В окремих країнах у певний період їх розвитку хабарництво набуло характеру епідемії. Зокрема, хабарництво згадується в російських літописах XIII століття. Перше законодавче обмеження корупційних дій належить Івану ІІІ. А його онук Іван Грозний уперше ввів страту як покарання за надмірність. Князя ж Олександра Меньшикова, який був фаворитом російського царя Петра І, а пізніше - під час царювання Катерини І - фактично керував державою, вважають одним з основоположників корупції на державному рівні. Саме О. Меньшиков своєю масштабною діяльністю з вимагання та одержання хабарів, розкрадання казенного майна та через інші зловживання глибоко і міцно вкорінював у російське суспільство ідею, що політичною владою можна користуватися для власного незаконного збагачення.

Досить цікавим є і розвиток поняття «хабар» та його вжиття в різні історичні періоди часу. Існує більше 94 дефініцій, що так чи інакше визначають хабар, його давання, отримання. Так, Даль під «хабаром» (рос. взятка ж.) розуміє побори, приношення, дарунки, гостинці, принесення, пишкеш, бакшиш хабара, могорич, плата або подарунок посадовій особі, з метою запобігання незручностей, або підкуп його на незаконну справу [13, с. 197].

Як же трактується поняття «хабар» у чинному кримінальному законодавстві України? Хабар як предмет - це незаконна винагорода матеріального характеру. Але це не просто незаконна винагорода, а виногорода, якою може бути лише майнова цінність, гроші або послуги майнового характеру. Послуги немайнового характеру можуть визнаватися іншими особистими інтересами службової особи при зловживанні владою або службовим становищем і, за наявності необхідних ознак, можуть кваліфікуватися за відповідною частиною ст. 364 Кримінального кодексу України [19, с. 201].

Отже, згідно з ч. 1 ст. 368 Кримінального кодексу України (далі КК) одержання хабара полягає в одержанні службовою особою в будь-якому вигляді хабара за виконання чи невиконання в інтересах того, хто дає хабар, чи в інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища. Відповідальність за давання хабара передбачена ст. 369 КК. Саме ці два злочини у теорії кримінального права, право застосовній практиці та в нормативно-правових актах називають «хабарництво», оскільки вони тісно взаємопов'язані: одержання хабара неможливе без його давання і навпаки. За відсутності одержання чи давання хабара дії особи можуть утворювати лише готування до відповідного злочину або замах на його вчинення.

Кримінально-правовому дослідженню хабарництва, тобто даванню та одержанню хабара, в юридичній літературі приділяється значна увага, але в переважній більшості робіт з цієї проблематики детальному аналізу піддаються лише ознаки складів одержання і давання хабара. При цьому дискусійні аспекти щодо них автори намагаються вирішувати лише в рамках вчення про склади цих діянь, часто не вдаючись до вивчення вихідних положень стосовно даних посягань. Між тим видається, що перед тим як характеризувати ознаки хабарництва, необхідно перш за все визначити сутність співвідношення діянь, які входять до його змісту (його правову природу). Вирішення означеної проблеми носить принципове значення і повинно слугувати тією основою, на яку варто опиратися в подальшому при аналізі ознак хабарництва та виробленні правил його кваліфікації. Проте необхідно констатувати, що незважаючи на відому важливість та складність цього питання, в науковій літературі йому не приділяється належної уваги. Викладене дозволяє констатувати, що розробка концепції співвідношення давання та одержання хабара, як мета цього дослідження, є досить актуальною [21, с. 96].

Найбільш принципові та конкретні позиції з поставленої проблеми зводяться до трьох точок зору. Одна група авторів стверджує, що одержання і давання хабара є самостійними злочинами, які не залежать один від одного (Б.В. Здравомислов, В.Ф. Кириченко, В.Е. Мельникова, Н.А. Стручков, М.Д. Шаргородський, М.П. Карпушин, П.С. Дмитрієв). При цьому зокрема вказується, що при одержанні хабара і його даванні різні об'єктивна сторона, характеристика суб'єктів цих злочинів, інтереси, мотиви і цілі їх дій [3, с. 124; 10, с. 4-5]. Дані злочини сформульовані в різних статтях КК. В тих випадках, коли службова особа не приймає хабар, вона ніякої відповідальності не несе, а хабародавець буде відповідати за замах на давання хабара [6, с. 59]. Давання хабара, на відміну від його одержання, посягає на інший об'єкт - порядок управління. Давання хабара, окрім іншого, завжди віддалене часом від одержання хабара. Найбільш чітко видна різниця в часі між даванням і одержанням хабара, коли хабар дається через посередника. Завжди спочатку проходе давання хабара, а потім одержання [4, с. 7]. Крім того, сам законодавець розглядає дані діяння як самостійні злочини.

З такою позицією погодитися не можна. Незрозумілим є твердження, що давання хабара віддалене від одержання хабара в часі, адже як перше, так і друге діяння є закінченим в один момент. Дану позицію різко охарактеризував Н.П. Кучерявий як поверхневу та механістичну. Дійсно, виділення в КК давання хабара в окрему статтю не дає підстав для визнання його самостійним злочином, який не залежить від одержання хабара. По-перше, диспозиція ст. 369 КК не містить ніяких ознак, які б характеризували дане діяння, оскільки вони знаходяться в диспозиції ст. 368 КК, інакше кажучи дані норми мають єдину диспозицію. По-друге, давання хабара без його одержання і навпаки ніколи не можуть бути доведені до кінця. Крім того, теза про нетотожність об'єктів посягання є принципово невірною, а відмінності в суб'єктивних ознаках такими здаються лише на перший погляд, адже аналіз вини хабародавця та хабароодержувача вказує на тісний їх суб'єктивний зв'язок [16, с. 329].

