Врахувавши наведені застереження, деякі автори вважають, що основним безпосереднім об'єктом досліджуваного злочину виступають ті елементи свободи віросповідання, реалізація яких, на їхню думку, пов'язана з використанням релігійних споруд і культових будинків. При цьому, формулюючи власне визначення такого об'єкту, науковці переважно вказують на певне суб'єктивне право або ж групу суб'єктивних прав.

Так, А.В. Тарасенко, вважає, що основним безпосереднім об'єктом складу злочину, передбаченого ст. 178 КК України є безперешкодне проведення особами заходів релігійного характеру (обрядів і зібрань) [16, с. 481].

М.Й. Коржанський переконаний, що цей злочин порушує конституційне право громадян вільно і безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність [11, с. 277].

Інший відомий науковець - М.І. Мельник, досліджуючи злочин, передбачений ст. 178 КК України, дійшов висновку про те, що «безпосереднім об'єктом злочину є конституційне право людини на свободу віросповідання, яке у даному випадку включає свободу сповідувати будь-яку релігію, безперешкодно відправляти одноособово чи колегіально релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність, у т.ч. з використанням релігійних споруд чи культових будинків» [22, с. 443].

Запропонований науковцями підхід варто підтримати, виходячи, насамперед, з методологічних позицій, адже він, по-перше, враховує місце, відведене законодавцем цим нормам у структурі Особливої частини КК України, а, по-друге, дозволяє максимально конкретизувати благо, кримінально-правову охорону якого прагнув забезпечити законодавець, прийнявши такі норми.

На наш погляд, формулюючи поняття основного безпосереднього об'єкту складу злочину, передбаченого ст. 178 КК України треба враховувати наступні обставини.

Перш за все, необхідно пам'ятати, що свобода віросповідання становить собою певну сферу автономії, незалежності від держави у питаннях вибору віри та поведінки, що відповідає цьому вибору. Жоден набір прав не вичерпує свободу віросповідання, а лише відображає найбільш типові, а внаслідок цього - регламентовані державою можливості суб'єкта. Саме тому визначення об'єкта досліджуваного складу злочину шляхом вказівки лише на суб'єктивні права не адекватно відображає зміст свободи віросповідання, суттєво обмежуючи останню. Адже свобода віросповідання - це не тільки те, що визнано, регламентовано законодавством, але й те, що не заборонено ним.

Також варто враховувати особливості здійснення свободи віросповідання, адже кожна людина надає цій категорії особистий, внутрішній характер; суб'єкти по-різному бачать механізм її реалізації [36, с. 48]. Іншими словами, йдеться про специфіку форм та способів задоволення релігійних (духовних) потреб, які у кожної окремо взятої особи є індивідуальними та неповторними. Справді, неможливо точно встановити ту роль, яку відіграють релігійні споруди, культові будинки у житті конкретної віруючої людини, представника конкретного віросповідання. Відповідно, ми не можемо самовільно визначати елементи свободи віросповідання, здійснення яких пов'язане з використанням релігійних споруд чи культових будинків, а яких - не пов'язані. Це - особиста справа кожного.

Враховуючи наведені вище міркування, формулювання основного безпосереднього об'єкта досліджуваного складу злочину, мало б бути таким, що, з одного боку, жодним чином не обмежувало можливості віруючих щодо дозволених форм і способів задоволення своїх релігійних (духовних) потреб, а з іншого - акцентувало увагу лише на тій частині свободи віросповідання, яка безпосередньо пов'язана з використанням релігійних споруд чи культових будинків.

Тому, на нашу думку, основний безпосередній об'єкт складу злочину, передбаченого ст. 178 КК України можна визначити як свободу задоволення релігійних (духовних) потреб людей з використанням релігійних споруд чи культових будинків. А додатковим обов'язковим об'єктом виступають відносини власності.

Предметом злочину є різні релігійні споруди чи культові будинки. Проблему змісту кримінально-правових понять «релігійна споруда», «культовий будинок» на сьогодні вирішують двояко.

Більшість дослідників схиляються до вузького розуміння релігійних споруд, культових будинків як предмета складів злочинів проти свободи віросповідання - це приміщення, призначені для проведення богослужінь, релігійних обрядів і церемоній.

Зокрема, А.В. Тарасенко визначає релігійні споруди, культові будинки як будови обрядового призначення, які, як правило, мають внутрішнє приміщення [16, с. 481]. До таких об'єктів належать «церкви, мечеті, синагоги, каплиці, монастирі, молельні будинки, інші приміщення, в яких можуть справлятися церковні служби» [10, с. 66].

Інша частина науковців у своїх роботах пропонують ширші визначення релігійних споруд, культових будинків.

Так, М.І. Мельник визнає релігійними спорудами, культовими будинками «приміщення для проведення або забезпечення богослужінь, виконання релігійних обрядів та церемоній (церкви, собори, костьоли, синагоги, мечеті, пагоди, каплиці, дзвіниці, мінарети, молитовні тощо)» [22, с. 443]. Як бачимо, релігійними спорудами, культовими будинками автор називає не тільки об'єкти, де проводяться богослужіння, релігійні обряди та церемонії, але й споруди, які забезпечують здійснення перелічених дійств (наприклад, дзвіниці, мінарети).

На думку А.П. Бабій (яка, по-суті, дублює положення п. 4 роз'яснення Вищого Арбітражного суду України «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» [8]) під культовими будинками та релігійними спорудами слід розуміти будь-які будинки і споруди, спеціально призначені для задоволення релігійних потреб громадян» [35, с. 357].

