Проведене дослідження основних положень заохочувальних норм кримінального законодавства України надає підстави для висновків, що стародавнє законодавство, що діяло на теренах сучасної України, значною мірою заохочувало осіб, які вчинили злочин, до позитивної посткримінальної поведінки у вигляді визнання своєї провини, явки із зізнанням, дійового каяття, видачі інших співучасників злочину, допомоги у розслідувані кримінальних справ і їх розгляду в судах та інше, за цих умов гарантувалося значне пом'якшення покарання, а у виключних випадках передбачалося звільнення особи від кримінального переслідування.

Заохочувальні норми є самостійною групою кримінально- правових норм, що складається з правових приписів, які, з одного боку, надають право особі, що вчиняє або вчинила злочин на соціально-схвальну, позитивну поведінку, а з другого - породжують право або обов'язок держави усунути чи пом'якшити кримінально-правове обтяження.

Необхідна оборона, затримання особи, яка вчинила злочин, крайня необхідність та деякі інші обставини, що виключають злочинність діяння, є яскравими різновидами правомірної, соціально-корисної поведінки, що потребує заохочення у вигляді виключення кримінальної відповідальності. Ці норми мають велику соціальну цінність для суспільства й держави як такі, що заохочують прояв громадянами активної життєвої позиції по протидії злочинним проявам. Вони свідчать про високу суспільну свідомість особи, вимагають від громадян при захисті охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання бути вкрай обачливою та не перевищити меж необхідної оборони. Добровільне ви 
користання свого права на необхідну оборону, затримання особи, яка вчинила злочин, крайню необхідність нерідко завдають фізичної та майнової шкоди, ставлять у загрозу завдання шкоди здоров'я, життя. Адресатами заохочувальних норм, стимулюючих соціально-правову активність, як правило, є громадяни з високими особистими якостями - почуттям відповідальності і справедливістю. Зазначені норми закликані впливати на свідомість та волю суб'єктів таким чином, щоб останні прагнули без побоювання бути притягнутими до кримінальної відповідальності, здійснювати вчинки, пов'язані із завданням шкоди об'єктам кримінально- правової охорони, базуючись при цьому на суб'єктивному праві, юридичному обов'язку або службовому повноваженні, підставою заохочення в даному випадку є специфічний правомірний вчинок.

Теоретичним підґрунтям заохочення в кримінальному законодавстві є теорія позитивної відповідальності. Останнім часом вона сформувалася в досить аргументовану концепція позитивної кримінальної відповідальності як різновиду юридичної відповідальності. Такий підхід, виходячи з тези, що кримінальна відповідальність є видом соціальної відповідальності, визнає, що вона має два діалектично протилежних та взаємопов'язаних аспекти - позитивний (відповідальність за майбутнє) і ретроспективний (відповідальність за минуле). У той час, коли відповідальність у кримінально-правовій літературі трактується виключно як державний примус та осудження, та на цій підставі вона ідентифікується від інших форм юридичної відповідальності, у філософських та соціальних дослідженнях відповідальність одностайно розуміється як єдність діалектичних протилежностей: позитивної та негативної, які знаходять свою основу, відповідно, на схваленні-заохоченні та засудженні-покаранні. Дуже важко заперечувати тисячоріччями складеним уявленням про відповідальність, як обов'язок особи зазнавати обмеження прав і свобод, якому вона може бути піддана в разі вчинення нею злочину. Ставлячи під сумнів цю тезу, ми зазначимо, що психологічним підґрунтям домінуючого в праві розуміння відповідальності є суспільна думка про кару, покарання, необхідні страждання особистості в разі недотримання загально визнаних міжособистих, релігійних, політичних, економічних та інших відносин.

Заохочення як засіб вирішення кримінально-правового конфлікту здійснюється шляхом виключення, усунення або пом'якшення реального або потенційного кримінально-правового обтяження за умов суспільно-схвальної позитивної поведінки особи. Функціональне призначення заохочення полягає у стимулюванні бажаної для суспільства поведінки особи у сфері кримінально- правового регулювання, а саме: а) спонукає до остаточного припинення злочинної діяльності під гарантії не притягнення особи до кримінальної відповідальності, якщо фактично вчинене нею діяння не містить склад іншого злочину (ст. 17, 31 КК); б) гарантує виключення кримінальної відповідальності при необхідній та уявній обороні, затриманні особи, що вчинила злочин, крайній необхідності, виконанні наказу або розпорядження, діяння, пов'язаному з ризиком, виконанні спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст. 36-43 КК); в) стимулює особу, котра вчинила злочин невеликою або середньої тяжкості, до позитивної посткримінальної поведінки під гарантування звільнення від кримінальної відповідальності (ст. 45-49 КК); г) пом'якшує кримінальне покарання (п. 1, 2, 8, 9 ч. 1 ст. 66 КК) та при призначені більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, коли обставини передбачені п. 1, 2, 8, 9 ч. 1 ст. 66 КК входить до сукупності пом'якшуючих обставин (ч. 1 ст. 69 КК); д) надає шанс особі, якій призначене кримінальне покарання враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи можливість виправлення без відбування покарання з випробуванням, а щодо осіб, що відбувають покарання, якщо засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст. 75-81 КК); е) передбачає привілейовані обставини звільнення від кримінальної відповідальності й покарання з випробуванням для неповнолітніх, які вчинили злочини відповідної тяжкості якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки вони на момент вироку не потребує застосування покарання або засуджені сумлінною поведінкою та ставленням до праці та навчання довели своє виправлення (ст. 97, 104, 105, 107 КК); ж) стимулює до позитивної посткримінальної поведінки у разі дотримання умов спеціальних приписів про звільнення особи від кримінальної відповідальності, що передбачені у Особливій частині КК.

У суспільстві існує оптимістичний прогноз на інтенсивне зростання заохочувальних кримінально-правових норм, оскільки в законопроектах, що надходять до Верховної Ради, є чимало пропозицій щодо необхідності введення до КК разом з заборонними нормами також і заохочувальних.