Для соціальної, правової держави України, безумовно, неоднаково, якими кримінально-правовими заходами досягаються забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання іншим злочинам (ч. 1, ст. 1 Кримінального кодексу України, далі - КК). Сучасний стан, структура та динаміка злочинності в країні безперечно свідчать про недосконалість методів і засобів протидії цьому антисоціальному явищу. Суспільство ще не усвідомило, що правові заходи є похідними (вторинними) в системі організаційних, економічних, ідеологічних, виховних та інших систем заходів такої протидії. Україна продовжує, як вважається, хибну спадщину комуністичного світогляду про виключно державний вплив на процеси, що живлять та стимулюють виникнення і розвиток злочинних проявів.

Неприйнятність такого підходу проявляється, принаймні, в такому: 1) злочинність, як і раніше, становить значну соціальну загрозу, її кримінологічні показники свідчать про "розквіт цього явища", що визначило відношення до неї як до явища, що загрожує національній безпеці України; 2) суспільство потерпає від колосальних прямих та опосередкованих матеріальних, моральних збитків, злочинних проявів. Досить нагадати економічні втрати від злочинів у сфері оподаткування, приватизації та хабарництва, злочинів проти власності тощо; 3) держава витрачає шалену кількість коштів на створення та утримання спеціальних органів по виявленню, розкриттю, розслідуванню та покаранню винних у вчиненні злочинів осіб. Прикладом таких витрат є майже вирішене питання про створення Національного бюро розслідування; 4) злочинна субкультура знайшла відгук і порозуміння в 
неповнолітніх і молоді, зараз усі кримінологи б'ють у набат з приводу значного зниження віку злочинця. Особливо це явище притаманне прошарку суспільства, що зловживає наркотичними засобами та вчинює інші злочини для незаконного залучення коштів для такого зловживання; 5) результат державницької системи заходів по протидії злочинності суспільство не задовольняє; 6) не вирішеними, принаймні, є такі питання, як виправлення осіб, які вчинили злочини, відшкодування потерпілим завданих матеріальних і моральних збитків, відшкодування державі матеріальних витрат щодо утримання спеціальних органів по виявленню, розкриттю, розслідуванню та покаранню винних у вчиненні злочинів осіб; 7) незрозумілим для законослухняного платника податків є питання, чому за його кошти повинна утримуватися вся пенітенціарна система країни.

Пошук нових методів і засобів протидії злочинності є найактуальнішою соціально-правовою проблемою. Винахід простих і дієвих заходів протидії злочинності визначить, насамперед, нову парадигму правового регулювання суспільних відносин, що виникають, знаходять свій розвиток і завершуються у сфері кримінального законодавства. Гносеологічною підвалиною пошуку нової парадигми кримінально-правового регулювання суспільних відносин повинна стати Конституція України, яка проголосила вищою соціальною цінністю особистість. У кримінальному законодавстві в якості пріоритетного завдання вказано правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина. Проте проблему пріоритетного захисту законних прав та інтересів особи необхідно вирішувати комплексно, з огляду не тільки на права й інтереси винних у вчиненні злочину осіб, а й з урахуванням прав та інтересів осіб, які потерпіли від злочину.

Дієвою формою протидії є застосування не тільки тих заходів, що замінюють або доповнюють кримінальне покарання, а й таких, що виключають кримінальне переслідування, звільняють від кримінальної відповідальності, загалом, пом'якшують кримінальне обтяження. Ще на початку минулого століття А. А. Жижи- ленко звертав увагу, що кримінальний кодекс повинен виразно вказувати, що боротьба зі злочинністю не зводиться лише до застосування покарань і що поряд з покаранням або замість нього доречно застосовувати й інші заходи. Така тенденція, спрямована на пошук інших способів вирішення кримінально-правових конфліктів, не пов'язаних із застосуванням кримінального переслідування і покарання, є глобальною світовою, значно поширеною і в європейському правовому просторі.

Заохочувальні норми як різновид кримінально-правових норм визнані майже всіма вченими-правниками і знайшли подальший розвиток у національному та зарубіжному кримінальному законодавстві. Але не дивлячись на нагальну потребу нашої держави в гуманізації національного кримінального законодавства, проблема заохочувальних норм не піддавалася ґрунтовному, комплексному дослідженню.