Поширеною є позиція, відповідно до якої давання хабара - це випадок співучасті в одержанні хабара, при цьому така співучасть означається як необхідна (Б.В. Волженкін, А.А. Жижиленко, С.Г. Закутський, Ю.И. Ляпунов, В.О. Навроцький, А.Н. Трайнін, О.Я. Свєтлов та інші). Її прихильники звертають увагу на те, що службова особа самостійно не може здійснити одержання хабара, для цього необхідно щоб хтось його дав [13, с. 517]. Кожне з даних діянь не може бути скоєне само по собі [17, с. 459], вимагається наявність як однієї, так і іншої дії [15, с. 96]. Тому хабародавець, в тому числі діючий під впливом примусу (вимагання хабара) є необхідним співучасником даного злочину, оскільки він умисно, спільно із службовою особою бере участь в посяганні на один об'єкт. Різниця в суб'єктивних ознаках пояснюється тим, що при співучасті не вимагається спільності мотивів, інтересів, цілей діяльності, навпаки, це є повністю допустимим. Важливим є лише усвідомлення спільності і протиправності дій [2, с. 193-194]. Відмічається, що давання хабара не є самостійним злочином, тому що він не може бути закінченим без наявності закінченого одержання хабара [16, с. 227].

Наведені аргументи є повністю вірними, але видається, що вони не доводять тезу про те, що давання хабара є несамостійним злочином і являє собою необхідну співучасть в одержанні хабара. Співучасть в кримінальному праві припускає спільну умисну участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні одного і того ж умисного злочину (ст. 26 КК). При цьому такий злочин може бути скоєний і однією особою, тобто без наявності співучасті, яка лише підвищує суспільну небезпеку даного діяння, не змінюючи його юридичну природу [8, с. 41], не являючись конструктивним елементом складу такого злочину. Крім того, за даною позицією давання хабара необґрунтовано ставиться в залежність (підпорядкованість) від його одержання. При цьому випускається з уваги те, що й одержання хабара не може бути закінченим без його давання. Чому тоді не вести мову про залежний характер і несамостійність одержання хабара не зрозуміло. Все це доводить рівноправність даних двох діянь. Деякі автори навіть порівнюють хабарництво з цивільно-правовим договором, що виражає паритетність хабародавця та хабароодержувача. Якщо давання хабара - це співучасть в одержання хабара, то тоді до якого виду співучасника віднести хабародавця? По характеру дій він не може бути ні організатором, ні підбурювачем, ні пособником, ні співвиконавцем при одержанні хабара, оскільки останнім може бути лише службова особа.

Викладене вказує, що позиція, яка аналізується, не може належним чином відобразити правову природу хабарництва, але необхідно визнати наступні положення, які безпосередньо витікають з неї: а) одержання і давання хабара - це один єдиний злочин - хабарництво; б) в ньому беруть участь дві сторони - хабародавець і хабароодоржувач, кожна з яких може мати співучасників; в) кожна сторона може переслідувати власну ціль, керуючись при цьому мотивами, відмінними від мотивів «контрагента».

В зв'язку з цим видається, що точка зору попередньої групи авторів не позбавлена деякої раціональності, а тому повністю відкидати її не можна. Спробуємо внести в означену позицію деякі уточнення. Вважаємо вірним використання для характеристики правової природи хабарництва терміну «необхідна співучасть», але її характер полягає не у тому, що давання хабара є лише випадком співучасті в його одержанні, як наголошують прихильники цієї позиції, а у тому, що одна особа не може самостійно вчинити закінчене посягання, лише злочинна діяльність кожного окремого співучасника дозволяє іншому виконати свій злочин. На відміну від «класичної співучасті», коли дії співучасників спрямовані на те, щоб викликати чи забезпечити відповідні дії виконавця (саме на такому варіанті наполягають представники точки зору, що розглядається), при необхідній співучасті кожна з осіб виступає як виконавець свого власного злочину [12, с. 240]. Не вдаючись до термінологічних дискусій необхідно зазначити, що у відношенні співучасті можуть знаходитися не злочини, склади злочинів чи дії осіб, а самі суб'єкти такої злочинної діяльності. В зв'язку з цим вказуючи, що хабарництво характеризується як необхідна співучасть, мається на увазі, що хабародавець і хабароодержувач є необхідними співучасниками.

При цьому хабародавець і хабароодержувач будуть співвиконавцями саме хабарництва. Дане твердження не можна трактувати будь-яким іншим чином, зокрема, робити висновки, що хабародавець є співвиконавцем одержання хабара, а хабароодержувач - давання хабара. Наведене може справити хибне враження, що кожного разу при кваліфікації хабарництва потрібно робити вказівку на форму такої співучасті (ст. 28 КК) та застосовувати у вигляді обтяжуючої обставини п. 2 ч. 1 ст. 67 КК (вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою) тощо. Видається, що в даному випадку цього робити не потрібно. Так, відповідно до ч. 4 ст. 67 КК України якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує. Оскільки хабарництво є однією нормою, яка законодавчо розділена на дві статті, та кваліфікація діяння як давання чи одержання хабара вже передбачає, що має місце спільна діяльність декількох осіб, то цілком логічно, що повторно ставити в вину особі (стороні хабарництва) ознаку співучасті не потрібно [19, с. 201].