На відміну від умисних злочинів, при скоєнні яких злочинний наслідок свідомо завдається суб'єктом і, отже, спостерігається певна пропорційність між “злою волею” (тобто ступенем моральної зіпсованості) злочинця та тяжкістю нанесеної ним шкоди, при необережності такої пропорційності немає. При злочинній необережності характер нанесеної шкоди визначається не стільки ступенем моральної зіпсованості особи, скільки сферою діяльності суб'єкта, характером знарядь, що він використовує, ситуацією, в якій здійснюється діяння, а також багатьма іншими обставинами, що можуть бути випадковими для суб'єкта. Тому в необережних злочинах може спостерігатись певне протиріччя між особою злочинця та тяжкістю наслідків [33].

Вбивства, вчинені через необережність, передбачені ст. 119 КК України, від усіх інших видів вбивства відрізняються лише ознаками суб'єктивної сторони. Суспільна небезпека необережного вбивства не настільки висока, як вбивства умисного, оскільки суб'єкт, що його здійснює, не тільки не бажає смерті потерпілого, але навіть не допускає можливості її настання в даній ситуації.

При цьому, можливі дві форми необережності злочинна самовпевненість і злочинна недбалість.

Вбивство через злочинну самовпевненість характеризується тим, що особа, яка чинить злочин, передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії чи бездіяльності), але легковажно розраховує на їх відвернення.

Можна стверджувати, що при вчиненні злочину, вина в яких визначається злочинною самовпевненістю, особа, усвідомлює суспільно небезпечний характер власної поведінки як такої, що несе потенційну можливість спричинення шкоди. Вольова ознака самовпевненості - легковажний необґрунтований розрахунок на недопущення настання шкідливих наслідків.

При цьому особа розраховує на реальні сили (наприклад, знання, досвід, вміння, фізичні сили, сили природи) або конкретні обставини (надійність технічних засобів, дія інших сил тощо), які дозволяють уникнути настання суспільно небезпечних наслідків і її розрахунки були легковажними (невиправданими) і такі наслідки настали. У цьому випадку винний з одного боку, недостатньо оцінив значення обставин, які могли викликати шкідливі наслідки, а з другого переоцінив свої можливості або інші обставини, які могли б відвернути такі наслідки.

Злочинна недбалість - психічне ставлення особи до вчиненого нею злочинного діяння, при якому вона не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії чи бездіяльності), хоча повинна була і могла передбачити [16].

При злочинній недбалості суб'єкт не усвідомлює суспільної небезпечності своєї поведінки і не передбачає її наслідків, тобто інтелектуальний елемент вини відсутній, або, точніше, полягає в тому, що особа не передбачає навіть можливості настання злочинних наслідків свого діяння.

Психічне ставлення особи до своєї поведінки характеризується зневагою до своїх громадських обов'язків, нехтуванням загальними правилами передбачливості, обережності, безпеки.

2.4 Суб'єкт злочинів проти життя

Частина 1 ст. 18 КК визначає, що суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Отже, суб'єкт злочину як елемент складу злочину характеризується трьома обов'язковими ознаками - це особа фізична, осудна, яка досягла певного віку.

Передусім суб'єктом злочину може бути тільки фізична особа, тобто людина. Цей висновок фактично закріплений у статтях 6, 7 і 8 КК України, де говориться, що нести кримінальну відповідальність можуть громадяни України, іноземці й особи без громадянства. Тому не можуть бути визнані суб'єктом злочину юридичні особи.

Як зазначено в ч. 1 ст. 18 КК України, обов'язковою ознакою суб'єкта злочину є осудність особи. У частині 1 ст. 19 КК України вказано, що осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.

Тобто осудність - це здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Чинне кримінальне законодавство виходить з того, що лише осудна особа може вчинити злочин і, отже, може підлягати кримінальній відповідальності.

Важливість встановлення осудності особи обумовлена тим, що осудність є передумовою вини, а без доведення вини не може бути кримінальної відповідальності, покарання.

Згідно з ч. 1 ст. 18 КК України суб'єктом злочину може бути тільки фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність. Цей вік визначається саме до часу вчинення злочину. Тому дуже важливо при розслідуванні і розгляді кримінальної справи встановити точний вік особи (число, місяць, рік народження). У тому ж разі, коли відсутні документи, що підтверджують вік, необхідне проведення судово-медичної експертизи [16].

Скоєння суспільно небезпечного діяння особою, яка не досягла на час вчинення злочину визначеного законом віку, свідчить про відсутність суб'єкта злочину, а, отже, про відсутність складу злочину, внаслідок чого виключається кримінальна відповідальність. У частині 1 ст. 22 КК України прямо зазначено, що кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років. Цей вік називають загальним віком кримінальної відповідальності. У частині 2 цієї ж статті встановлюється знижений вік кримінальної відповідальності - чотирнадцять років - за окремі прямо перелічені законом злочини. Серед цих злочинів зазначені, наприклад, такі як: умисні вбивства (статті 115 - 117 КК України), умисне нанесення тяжких тілесних ушкоджень (ст. 121 КК України; частини 3 статей 345, 346, 350, 377, 398 КК України); диверсія (ст. 113 КК України), бандитизм (ст. 257 КК України), зґвалтування (ст. 152 КК України), крадіжка, грабіж і розбій (статті 185, 186, 187 КК України) і деякі інші. Передбачений ч. 2 ст. 22 КК України перелік злочинів, за які настає відповідальність з чотирнадцяти років, є вичерпним.

