Вважаємо за необхідне зазначити, що ОВС України на цей час повинні забезпечувати правопорядок та законність, захист права та свободи громадян на рівні світових стандартів [310]. Безумовно, відповідно цієї якісно нової функції необхідна розробка та реалізація певних механізмів. Слід зауважити, що відповідна політика розробляється в МВС України, зокрема в рамках реалізації програми "Народ і міліція – партнери". Вважаємо, що удосконалювання управління ОВС України інформаційною сферою суспільства потребує розробки та реалізації певних механізмів, зокрема тих, що сприятимуть підвищенню авторитету ОВС України, зміцненню партнерських стосунків між громадянами та співробітниками ОВС України. Основою цих стосунків має бути поліпшення забезпечення ОВС України конституційних прав громадян на інформацію. На нашу думку, необхідно докладніше зупинитися на розгляді питання щодо поліпшення забезпечення конституційного права громадян на інформацію. Це пов'язано з тим, що в сучасних демократичних суспільствах юридичний засіб регуляції відносин між владою, ЗМІ і громадянами втілюється, насамперед, у законодавчому встановленні і реальному забезпеченні права громадянина на інформацію. Досвід нашого суспільства дуже красномовно підтверджує це. Достатньо нагадати, що більшість нормативних актів, що стосуються прав і свобод громадян СРСР, у тому або іншому ступені до останнього часу носили закритий характер. В результаті цього людина була позбавлена можливості повною мірою використовувати свої конституційні й інші права і свободи, ускладнювалася боротьба зі свавіллям, створювалися перешкоди для оскарження неправомірних дій державних органів та посадових осіб. Подібний стан справ обмежував правовий статус особистості, ставив його в залежне положення від державного апарату, чиновництва, бюрократії. Проте, і сьогодні проблема реалізації права на інформацію значною мірою не вирішена позитивно.

Надання все більшій кількості відомств права засекречувати свої документи, створення спеціальних структур "із захисту інформації", жорсткість режиму доступу до архівних матеріалів – усе це укладається у певну систему. Тим самим порушується одне з найважливіших прав людини – право на інформацію. При цьому ігнорується істотний демократичний принцип – принцип відкритості та публічності влади. Для нас це має особливе значення, тому що давня традиція недовіри до влади може бути переборена тільки одним: загальнодоступністю інформації про роботу державного апарату у всій можливій повноті. Співвідношення статусів громадянина і держави повинні змінитися, владу необхідно перерозподілити між громадянським суспільством і його політичною організацією. Традиційний пріоритет посадових осіб перед громадянами в інформаційному забезпеченні повинний бути зруйнований. Держава з "хазяїна" повинна трансформуватися в "слугу" суспільства, стати більш відкритою для громадян і в інформаційній сфері, доступ до якої необхідно значно полегшити, зробив це на твердій правовій основі. От чому в теперішніх умовах життєво важливо покінчити з інформаційним дефіцитом за допомогою проголошення і реального забезпечення права громадян на інформацію, тому що в демократичному суспільстві таке право – норма.

Право громадян на інформацію – самостійне конституційне право, що дозволяє людині вільно шукати, одержувати, передавати, створювати і поширювати інформацію будь-яким законним способом. У літературі висловлюються точки зору, у яких право громадян на інформацію – лише складова частина свободи слова і преси, або, навпаки, свобода інформації – умовне позначення цілої групи свобод і прав: свободи слова або свободи вираження думок; свободи преси та інших ЗМІ; права на одержання інформації, що має суспільне значення; свободи поширення інформації. Вважається, що право на інформацію не охоплюється цілком свободою слова і преси. Воно значно багатіше, змістовніше і має власну субстанцію, грає свою роль у задоволенні певних інтересів суб'єктів; тому зрізаність даного найважливішого права необґрунтовано. Навряд чи виправданий і такий, надмірно широкий, підхід до змісту права на інформацію. Аргументом на користь таких висловлень є, безумовно, законодавча практика найвищого рівня – конституційна. Йдеться, наприклад, про ст. 34 Конституції України, де закріплені не тільки свобода думки, слова, але і право на інформацію. Зовсім не випадково закріплені свобода думки і слова та право на інформацію в різних частинах, хоча й однієї статті. Тобто тим самим підкреслюється як їхній взаємозв'язок і взаємопроникнення, так і відома автономність, самостійність, "суверенність".

Зрозуміло, що права громадянина на інформацію – дуже не просте суб'єктивне право, бо воно складається з ряду юридичних можливостей. Серед них можна виділити право на безперешкодне ознайомлення з нормативними актами. Частина 3 ст. 57 Конституції України спрямована саме на здійснення даної можливості: "Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права й обов'язки громадян, не доведені до відома населення в порядку, встановленому законом, є нечинними". Крім того, універсальне право громадянина на інформацію може містити в собі такі конкретні правомочності:

• право знати про створення і функціонування всіх конкретних інформаційних систем, що будь-яким чином торкаються сфери особистого життя громадянина або інформації про нього, а також інформації про інші сфери життєдіяльності громадянина;
• право давати згоду на збирання особистої інформації для соціально-економічних, культурних та інших соціальних цілей;
• право доступу до особистої інформації з метою її перевірки, одержання необхідних довідок;
• право знати про використання особистої інформації у відповідних цілях і відповідними користувачами систем;
• право на громадянський код (позначення громадянина у відповідній інформаційній системі);
• право на достовірну інформацію про стан навколишнього середовища;
• право на достовірну фінансову інформацію й ряд інших прав.

