Проблеми окремого провадження цивільного судочинства останні більш як тридцять років майже не вивчалися. В основному хвиля наукових досліджень припадає на до- і посткодифікаційні періоди кодифікації цивільного процесуального законодавства 1961-1965 років^[1]. Разом із тим є очевидним, що за сучасних умов функціонування правосуддя, яке має забезпечити права, свободи суб'єктів права і правові цінності ліберального суспільства, найактуальнішого значення набуває дослідження сфери здійснення правосуддя у цивільних справах, удосконалення порядку судочинства відповідно до конституційних та міжнародно-правових стандартів. На наш погляд, і на політичному рівні, і на рівні правової доктрини, юридичної практики усвідомлюються чинники, які перешкоджають ефективному правосуддю і призводять до певної кризи правосуддя, яка має не лише національний, а й глобальний характер^[2]. Тією же мірою усвідомлюється, що ця криза має бути подолана завдяки зусиллям політиків щодо забезпечення й досягнення доступності правосуддя і права на справедливий судовий розгляд, які відбивають сучасний рівень функціонування судової влади. Тому закономірно набуває гостроти проблема подолання перешкод щодо доступу до правосуддя. Спочатку це виявилось у сформованому в Європі наприкінці 1970-х років руху "Доступність правосуддя", який започаткував відомий італійський вчений-процесуаліст професор Мауро Каппеллетті, а в подальшому - не лише в серії праць науковців, а й у процесуальних кодифікаціях Англії, Франції, Німеччини, Гонконгу, Японії, Італії, Естонії та інших країн, а також України.

Отже, враховуючи наведене, засвоєння предметної галузі цивільного процесу важливе, оскільки вона є показником функціонування в державі судової влади і правосуддя. Це має особливе значення, оскільки наша судова і процесуальна системи скеровані на спеціалізацію судів, диференціацію видів судочинств та диференціацію процесуальної форми здійснення правосуддя. У цій системі цивільний процес розрахований на відправлення правосуддя в широкій сфері правовідносин, які характеризуються юридичною рівністю їх учасників. Сфера цивільного процесу профілює його на певну групу суспільних відносин і припускає розгляд і вирішення будь-якої цивільної справи із додержанням єдиного порядку, який забезпечує однаковий стандарт здійснення правосуддя і судового захисту. Правові відносини, які виникають при здійсненні правосуддя в цивільних справах, мають специфічний характер. Якщо суспільні відносини, що становлять предмет правового регулювання галузей матеріального права (цивільного, сімейного, житлового, трудового та ін.), виникають для досягнення певних економічних та інших цілей, то правові відносини у сфері здійснення правосуддя в цивільних справах є правовою формою розгляду цивільної справи у зв'язку з реалізацією заінтересованими особами права на судовий захист. Відповідно до ст. 1 Цивільного процесуального кодексу України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. У контексті такого наукового засновку важливим є питання концептів та правової регламентації окремого провадження цивільного судочинства та його місця у структурі цивільного процесу.

Чинне цивільне процесуальне законодавство успадкувало догму органічної компонентності окремого провадження у структурі цивільного процесуального законодавства і цивільного процесу. Ця спадкоємність прослідковується протягом понад півтора століття, починаючи із судової реформи 1864 р., процесуальних кодифікацій радянської доби та закінчуючи прийняттям Цивільного процесуального кодексу України 2004 р. Теорія цивільного процесуального права також без будь-яких застережень виходить із того, що окреме провадження є різновидом проваджень цивільного судочинства, в якому, як і в інших провадженнях, здійснюється правосуддя у цивільних справах. На відміну від позовного провадження, окремому провадженню притаманні такі ознаки, які характеризують його структурну самостійність і прикладну значущість, і які визначаються такою суттєвою ознакою, як безспірність розгляду справ, що віднесені до окремого провадження^[3].

В історичній ретроспективі еволюції цивільного процесуального законодавства критерії окремого провадження не визначались і мали латентний характер. При цьому переважно йдеться не про його відмінність від позовного провадження цивільного процесу, а про крите- ріальні ознаки саме справ окремого провадження. У всі періоди кодифікацій цивільного процесуального законодавства каталог справ окремого провадження був різним. Законодавець лише визначав їх перелік. Такий техніко-юридичний прийом віднесення певних справ до сфери цивільної судової юрисдикції не знайшов належної наукової інтерпретації, а аналіз складу справ окремого провадження свідчив про явну їх неоднорідність.

