Першою країною, яка легалізувала активну і пасивну евтаназію в Європі, є Нідерланди. 10 квітня 2001 р. верхня палата парламенту Нідерландів затвердила закон, який звільняє від кримінальної відповідальності лікарів, які допомагають хворим позбутися життя. Прийняття цього закону стало наслідком того, що в цій країні з роками все більше загострювалися суперечності між законами у цій сфері і реальною негласною практикою. За неофіційними даними, евтаназія в Нідерландах здійснюється з 1984 р. Також варто зазначити, що пацієнти з інших країн не можуть приїжджати в Нідерланди для здійснення евтаназії, це заборонено законом. Ця заборона пояснюється тим, що між лікарем і пацієнтом повинні бути довірчі стосунки [47].

У 2002 р. нижня палата парламенту Бельгії легалізувала евтаназію, затвердивши відповідний законопроект. Відповідно до цього закону лікар, який здійснює евтаназію, не буде звинувачений у вбивстві, якщо пацієнт невиліковно хворий, і якщо він сам прийняв таке рішення. Прийнявши закон, уряд Бельгії створив постійний комітет для контролю над евтаназією.

У 2009 р. країною, яка прийняла закон стосовно легалізації евтаназії, став Люксембург. Для прийняття цього закону парламенту довелось вносити поправки до Конституції, згідно з якими звужуються повноваження монарха Великого Герцога Люксембурзького Анрі, який категорично відмовився підписувати цей закон. Власне, сам закон про легалізацію евтаназії був прийнятий депутатами у другому читанні ще 19 грудня 2008 р. Таким чином, Люксембург став третьою країною в Європі після Нідерландів та Бельгії, які легалізували евтаназію в 2002 р. [48].

У 2003 р. нижня палата парламенту Швейцарії більшістю голосів відхилила пропозицію щодо легалізації евтаназії. Формально евтаназія в Швейцарії заборонена, але фактично дозволена, бо законодавство передбачає, що допомога при здійсненні самогубства не суперечить закону. Згідно зі ст. 115 Кримінального Кодексу Швейцарської Конфедерації, надання допомоги в акті самогубства, якщо це не переслідує особистих корисних цілей, не заборонено [49]. У Швейцарії таким чином йдуть з життя більше 100 осіб на рік. З тією ж метою сюди приїжджають іноземці (відомості про їх кількість не розголошуються), оскільки це єдина країна в Європі та світі, де евтаназія не заборонена навіть стосовно іноземних осіб. За наявності медичного висновку про те, що хвороба є невиліковна і призведе до смерті пацієнта, виписується рецепт на придбання відповідного лікарського засобу. Після цього невиліковно хвора особа звертається до спеціалізованого закладу, який допомагає їй здійснити самогубство (у Швейцарії на сьогодні два таких заклади).

У швейцарському кантоні Цюріх активна евтаназія дозволена з 1941 року, і він давно здобув славу центру “суїцидального туризму”. В цій же країні в ході референдуму 17-го червня 2012 року громадяни кантону Во 61,6% голосами схвалили дозвіл на допомогу при самогубстві, за умови, що пацієнт страждає на смертельну хворобу і здатний робити вільний вибір. Керівник опікунського закладу або Головний лікар при цьому мусять підтвердити, що пацієнт відповідає цим вимогам [46].

У США з 1997 року асистоване самогубство дозволено в штаті Орегон, з 2008-го - в штаті Вашингтон.

На початку 2013 року Французький Національний консультативний Комітет з етики схвалив проведення евтаназії у виключних випадках. Згідно з рішенням комітету, до асcистованого суїциду дозволено вдаватися для припинення тривалих страждань і нестерпного болю. З червня 2013 року, коли рішення Комітету буде закріплено законодавчо, що знаходяться в термінальній стадії хворі зможуть вдатися до евтаназії в трьох випадках. У першому випадку хворий повинен самостійно, в чіткій формі заявити про бажання померти. Крім того, такий пацієнт може залишити вимогу про евтаназію на випадок, коли він вже не буде знаходитися в свідомості. До другої категорії відносяться пацієнти, рішення щодо яких повинні прийняти родичі. Якщо невиліковно хвора людина тривалий час перебуває без свідомості, але при цьому не залишив жодних інструкцій щодо підтримки свого життя, таке рішення за нього можуть прийняти близькі. У цьому випадку дозволити евтаназію може тільки лікарський консиліум. Третій випадок передбачає евтаназію щодо пацієнтів, життя яких підтримується штучним шляхом. Згідно зі статистичними даними, три тисячі французів щорічно завершують свій життєвий шлях за допомогою евтаназії.

