Кримінально-правова характеристика обтяжуючих обставин корисливих злочинів проти власності
Сторінки матеріалу:
2. Корисливі посягання на власність за відсутності ознак розкрадання майна. До цієї групи входять: заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою-- ст.192 КК (аналогічні дії щодо індивідуального майна громадян віднесені до цивільних правопорушень);незаконне привласнення особою знайденого або чужого майна ,що випадково опинилося у неї-- ст. 193КК (такі дії, щодо індивідуального майна не визнаються злочином). Ці злочини щодо мотиву їх вчинення тотожні злочинам проти власності першої групи» але на відміну від них спричинена цими злочинами майнова шкода не пов'язана з вилученням самого майна із володіння колективу або держави.
3. Некорисливі посягання на власність. Вони включають умисне знищення або пошкодження майна (ст. 194 КК);погроза знищення майна( ст.195 ) необережне знищення або пошкодження майна (ст. 196 КК)1; порушення обов'язків щодо охорони майна(ст. 197 КК) ; самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво( ст. 197-1 ) ; придбання,отримання,зберігання чи збут майна,одержаного злочинним шляхом ( ст..198)
Вчинення цих злочинів не пов'язане з корисливими мотивами та метою -- заволодіти чужим майном. Знищення або пошкодження майна з корисливих мотивів з метою викрадення частки такого майна утворює сукупність зло- чинів -- пошкодження майна і розкрадання.
Використання в КК різних понять щодо найменування діяння в корисливих посяганнях на власність передбачає з'ясування співвідношення їх спільних і специфічних ознак. Таке з'ясування може бути здійснено шляхом визначення родової (універсальної) характеристики усіх цих конкретних понять і встановлення специфічних особливостей кожного з них .В цьому плані Матишевський вважає ,що родовою характеристикою діяння в межах теоритичної конструкції «розкрадання» є поняття «обернення»(його підтримують і окремі сучасні досліджувані цього питання) водночас необхідно мати на увазі ,що в межах нормативних орієнтирів КК 2001 року ,такий підхід не може бути реалізований повністю ,зокрема тому ,що в різних статтях ОЧ КК законодавець використовує різні прийоми законодавчої техніки .Наприклад ,в ст.262 (Викрадення, привласнення, вимагання вогнепальної зброї, бойових припасів,вибухових речовин чи радіоактивних матеріалів або заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживанням службовим становищем ) він характеризує окремі альтернативні діяння фактично за допомогою видових характеристик посягань на власність. Наприклад , ст. 269 (Незаконне перевезення на повітряному судні вибухових або легкозаймистих речовин) включає незаконне заволодіння транспортним засобом яке охоплює фактично всі ті ж самі діяння які альтернативно перераховані в ст.262,307.
Зазначена непослідовність не дозволяє сформулювати правильний теоритичний підхід і в цьому плані ми можемо лише уточнювати ,що в одних випадках поняття «заволодіння» відрізняється від «привласнення» ,а в інших поняття заволодіння стає родовим поняття для відповідних посягань.
З наведеною вище проблемою пов'язана ще одна-момент визнання певного злочину закінченим. З одного боку в межах більшості робіт радянського періоду і в багатьох роботах російських криміналістів цей момент пов'язується з "реальним" наслідком;цей підхід сприйняв і російський законодавець-в нормативному визначенні поняття "хищение" є формулювання " причинившее ущерб собственнику или иному владельцу этого имущества " . Очевидно ,що підхід, даний у Постанові Пленуму Верховного Суду від 06.11.2009 р до даної проблеми є більш коректним. Проаналізувавши ,деякі підходи ,визначені у лекційних заняттях професором Шапченко,були зроблені деякі уточнення:
1) Формулювання "реальна можливість" фактично дозволяє розглядати момент визнання закінченими щодо більшості посягань на власність, як своєрідну юридичну фікцію. Ця юридична фікція означає ,що реальної шкоди, як наслідку відповідного посягання може і не бути(наприклад особу затримали через 5 хвилин після вилучення майна у власника і повернули його йому) .Також , є традиційний підхід до визнання їх закінченими злочинами з так званими охоронюваними територіями: практично безспірно в правозастосовній практиці визнається, що моментом закінчення посягань на власність є фактично момент переміщення майна за межі охоронюваної території;
2) В окремих випадках - в залежності від особливостей умислу особи момент закінчення відповідного посягання може бути уточнений, яка порівняно із загальним змістом юридичної фікції, так і стосовно зазначеного в п. 1) підходу щодо охоронюваної території .Отже , у будь-якому разі реальна шкода власнику не може бути єдиним орієнтиром щодо визначення злочину закінченим ,відповідний загальний підхід щодо «одержання реальної можливості» має бути конкретизований - така конкретизація може враховуватись як вид посягання, так і певні орієнтири щодо змісту умислу особи .
Ільїна О.В. обґрунтовує положення про те, що за своєю природою обтяжуючі обставини є юридичними фактами, а в окремих випадках - певним їх поєднанням. У попередніх дослідженнях для характеристики обтяжуючих обставин використовувалися поняття “фактори”, “дані”, “ознаки”, “обставини”, однак, на думку автора, юридична природа обтяжуючих обставин може бути розкрита найбільш повно та точно саме за допомогою поняття “юридичні факти”. Отже, досліджуючи роль обтяжуючих обставин як юридичних фактів у механізмі кримінально-правового регулювання, автор робить висновок про те, що обтяжуючі обставини, передбачені у Загальній частині КК, відіграють у механізмі кримінально-правового регулювання роль чинників, які забезпечують так зване “індивідуальне під нормативне” регулювання кримінально-правових відносин, а обтяжуючі обставини, передбачені в Особливій частині КК (за винятком тих, що виражаються оціночними поняттями) - в межах юридичного складу злочину забезпечують так зване “нормативне” регулювання кримінально-правових відносин.