Поряд із поняттям загального суб'єкта КК України передбачає і поняття спеціального суб'єкта. Частина 2 ст. 18 КК України визначає, що спеціальним суб'єктом злочину є фізична, осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа. Отже, спеціальний суб'єкт - це особа, яка крім обов'язкових загальних ознак (фізична, осудна особа, що досягла певного віку) має додаткові спеціальні (особливі) ознаки, передбачені в статті Особливої частини для суб'єкта конкретного складу злочину. Ці ознаки конкретного складу злочину або прямо названі в диспозиції відповідної норми КК України, або визначаються шляхом тлумачення цієї чи інших норм КК України. Ознаки спеціального суб'єкта доповнюють загальне поняття суб'єкта злочину, виступаючи як додаткові. Ці спеціальні ознаки можуть бути різними.

У багатьох випадках ознаки спеціального суб'єкта прямо зазначені у законі, в інших же випадках спеціальний суб'єкт у законі може бути прямо і не вказаний, але скоєний злочин припускає його наявність.

Найчастіше ознаки спеціального суб'єкта законодавець вказує при описуванні основного складу злочину. Так, у ст. 117 КК України прямо вказується, що відповідальність за вбивство своєї новонародженої дитини під час пологів або відразу після пологів несе тільки мати цієї дитини [2].

Таким чином, ознаки спеціального суб'єкта певною мірою є обмежувальним, бо вони визначають, що той чи інший злочин може вчинити не будь-яка особа, а тільки та, яка має такі ознаки. Відсутність ознак спеціального суб'єкта, передбачених конкретним складом злочину, виключає кримінальну відповідальність за цей злочин. В одних випадках така відповідальність не настає взагалі, а в інших настає за іншими статтями КК.

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що кожен злочин це єдність об'єктивного та суб'єктивного, які настільки взаємопов'язані, що вчинки викривають думки, наміри, а про наміри, думки судять по вчинку. Суб'єктивна сторона - елемент злочину, яка є чи не найскладнішим для дослідження та аналізу. Це пояснюється тим, що для його дослідження необхідно поринути у внутрішній світ людини, визначити її моральні якості, систему життєвих цінностей, емоційний статус та емоційний стан на момент вчинення злочину. Як писав Г. Гегель - людина робить те, як вона є; людина не що інше, як низка її вчинків.

Розділ 3. Зарубіжний досвід кримінально-правового регулювання позбавлення людини життя за її згодою

життя право злочин

Позбавлення людини життя за її згодою (евтаназія) - це умисні дії чи бездіяльність медичних працівників (або інших осіб), які здійснюються ними за наявності письмово оформленого клопотання пацієнта (або “заяви на випадок смерті”) або ж усного клопотання, якщо фізичний стан унеможливлює письмову форму клопотання пацієнта, який перебуває у стані, коли усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, з дотриманням законодавчо встановлених умов, з метою припинення його фізичних, психічних і моральних страждань, у результаті яких реалізується право на гідну смерть.

Проблема евтаназії з'явилася і стала актуальною лише в XX ст., що пов'язано з першим досвідом легалізації евтаназії, а також практикою здійснення евтаназії всупереч чинному законодавству. Проблема евтаназії - одна з найбільш актуальних і невирішених медико-деонтологічних, етикофілософських, та юридичних проблем сучасності.

Залежно від характеру дій, спрямованих на здійснення евтаназії, розрізняють дві форми: активну і пасивну. Активна евтаназія - це проведення певних дій із прискорення смерті невиліковно хворої людини, згідно з її проханням, з метою позбавлення тяжких страждань. Пасивна (негативна) евтаназія - це незастосування засобів і невиконання лікарських маніпуляцій, які б підтримували певний час життя важко хворого пацієнта, за умови, що пацієнт висловив прохання не здійснювати медичне втручання.

Перша у світі спроба легалізації евтаназії була здійснена в 1906 р. у штаті Огайо (США). Але законодавчі збори проголосували проти законопроекту.

У 1967 р. адвокат Л. Катнер разом з Американським товариством евтаназії вперше у світі розробив форму документа (living will), в якому особа офіційно заявляє, що не хоче, щоб у випадку невиліковної хвороби штучно підтримували її життя [45].

Перший у світі Закон “Про право людини на смерть” було прийнято у 1977 році у штаті Каліфорнія (США). Згідно із ним невиліковно хворі люди можуть оформити документ, у якому висловлюють своє бажання на вимкнення реанімаційної апаратури. І хоча його формулювання далеке від досконалості, оскільки покладає виконання процесу умертвіння фактично на третю особу (що може суперечити її моральним принципам та професійній етиці), приклади свідчать, що громадськість у зарубіжних країнах поступово приймає ідею пасивної евтаназії.

На сьогодні активна евтаназія (добровільний відхід з життя за допомогою лікаря або родичів) офіційно дозволена, з чітко сформульованими медичними та правовими підставами, тільки в декількох країнах світу.

Зокрема, серед таких підстав виділяють наступні:

1) обмежений життєвий прогноз з позиції офіційної медицини;

2) невиліковна хвороба упродовж найближчих 25 років, відповідно до прогнозів ВООЗ;

3) нестерпний больовий синдром, що не знімається опілоідними анальгетиками, тощо.