і в цілому мало ефективних акцій, спрямованих проти людей, що порушували закони». Тому досліджувана проблема набуває особливого акценту через свої специфічні функції -- як загально превентивна міра примусового характеру і як така міра примусу, що повинна мати відповідно високий показник ефективності застосування.

Покарання є особливою формою державного примусу, і тому закон відмежовує його від інших засобів кримінально-правового впливу, якими, зокрема, є примусові заходи медичного характеру (ст. 92 KK), примусові заходи виховного характеру (ст. 105 KK).

Друга ознака покарання закріплена в ст. 2 КК, де зазначено, що особа не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Отже, застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності, Це логічний юридичний наслідок почину. Передбачені в законі інші методи реагування держави на злочини, такі як: звільнення від кримінальної відповідальності на підставі статей 45, 46, 48 або з передачею особи на поруки (ст. 47); звільнення від кримінальної відповідальності і покарання з застосуванням до неповнолітніх примусових за ходів виховного характеру (статті 97 і 105); звільнення від покарання або від його відбування на підставі статей 74, 75, 83, 84, є винятком і застосовуються лише у випадках, передбачених законом, можливі при наявності достатніх для цього підстав і, як правило, за злочини не великої тяжкості. Тому оцінка покарання як кінцевого юридичного наслідку злочину є його характерною ознакою.

Третя розпізнавальна ознака покарання також закріплена в ч. 2 ст. 2 КК і полягає в тому, що покарання може бути застосовано лише за вироком суду від імені держави, що надає йому публічного характеру. До виключної компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення внаслідок амністії або помилування. Суд, встановивши вину особи у вчиненні злочину та виходячи з конкретних обставин справи, робить висновок про доцільність застосування до неї покарання, а також визначає його вид, строк або розмір. Жодний інший орган держави не наділений таким правом. Порушення цього законодавчого припису тягне за собою кримінальну відповідальність.

Так, відповідно до ст. 62 Конституції України «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду». Згідно ж ст. 124 Конституції України «Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами.»

Тобто, жоден інший державний орган не може призначити особі такий примусовий захід, як покарання. Як видно, положення закону про застосування покарання за вироком суду -- обов'язкова вимога закону, характерна його особливість. Причому застосування покарання завжди відбувається від імені держави, що надає покаранню публічного характеру. До виключної компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення за амністією або за актом помилування.

Обвинувальний вирок, винесений від імені держави і визначення покарання особі, винному в здійсненні злочину, означає офіційну державну оцінку зробленого злочину і самого злочинця.

Четверта ознака покарання знайшла своє законодавче закріплення в ч. 1 ст. 50 КК, де сказано, що покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Саме в цьому проявляється така властивість покарання, як кара, що робить його найгострішим заходом державного примусу. Кара -- це властивість будь-якого кримінального покарання. Вона визначається видом і строком покарання, наявністю фізичних, майнових і моральних позбавлень і обмежень. В одних покараннях каральна їх властивість виражена більшою мірою, наприклад, при довічному позбавленні волі, позбавленні волі на певний строк, матеріальних або майнових позбавленнях, де вона виражена в таких покараннях, як штраф і конфіскація майна; в інших -- превалюють обмеження інших прав, наприклад, право займатися професійною діяльністю, мати звання тощо. Кожне покарання спричиняє і моральні страждання різного ступеня -- ганьбу, сором перед суспільством і своїми близькими. Всі ці обмеження і визначають кару як ознаку покарання. Обсяг кари диференційований у кожному покаранні залежно від характеру і тяжкості злочину. Кара як ознака покарання завжди повинна відповідати тяжкості злочину.

Кара має обов'язковий характер для виконання всіма громадянами, посадовими особами і органами на всій території держави.

У юридичній літературі немає однаковості в розумінні змісту кари як сутності покарання. Багато авторів зводять її до страждань і позбавлень, що доставляють покарання засудженому. Так, М.Д. Шаргородский писав: «Покарання є позбавленням злочинця яких-небудь приналежних йому благ і виражає негативну оцінку злочинця і його діяння державою. Покарання заподіює страждання тій особі, до якого воно застосовується. Саме ця властивість, будучи необхідною ознакою покарання, робить його карою». Як видно, пріоритет віддається моментам позбавлення і страждання.

Б.С. Утевский визначив кару як примус. Б.С. Никифоров, критикуючи таке розширювальне тлумачення кари, відзначив: «Кара - це примус до такого страждання, що за своїм характером і тривалості пропорційно, відповідно до зробленого злочинцем злій справі, злочину».

З критикою викладених точок зору виступив И.С. Ной: «…кара була б розмірна ваги зробленого злочину, якби за вбивство передбачалася лише страта. Але принцип відплати не проводиться в нашому законодавстві, а допустимість застосування страти за вбивство продиктована не розуміннями відплати, а насамперед метою загальної превенції».

На мою думку, можна погодитись з Б.С. Никифоровим, адже саме кара робить покарання найгострішим заходом державного примусу, а її обсяг - диференційований у кожному покаранні залежно від характеру і тяжкості злочину. Кара як ознака покарання завжди повинна відповідати тяжкості злочину.

П'ята характерна ознака покарання полягає в тому, що в ньому знаходять своє вираження засудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця. Авторитетність такої оцінки закріплюється обвинувальним вироком, що виноситься судом від імені держави і містить конкретну міру покарання. Таким чином, призначене покарання виступає правовим критерієм, показником негативної оцінки злочину і особи, яка його вчинила, з точки зору кримінального закону і моральності.

Шоста ознака покарання проявляється в його особистому характері. Це означає, що призначення кримінального по карання і його виконання можливі тільки стосовно самого винного. Воно не може бути покладене на інших осіб, навіть близьких родичів. Наприклад, ізоляції підлягає особисто засуджений до позбавлення волі; конфіскації підлягає тільки майно, що належить особисто засудженому.