Найпрогресивніші міркування з приводу змісту та співвідношення кримінально-правових понять «релігійна споруда», «культовий будинок», висловила С.Я. Лихова.

Автор вперше робить спробу розмежування зазначених категорій. Під культовими будинками С.Я. Лихова розуміє «різного роду будівлі, приміщення, споруди, які спеціально призначені і пристосовані для того, щоб громадяни брали участь у богослужіннях, у виконанні релігійного обряду, церемоній чи процесій (наприклад, церкви, собори, костьоли, синагоги, мечеті тощо)» [18, с. 311]. Релігійними спорудами, крім культових будинків, дослідниця пропонує визнавати також «архітектурні конструкції, зведені з метою задоволення релігійних потреб людини сповідувати чи поширювати віру (наприклад, побудовані чи споруджені православні або католицькі хрести тощо)» [18, с. 311].

Думається, що з метою з'ясування категорій «релігійна споруда», «культовий будинок» потрібно, насамперед, звернутися до положень чинного законодавства, релігієзнавчих джерел.

У чинних на території України нормативно-правових актах (крім КК України) трапляється два види термінологічних зворотів: «культова будівля» (цей зворот є найпоширенішим і використовується не лише в Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації» [4], але й у низці інших нормативно-правових актів [7; 5]), і «культова споруда» [6].

Проте жоден з цих законодавчих актів не роз'яснює зміст досліджуваних понять; немає також положень, які б прямо вказували на ознаки культових будівель чи культових споруд. Єдиним винятком можна вважати ст. 21 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», де зазначено, що «богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії безперешкодно проводяться в культових будівлях» [4]. З цього положення робимо закономірний висновок: культові будівлі - це лише ті об'єкти, всередині яких можуть знаходитися люди, тобто об'єкти, що мають внутрішнє приміщення.

Сучасне академічне релігієзнавство також не оперує термінологічними зворотами, які містить ст. 178 КК України. Для позначення приміщень, у яких проводять богослужіння, у релігійних обрядах використовують термінологічний зворот «культова споруда», а також термін «храм».

Культова споруда трактується як приміщення для проведення богослужінь і виконання релігійних обрядів. У кожної конкретної конфесії така споруда має свої найменування: у християнстві - це собор, церква, костел, кірха; в ісламі - мечеть, в іудаїзмі - синагога. Кожна деталь культової споруди (її архітектура, живопис тощо) суворо регламентована канонами тієї чи іншої релігії [42, с. 196].

Поняття «храм» охоплює собою три категорії об'єктів: релігійно-культову будівлю (готичний собор, мусульманська мечеть), релігійно-культову споруду (будистьську ступу) або ж тектонічний об'єм природного походження (гора, печера), адаптований для проведення ритуальних церемоній, передусім - богослужінь [31, с. 1149].

Аналіз наведених положень, як бачимо, не дає змоги однозначно встановити кримінально-правовий зміст понять «релігійна споруда», «культовий будинок». Попри те, більшість з них все ж таки акумулюють у собі найвагоміші характеристики, соціально значущі ознаки досліджуваних категорій.

На наш погляд, релігійні споруди, культові будинки як предмет складів злочинів проти свободи віросповідання володіють сукупністю фізичних, соціальних та юридичних ознак.

Фізичні ознаки релігійних споруд, культових будинків як предмета складу злочину доцільно пов'язувати з їх матеріальністю. Ці об'єкти є реально існуючими утвореннями навколишнього світу, що існують незалежно від людської свідомості, сприймаються за допомогою органів чуття, а отже - піддаються безпосередньому злочинному впливу - зруйнуванню чи пошкодженню.

З фізичного погляду, будинок - це, зазвичай, будова, що складається із стін, які утворюють замкнутий простір, і даху [43, с. 7]; будинком, по суті, може слугувати кожна будівля, яка має внутрішнє приміщення.

Споруда, якщо керуватися лінгвістичним тлумаченням цього слова, - це будь-яка значима будова, незалежно від її виду та призначення [28, с. 111]; все те, що збудовано, споруджене, переважно, великих розмірів і складної конструкції [33, с. 665]. Тому поняття «споруда» є ширшим за обсягом, ніж поняття «будинок», і охоплює останнє.

Виділення фізичних ознак релігійних споруд, культових будинків як предмета складів злочинів проти свободи віросповідання дає змогу визначити коло утворень (чи явищ), посягання щодо яких не можуть кваліфікуватися за ст. 178 КК України. До них можна зачилити, зокрема, майнові права громадян чи релігійних організацій по володінню, користуванню чи розпорядженню релігійними спорудами, культовими будинками; релігійні почуття та переконання віруючих; нематеріалізовані зображення релігійного характеру (наприклад, отримані за допомогою світлових ефектів зображення церков, релігійних персонажів - Ісуса Христа, Діви Марії, Святих тощо).

Зміст соціальних ознак релігійних споруд, культових будинків відображають виконувані ними специфічні функції, їх цінність для віруючих.

Під специфічною функцією релігійних споруд, культових будинків слід розуміти задоволення релігійних (духовних) потреб людей. Основною формою задоволення таких потреб, безумовно, є участь віруючих у богослужіннях, релігійних обрядах, церемоніях та процесіях.

Крім фізичних та соціальних ознак релігійних споруд, культових будинків є необхідність у виділенні їх юридичних ознак. Такі споруди мають бути чужими для винної особи бути у власності суб'єкта права власності.

На сторінках кримінально-правової літератури трапляється погляд, відповідно до якого чужим визнається «майно, яке не перебуває у власності чи законному володінні винного» [22, с. 458]. У такій інтерпретації ця обставина є ознакою майна як предмета складів злочинів проти власності.