Для упорядкування багатьох інформаційних відносин, що існують поки ще стихійно, для визначення оптимальної системи обмежень права людини на інформацію потрібен пакет нормативних актів. Деякі з них уже діють, наприклад, закони України "Про державну таємницю", "Про інформацію", "Про науково-технічну інформацію", "Про захист інформації в автоматизованих системах". Інші закони ще слід розробляти. Йдеться, зокрема, про закони про військову таємницю, підприємницьку таємницю і т. ін. Варто підтримати і висловлену в літературі пропозицію щодо необхідності прийняття закону про охорону таємниці особистого життя, де одним із розділів може бути такий: "Захист прав і свобод людини в зв'язку з використанням засобів інформатики". Відповідно до змісту запропонованого закону громадянин має право визначати, яка інформація про нього персонального характеру може бути доступна для інших осіб і для кого саме. І хоча в ст. 23 Закону України "Про інформацію" мова йде про персональні дані громадян і встановлюється для приватної інформації певний правовий режим, вважаємо, що однією статтею не обійтися. Потрібний і спеціальний закон, у якому важливо ґрунтовно і детально регламентувати цю досить особисту сферу.

Відповідно до ст. 32 Конституції України право громадянина на інформацію так само, як і всяке право, можна захищати в суді, що є ще однією істотною законодавчо-юридичною гарантією. На це ж націлені ст. 10 ("Гарантії права на інформацію"), ст. 31 ("Доступ громадян до інформації про них"), ст. 45 ("Охорона права на інформацію"), ст. 47 ("Відповідальність за порушення законодавства про інформацію") Закону України "Про інформацію" [11]. Крім того, з метою забезпечення закріплених ст. 34 Конституції України інформаційних прав громадян, дотримання їх законних інтересів у цій галузі варто вивчити питання щодо можливості створення в складі Верховного Суду України або Вищого арбітражного суду України колегії з інформаційних спорів. Про це вже йшлося раніше, наприклад, згадувалось у Рекомендаціях учасників парламентських слухань "Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи" [278].

З огляду на тенденцію до інтеграції правової системи України з іншими правовими системами розвинутих країн, важливо створювати загальні механізми реалізації права людини на інформацію та його захисту. До них, зокрема, можна віднести і положення ст. 55 Конституції України, де встановлено, що "кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна".

Серед організаційно-технічних заходів потрібно виділити проблему комунікацій у нашій країні як головну, тому що, якщо немає демократичних структур в галузі комунікацій, то немає і гарантій для здійснення права на отримання і поширення інформації, а тому немає і демократії. Розвиваючи на основі нових інформаційних технологій відповідну інфраструктуру в ОВС України, можна перетворити проголошену в Конституції України ідею в реальність. На нашу думку, індивід, який озброєний комп'ютером і має вільний доступ до всіх відкритих баз даних і знань, за рівнем інформованості не тільки не поступається, але може перевершувати державних службовців. Наявність інтегрованих систем зв'язку відкриває, по суті, необмежені можливості для підприємницької ініціативи, контактів і взаємодій, що саме по собі становить об'єктивну соціально-економічну підставу реальної демократії. Особливо потужним чинником є механізми самоорганізації інформаційних систем і горизонтальних мереж.

Тому уже зараз створюються деякі передумови для цього. Наприклад, діють окремі регіональні банки даних, що призначені для інформаційного обслуговування населення, але, в основному, з побутових питань: розподілу житла, врахування автомобілів, працевлаштування і т.ін. Тим часом, давно вже необхідні банки даних про населення, що містять, насамперед, відомості, які не змінюються протягом усього життя людини, а можливо, і що постійно обновлюються. Користь тут очевидна: полегшити відповіді на запити, усунути дублювання, обмінюватися відомостями, передавати їх, економлячи сили і час. Можливість за допомогою персонального комп'ютеру одержувати конкретну інформацію в конкретній базі даних усуває багатьох посередників у такому процесі, найчастіше позбавляє подібних посередників бюрократичних навичок. І в цьому плані інформатизацію ОВС України можна розглядати як удар по бюрократизму, адже недоступність інформації для громадян під час реалізації їх прав – живильне середовище для всіляких бюрократичних дій. Нові інформаційні технології в ОВС України, демонтуючи монополізм державних структур на інформацію, роблять здійсненним на практиці принцип рівної доступності до неї всіх зацікавлених сторін.

Слід зазначити, що в деяких міжнародних документах стосовно прав людини згадується про права на вільне використання телекомунікацій. Зокрема, у 1969р. вперше було введено в політичний і науковий обіг нове концептуальне поняття "право на комунікацію", що має вихідними передумовами як пасивне, так і активне право реципієнта інформувати і бути поінформованим [353, р. 14]. Так, у 1969 р. директор інформаційного бюро ООН Жан Д'Арсі порушив питання про недостатність права на інформацію, записаного в ст. 19 Загальної декларації прав людини [351]. Він запропонував зокрема ввести в міжнародну практику таке поняття – "право на комунікацію", як нове право людини. На сьогодні, на думку деяких політичних діячів України, ще передчасно говорити про те, що погляд, який пов'язаний з розумінням права на комунікацію як базового права людини, притаманний широкому загалу світової громадськості чи правлячим елітам більшості країн світу [354]. Варто зауважити, що в кожному базовому документі про права та свободи міститься норма про те, що перелік прав людини не закритий та реалізація основних прав людини не повинна зменшувати можливості реалізації інших прав. У зв'язку з цим є всі підстави легалізувати й принцип універсального доступу (універсального обслуговування) та відповідне право громадян – право на універсальне обслуговування, право на універсальний доступ. Вважаємо, що мета універсального обслуговування під час управління ОВС України інформаційною сферою суспільства – це забезпечення потребуємого в суспільстві рівня відкритості, мобільності та ефективності розвитку політики, бізнесу та соціального середовища.