Можна припустити, що подальші успіхи медицини приведуть до ще пильнішої уваги до якості життя в пенсійному віці, включаючи і якість смерті у разі невиліковної хвороби. Нещодавно дослідники з чиказького Інституту здорового старіння імені Раша (Rush Institute for Healthy Aging) оприлюднили прогноз, згідно з яким у найближчі десятиліття США зіткнуться з різким зростанням кількості осіб з хворобою Альцгеймера, оскільки населення стрімко старіє. До 2050 року кількість пацієнтів з цим захворюванням досягне 13,8 млн. (дані 2010 року - 4,7 млн.). Природно, подібне чекає й інші країни, насамперед Японію і країни Західної Європи. Тому слід готуватися до поступового ослаблення позицій супротивників евтаназії: кожне нове покоління ставитиметься до цієї ідеї більше терпимо, ніж попереднє, побільшає кількість країн, де легалізовано евтаназію (насамперед у Європі), а це впливатиме на громадську думку в інших країнах.

Підсумовуючи, варто все ж визнати, що проблема евтаназії - насамперед проблема етична, і від її розв'язання залежить доля багатьох безнадійно хворих людей, які останні роки перебувають у лікарнях, фізичний стан яких діагностується як проміжний - між життям та смертю, а психічний стан - безпорадність, стан глибокого відчаю; ці люди позбавлені вибору, вони законом приречені на повільну і болісну смерть, однак це суперечить загальним принципам права - справедливості та гуманності.

На мою думку, легалізація евтаназії є передчасною для України, оскільки пріоритетними є питання належної паліативної медицини, хоспісів та лібералізації обігу знеболювальних препаратів.

Також важливим для подальшого осмислення зазначеної проблеми є врахування позицій моральних авторитетів, серед яких представники світської науки та теології.

Висновки

Порівняно з життям людини всі інші особисті (громадянські) права є другорядними, і у випадку конкуренції пріоритетність, безумовно, повинна віддаватись життю людини. Згідно з міжнародними стандартами життя людини розглядається як первинна та системоутворююча цінність, що становить основу життєдіяльності людини. В цьому сенсі вважаю правильною позицію Р.О. Стефанчука щодо необхідності вироблення, з одного боку, універсального правового розуміння для поняття життя, яке б могло використовуватись незалежно від галузевої належності, з іншого ж, правова наука на сьогодні ще не готова виробити єдиного поняття життя як особистого немайнового блага та найвищої соціальної цінності [34].

Слід пам'ятати, що позбавлення життя людини - незворотне і невідшкодовуване, ніщо не замінить втрачене життя, тому вбивство серед усіх інших злочинів, характеризується найвищим ступенем суспільної небезпеки. Кримінальне законодавство всіх країн світу наповнює Особливу частину КК нормами, що містять положення про відповідальність за умисні вбивства, і, тим самим, на правовому рівні стверджує пріоритет загальнолюдських цінностей. Кримінальний закон в рівній мірі бере під охорону життя усіх громадян, іноземців і осіб без громадянства на території України незалежно від їх статі, раси, кольору шкіри, віку, стану здоров'я, матеріального та соціального становища, політичних та релігійних переконань. Безперечно, життя кожної людини є неповторним і однаково важливим для законодавця. Правова охорона людини від злочинних посягань, як на найбільш важлива соціальна цінність, забезпечується нормами КК України.

Але поки що невтішним є той факт, що з року в рік кількість насильницьких злочинів проти особи стійко і послідовно зростає. Чинники, які на це впливають, є різноманітними, однак встановлено, що пияцтво, розбещеність, вседозволеність винних та потерпілих осіб були першопричинами вбивства. І оскільки у нашому суспільстві нейтралізувати такі чинники поки-що не вдається, боротися із цим суспільно небезпечним явищем слід іншими шляхами. Такими шляхами можуть стати з одного боку підвищення компетентності органів, які розслідують злочини та карають винних осіб, а з іншого виховання у населення моральності, прищеплення культури, моральних цінностей і установок, а також основної складової суспільної свідомості - правосвідомості, що полягає у знанні права, його розумінні і готовності додержуватися вимог закону.

Разом з тим, не зважаючи на значну кількість наукових робіт, поза увагою науковців залишилась проблема права людини на життя як цілісного об'єкту кримінально-правової охорони, що вимагає поглибленого та комплексного аналізу в контексті державотворчих процесів сучасної України.