Проблему заохочувальних норм у кримінальному законодавстві досліджували українські правники П. П. Андрушко, М. І. Бажанов, Ю. В. Баулін, В. і. Борисов, В. М. Горшенев, В. В. Голіна, Ю. М. Грошевий, Л. В. Дорош, О. О. Дудоров, В. П. Ємельянов, В. М. Куц, В. А. Ломако, В. Т. Маляренко, М. І. Мельник, А. А. Музика, В. О. Наден, В. О. Навроцький, В. В. Скибицький, В. В. Ста- шис, Г. І. Усатий, В. Я. Тацій, В. П. Тихий, П. Л. Фріс, М. І. Хав- ронюк, С. С. Яценко та ін. Її вивчали й російські юристи, зокрема З. А. Астеміров, Х. Д. Алікперов, В. М. Баранов, Н. О. Бєляєв, В. М. Галкін, Ю. В. Голик, В. О. Єлеонський, А. В. Єндольцова, І. Е. Звечаровський, Т. О. Леснієвські-Костарева, І. Л. Марогуло- ва, Р. М. Мелтонян, В. С. Прохоров, В. В. Похмелкін, С. Н. Саба- нін, Р. О. Сабітов, І. А. Семенов, О. Ф. Сізий, В. Г. Смірнов,

О.  М. Тарбагаев, І. А. Тарханов, В. Д. Філімонов та ін. Останнім часом значна кількість українських дослідників виявляють велику зацікавленість до цього питання.

Пошук інших способів покладено в основу "відновного правосуддя" - підходу до вирішення кримінально-правових конфліктів, який надає можливість учасникам кримінальної справи - потерпілому та підсудному - самим брати участь у вирішенні питання щодо наслідків вчиненого злочину та запобігання вчиненню подібного діяння в майбутньому. 24 липня 2002 р. Економічна і соціальна рада ООН прийняла резолюцію "Про основні принципи програм відновного правосуддя в кримінальних справах", яка рекомендує всім країнам розвивати та впроваджувати програми відновного правосуддя у національне судочинство. Оскільки примирення потерпілого з обвинуваченим або підсудним проводиться зазвичай за допомогою спеціально підготовленого посередника - "медіатора", то часто програма примирення має назву "медіація". Відповідно до Рамкового рішення Ради Європейського Союзу "Про становище жертв злочинів у кримінальному судочинстві" від 15 березня 2001 р., медіація в кримінальних справах - це процес пошуку до або під час кримінального переслідування взаємоприйнятного рішення між потерпілим та правопорушником за посередництва компетентної особи - медіатора. На підставі цього рішення всі країни ЄС зо- бов'язані поширювати посередництво в кримінальних справах та забезпечувати прийняття до розгляду будь-якої угоди між потерпілим та правопорушником, досягнутої в процесі посередництва. Крім того, до 22 березня 2006 р. всі країни ЄС в обов'язковому порядку повинні прийняти закони, які забезпечували б проведення посередництва в кримінальних справах. Рекомендація № Я(99)19, прийнята Комітетом Міністрів Ради Європи 15 вересня 1999 р., закликала держави - члени Ради Європи (її членом є й Україна) сприяти розвитку та проведенню програм посередництва між потерпілим і правопорушником як загальнодоступної послуга.

Значне розширення загальних і спеціальних видів заохочувальних норм характерна риса Кримінального кодексу України 2001 р., що сприяє розвитку зазначеним положенням європейської спільноти. Новою в національному кримінальному законодавстві є розділ IX Загальної частини КК "Звільнення від кримінальної відповідальності", де передбачені правові підстави, порядок та загальні види звільнення від кримінальної відповідальності. Кількість заохочувальних норм, які передбачають спеціальні види звільнення від кримінальної відповідальності, порівняно з Кримінальник кодексом 1960 р., збільшилася більше ніж удвічі (чотирнадцять замість шести). "Характерною рисою Особливої частини нового КК є розширення в ній кількості норм, якими заохочується діяльне розкаяння після вчинення злочину, - підкреслюють В. В. Сташис і В. Я. Тацій, - безумовно, що розвиток інституту заохочення в Особливій частині відповідає ідеї гуманізації кримінального законодавства та має перспективу щодо його поширення". Заохочувальні норми, що стимулюють позитивну посткримінальну поведінку винного, які містяться в Кримінальному кодексі України 2001 р., повинні якомога ширше пропагуватися для того, щоб кожен громадянин знав: якщо він вчинив злочинне діяння, то закон готовий не тільки покарати, а й за відповідних обставин звільнити його від обтяжень кримінальної відповідальності. Положення нового Кримінального кодексу варто пропагувати якомога ширше, можливо, навіть розробити з цією метою спеціальну програму.

Висновки і пропозиції автора щодо заохочувальних норм кримінального законодавства можуть стати теоретичним та практичним підґрунтям для подальших досліджень заохочувального впливу на суспільні відносини, що виникають у кримінально- правовій сфері, інших споріднених галузях законодавства. Цьому сприятиме широкий спектр загальної та спеціальної літератури, дискусійний характер значної частини сформульованих автором положень та проаналізована судова практика.