1. Запропоноване визначення поняття підсудності як відношення між судом та юридичною справою, в силу якого в залежності від сукупності ознак і властивостей справи закон встановлює, в якому суді і в якому складі цього суду вона повинна розглядатися по першій інстанції .
2. Посилено додатковими аргументами висновок про те, що підсудність - це інститут, в основі якого лежить суб'єктивне право особи на законного суддю і який є процесуальною гарантією забезпечення прав і свобод людини.
3. Вперше у вітчизняному праві визначено зміст і сутність принципу законного судді, що становить основу інституту підсудності і ґрунтується на положеннях, що кожен має право заздалегідь знати, ким буде розглянута його справа, і ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи тим судом, до підсудності якого вона віднесена законом. Обґрунтовується доцільність закріплення даного принципу в КПК України, а в подальшому і в Основному Законі.
4. З посиланням на вітчизняний історичний та зарубіжний досвід з метою забезпечення права особи на законного суддю обґрунтовується необхідність вилучення із КПК положень, відповідно до яких у виняткових випадках в разі особливої складності або важливості справи підсудної місцевому суду прокурор вправі направити її до апеляційного суду (ч. 3 ст. 232 КПК України), а апеляційний суд прийняти її до свого провадження (ч. 2 ст. 34 КПК України).
5. При відродженні в Україні мирових судів запропоновано віднести до їх підсудності кримінальні справи про злочини, за які може бути призначене максимальне покарання, яке не перевищує двох років позбавлення волі, а також справи приватного обвинувачення та справи, які підлягають закриттю при досягненні мирової угоди.
6. Визначено подвійність характеру підсудності кримінальних справ військовим судам, яка за звичайних умов мирного часу має обмежуватись колом військових злочинів, а за екстраординарних обставин (оголошення воєнного стану і т.п.) розширюватись до встановлених законом меж.
7. Обґрунтовується перспективність і соціальна обумовленість подальшого розвитку правил персональної підсудності у зв'язку з розглядом справ про злочини вчинені неповнолітніми особами, зокрема, доведено необхідність невідкладного запровадження в Україні ювенальної юстиції як окремої спеціалізованої системи судів з особливими правилами судочинства та участі фахівців в галузі педагогіки та психології в судових процесах.
8. Доводиться, що у випадку конкуренції підсудності справ загальним та спеціалізованим судам, звичайна підсудність повинна залишатись пріоритетною над спеціальною.
9. Обґрунтовується пропозиція щодо запровадження інституту обов'язкової згоди сторін на зміну територіальної та спеціальної підсудності.
10. З огляду на те, що під поняттям "особливі суди" історично розуміються суди спеціалізовані та з метою усунення термінологічних та змістовних непорозумінь має сенс змінити редакцію ч. 5 ст. 125 Конституції України та відповідної їй ч. 4 ст. 3 Закону України "Про судоустрій України" і викласти їх в наступній редакції: "Створення надзвичайних судів не допускається". Тим самим буде проведена чітка межа між спеціальною та надзвичайною підсудністю.
11. Запропоноване визначення надзвичайного суду, під яким слід розуміти суд, створений для розгляду конкретної справи або групи справ за особливим розпорядженням верховної державної влади або уповноваженої нею особи, а також постійно діючий суд, спеціалізований (особливий), на розгляд якого владним велінням передані окремі справи, які за загальними правилами йому не підсудні. Виділені такі його характерні ознаки як особливі політичні задачі, спрощений процесуальний порядок розгляду справ, спеціально підібраний склад суду, ігнорування демократичних принципів правосуддя, залежність суду від органів виконавчої влади.
12. Доводиться, що відсутність в даний час в Україні суду присяжних є прямим порушенням права особи на судовий захист та чинного права на розгляд її справи судом присяжних, що вимагає встановлення мораторію на засудження до довічного позбавлення волі судами без участі присяжних до моменту їх впровадження на всій території України.
13. Доводиться необхідність розширення кола справ підсудних колегіальному складу суду, особливо, за участю представників народу (народних засідателів та присяжних), зокрема підсудність суду в складі одноособового судді повинна бути обмежена справами про злочини невеликої тяжкості, за скоєння яких максимальне покарання не перевищує трьох років позбавлення волі, а коло підсудних суду присяжних справ слід розширити і включити до нього справи про особливо тяжкі злочини, за скоєння яких передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років.
14. Внесені конкретні пропозиції щодо зміни деяких норм Закону України "Про судоустрій України" (п.1 ст. 19), КПК України (статті 17, 39, 40) та редагування тексту проекту КПК України (статті 325, 326, 327, 328, 329), які направлені на вдосконалення правил підсудності та практики їх застосування.

         Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що викладені висновки і пропозиції можуть бути використані при проведенні подальших наукових досліджень з цієї проблеми; підготовці навчально-методичних матеріалів, у навчальному процесі з дисциплін судоустрою та кримінального судочинства у вищих юридичних навчальних закладах та у системі підвищення кваліфікації працівників судових і правоохоронних органів, вдосконаленні чинного процесуального законодавства. Результати дисертаційного дослідження, в якості пропозицій, передані до робочої групи з підготовки проекту КПК України.

         Окремі матеріали дисертації використані в навчальному процесі Київського університету права при проведені лекційних та семінарських занять з курсів "Судові та правоохоронні органи України" та "Кримінально-процесуальне право" (акт впровадження від 20 січня 2005 р.).

         Апробація результатів дослідження. Матеріали дисертації обговорено на засіданнях відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.

         Основні положення дисертаційного дослідження доповідалися на ІІІ міжвузівській науково-практичній конференції "Актуальні проблеми державотворення в Україні" (квітень 2001 р., м. Рівне); на VІІІ регіональній науково-практичній конференції "Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні" (лютий 2002 р., м. Львів); на всеукраїнській науково-практичній конференції "Проблеми державотворення і захист прав людини" (квітень 2002 р., м. Остріг); на науково-практичній конференції "Проблеми державотворення та захист прав людини в контексті конституційної реформи в Україні" (квітень 2003 р., м. Остріг), на ІХ історико-правовій конференції "Юридична наука та освіта: історія, сучасність, перспективи" (червень 2003 р., м. Рівне), на всеукраїнській науково-практичній конференції "Проблеми державотворення і захист прав людини" (травень 2004 р., м. Остріг), на міжвузівській науково-практичній конференції "Правова система України: сучасний стан та перспективи розвитку" (червень 2004 р., м. Рівне). ); на Всеукраїнській науково-практичній конференції "Створення ювенальної юстиції в Україні" (квітень 2005 р., м. Київ).

         Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження опубліковані у 17 наукових статтях в фахових виданнях та в тезах доповідей на конференціях.

         Структура дисертації обумовлена поставленими метою та завданнями дослідження, на підставі чого розглянуті питання об'єднанні в декілька принципових блоків відповідно до внутрішньої логіки викладення теми та її предмету.

         Робота складається із вступу, трьох розділів, висновку, списку використаних джерел (302 найменування), списку скорочень, а також додатку. Загальний обсяг дисертації становить 243 сторінки, основного тексту - 214 сторінок.