Вважаємо за доцільне підкреслити, що інформаційні та телекомунікаційні засоби та системи складають по суті матеріальний кістяк виробництва та споживання послуг. Головними інструментами формування єдиного інформаційного простору, що передбачає широкомасштабну комп'ютеризацію процесів переробки інформації у всіх сферах діяльності та активне використання систем інформаційного обміну, і є телекомунікаційні засоби та системи. Тобто характерною ознакою інформаційного суспільства є конвергенція електронно-обчислювальної техніки з технікою засобів зв'язку. Тому у багатьох випадках йдеться про конвергенцію інформаційних та телекомунікаційних послуг, в деяких випадках вони розглядаються окремо. Хоча, на наш погляд, і в останньому випадку слід розглядати їх як взаємообумовленими та взаємопов'язаними. Таким чином, мова може йти про широкий підхід до тлумачення поняття інформації як комунікації, спілкування, а також про те, що телекомунікаційні послуги уявляють собою частину такого спілкування, частину комунікативних взаємозв'язків соціуму. При такому підході установлюється пряма залежність між розвитком в Україні телекомунікаційних відносин та становленням інформаційного суспільства. Базуючись на широкому підході до інформації (на наш погляд, тенденція прямування до інформаційного суспільства обумовлює саме такий підхід), при розгляді інформаційних послуг ми зустрінемося не тільки з відносинами щодо обігу інформації за допомогою традиційних засобів, але й з відносинами, що пов'язані, наприклад, з телефонією.

При забезпеченні телефонного зв'язку оператор не надає власно інформаційних послуг, оскільки при цьому він не надає інформацію. Оператор забезпечує можливість персональної комунікації у режимі реального часу, тобто створює передумови інформаційного обміну. Проте, відомо, що деякі види зв'язку можуть сполучати телекомунікаційні та інформаційні риси, наприклад, власник пейджеру може отримати інформацію про погоду, курс валют тощо. З цієї причини пейджинговий зв'язок правильно б було віднести до інформаційних засобів. Інформаційні послуги, що пов'язані з Internet, складають найбільш різноманітну частину всього обсягу інформаційних послуг. Слід підкреслити, що Internet – послуги можна поділити на дві основні частини: послуги щодо доступу до мережі; послуги щодо використання мережі. Перший вид послуг – це приклад саме телекомунікаційних послуг, другий – саме інформаційних послуг. Таким чином, інформаційна послуга в широкому змісті – це сприяння в безпосередньому пошуку, отриманні, передачі, розповсюдженні, обробці, зберіганні інформації (при цьому використовується "широке" трактування інформації). На сьогодні легальне визначення інформаційної послуги міститься в Законі України "Про Національну програму "інформатизації" [87] (до речі, там використовувалося "вузьке" трактування інформації). Безумовно, питання визначення понять "інформація", "інформаційна послуга" потребують свого подальшого наукового дослідження. Вважаємо, що в майбутніх законах "Про право на інформацію", "Про телекомунікації" необхідно визначитися як з поняттям інформації, так і з поняттям інформаційної послуги, враховуючи при цьому розбудову інформаційного суспільства в Україні. На нашу думку, тенденція до розвитку повинна відбиватися не тільки в техніко-економічному аспекті, але й у визначенні основних понять інформаційного суспільства, які, безумовно, ґрунтуються на існуючому науковому досвіді, нових процесах та явищах.

Важливо ОВС України активніше проводити і просвітницьку виховну діяльність щодо пропаганди серед громадян знань про юридичні можливості в інформаційній сфері. Одним із пріоритетних напрямків роботи ОВС України слід вважати розширення права громадян на інформацію і надійність його у забезпеченні. Реалізація цього напрямку передбачає різноманітні організаційно-правові заходи, зокрема пропаганду серед громадян знань про юридичні можливості в інформаційній сфері; видавництво довідників щодо реалізації права людини на інформацію; висвітлення державної та відомчої політики в ЗМІ; особистий контакт правоохоронців з населенням тощо. При цьому співробітники ОВС України повинні розуміти, що найбільший інтерес населення пов'язаний з інформацією, що має відношення до правових механізмів захисту законних інтересів та побудування на основі розгляду ситуацій (прецедентів). Ці заходи є превентивними методами, які сприятимуть покращенню криміногенної ситуації в Україні та підвищенню ефективності управління ОВС України інформаційною сферою суспільства.