Основи цивільного судочинства Союзу РСР та союзних республік 1961 р. (далі - Основи), які сприйняли наявну законодавчу традицію щодо регламентації окремого провадження, остаточно оформили конструкцію окремого провадження як самостійного провадження цивільного судочинства. При цьому Основи визначили відкритий перелік справ окремого провадження, передбачивши, що склад справ окремого провадження остаточно встановлюється союзними республіками^[4].

Крім окремого провадження Основи виділили і так зване провадження по справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, поряд із позовним та окремим. Вони встановили порядок розгляду справ по спорах, що виникають із цивільних, сімейних, трудових та колгоспних правовідносин, справ, що виникають з адміністративно- правових відносин, і справ окремого провадження. Відповідно до Основ справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справи окремого провадження розглядалися за загальними правилами судочинства, за деякими винятками, встановленими законодавством Союзу РСР і союзних республік (ст. 1 Основ). За логікою Основ, позовне провадження було універсальною процедурою цивільного судочинства, провадження по справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справи окремого провадження підпорядковуються загальним правилам цивільного процесу за деякими винятками і доповненнями. Таке співвідношення загальних і спеціальних приписів цивільного процесуального законодавства створювало специфічний правовий режим, тобто процесуальний порядок розгляду і вирішення цих справ по суті.

Цивільний процесуальний кодекс України 2004 р. визначив як самостійні провадження цивільного процесу в суді першої інстанції позовне, наказне та окреме провадження. Провадження по справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, було виключено зі складу цивільного судочинства у зв'язку з прийняттям Кодексу адміністративного судочинства України. Відповідно до ч. 1 ст. 234 Цивільного процесуального кодексу України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайно- вих чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Таким чином, наявна конструкція цивільного процесу первинно визначається тим, що він є системою судових проваджень, а судове провадження утворює онтологічний склад судочинства. Виходячи з цього, процесуальні провадження у структурі самого процесу мають субстанціальний характер. Їх субстанціальність забезпечує режим (процедури) розгляду цивільних справ, віднесених до судової юрисдикції, а головне - визначає предметну сферу цивільного процесу. Водночас, незважаючи на те, що цивільний процес - комплекс про-

цедур, не кожна судова процедура має статус судового провадження, оскільки не має властивості субстанціальності (забезпечувальні процедури, медіаційні процедури тощо)^[5].

Екстраполяція таких підходів на окреме провадження цивільного судочинства приводить до потреби дослідження природи окремого провадження, законодавчих мотивів його регламентації та науково- практичних проблематик розгляду справ окремого провадження. У монографії обґрунтовується той підхід, що загальновизнана теорія окремого провадження як самостійного різновиду цивільного судочинства не є переконливою, оскільки заснована на визнанні окремого провадження, перш за все, виходячи із факту формальної законодавчої регламентації в межах цивільного процесу і цивільного процесуального законодавства. Дослідниками не було дано належної оцінки того, що перелік справ окремого провадження в історико-правовому плані був досить динамічним, він об'єднував різні за своєю суттю справи, що піддавало сумніву наявність єдиного предмета судового розгляду у цьому виді провадження цивільного судочинства. Крім того, що є більш важливим, предметна характеристика цього провадження завжди призводила до певних складнощів у визначенні ознак юрисдикційнос- ті справ окремого провадження відповідно до сфери застосування судової влади і предметної характеристики правосуддя у цивільних справах.

Свого часу нами зверталась увага на таке явище, як дифузія судової влади, яка стала наслідком того, що фактично і юридично функції правосуддя у цивільних справах виконували органи, які не входили до судової системи, а сфера судової юрисдикції законодавчо обмежува- лась^[6]. У наш час на фоні загального принципу розповсюдження юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, поширеною є інша тенденція - "розширення" судової юрисдикції, виходячи із того, суди як органи правосуддя можуть розглядати будь-які справи незалежно від, так би мовити, юрисдикційності справи^[7].

Як це не виглядає парадоксально, але при розгляді справ окремого провадження правосуддя не здійснюється. Характер судової діяльності в окремому провадженні з точки зору юрисдикційності визначається тим, що законодавець покладає на суд не притаманну йому функцію установлення тих чи інших обставин без розв'язання спору про право, тобто здійснення, так би мовити, "судового управління". В основі такого рішення мужуть бути лише міркування доцільності, оскільки розгляд справ "судового управління" суддею як суб'єкта судової влади в межах процедур судочинства засновується на презумпції належного розгляду справи за умов гарантій незалежності та справедливості. А тому окреме провадження - унікальне явище у системі цивільного судочинства і по суті є сурогатом судового провадження.