Вперше на міжнародному рівні про право на інформацію було продекларовано в ст. 19 Загальної декларації прав людини [351], що в принципі відтворено і в ст. 34 Конституції України.

Найбільш повна інформація для громадянина потрібна з тієї ж причини, що і для законодавця і правозастосовника – для прийняття рішень, але, природно, на своєму рівні. Існують три основні стадії управлінського циклу: збирання та обробка інформації, оцінка її з позицій визначених норм і прийняття рішення, які характерні і для особистої саморегуляції як однієї з різновидів управління. Тому людина також прагне мати максимум цінної інформації для прийняття припустимого рішення, яке вигідне для нього. Реалізація такого прагнення – свідчення свободи громадянина. Звідси конституційне закріплення даного права – це крок вперед у розширенні інформаційних можливостей, а значить і свободи особи, у розвитку нових інформаційних відносин між людиною і державою. Водночас, щоб воно стало "живим" і діючим правом, необхідні відповідні гарантії, що складаються з умов, які забезпечують безперешкодне здійснення цього права і створюють, по суті справи, механізм його реалізації. Зупинимося більш докладніше на політичних, законодавчих та організаційно-технічних заходах, в створенні яких ОВС України повинно належати чільне місце.

Політичні гарантії пов'язані з подальшим проведенням демократичних перетворень, що, безсумнівно, буде сприяти найбільш повній реалізації права на отримання інформації. У свою чергу, використання персональних комп'ютерів у політичній сфері все більш буде впливати на практику демократії, буде змінювати відносини між владою держави і громадянським суспільством. Інформатизація забезпечить широкий доступ до інформації і тим самим полегшить "функціонування" суспільства, полегшить більш повне здійснення народовладдя. Політичні гарантії пов'язані, зокрема із впровадженням новітніх інформаційно-комунікаційних технологій в управлінську діяльність ОВС України, що дасть змогу привернути до участі в управлінні будь-яку зацікавлену сторону.

Серед законодавчих гарантій необхідно виділити потребу в прийнятті спеціального Закону України "Про право на інформацію", де важливо закріпити основи інформаційної системи в країні, дати нормативну характеристику інформації та її видів, визначити права й обов'язки суб'єктів інформаційних відносин, юридичний режим роботи з інформацією. Подібні закони діють в США, Німеччині, Франції і в деяких інших державах. Ми живемо в країні, де ще багато відомостей сховані за сьома печатками. Однак в таких умовах неможливо створити нормальне громадянське суспільство. У подібному законі необхідно розвити і конкретизувати ст. 32 Конституції України, де сказано, що "кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею". Обов'язки цих органів повинні бути дуже чітко і детально позначені з тим, щоб зводити до мінімуму можливості свавілля з боку чиновників. Юридичною гарантією дотримання ст. 32 Конституції України могла б виступити окрема стаття Кримінального кодексу України, наприклад, із такою назвою "Відмова в наданні громадянину інформації". При цьому така норма могла б включати два діяння: 1) неправомірна відмова посадової особи в наданні громадянину документів і матеріалів, що безпосередньо торкаються прав і свобод громадян; 2) надання йому неповної або явно помилкової інформації. Обидва діяння стають злочином тільки у разі заподіяння правам і законним інтересам громадян шкоди, що повинна бути причинно пов'язана із згаданими діяннями. Тут же визначаються і відповідні санкції. В чинному Кримінальному кодексі [352] така стаття відсутня. Слід зазначити, що подібна норма уже введена в Кримінальний кодекс Російської Федерації.

Щоб уникнути усіляких упереджених тлумачень в майбутньому Законі "Про право на інформацію" також необхідно встановити і систему обмежень права громадян на інформацію. Адже цілком зрозуміло, що тут неминучі певні межі, рамки, що у загальному виді зафіксовані в ст. 34 Конституції України: "Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя".

Проте, сама по собі фіксація обов'язків посадових осіб надавати інформацію громадянам і фіксація системи обмежень не будуть виконувати свою повноцінну роль без установлення юридичної відповідальності за їх порушення, за перешкоди в задоволенні інтересів громадян, за приховання або перекручування тих або інших повідомлень. Крім того, у Законі "Про право на інформацію" слід закріпити і систему правових обмежень, базуючись на принципі інформаційної відкритості. Цей принцип повинен виражатися:

• у доступності для громадян інформації, що зображує суспільний інтерес або торкається особистих інтересів громадян;
• у систематичному інформуванні громадян про передбачені або прийняті рішення;
• у здійсненні громадянами контролю за діяльністю державних органів, організацій і підприємств, громадських об'єднань, посадових осіб і прийнятими рішеннями, що пов'язані з дотриманням, охороною і захистом прав і законних інтересів громадян.

Роль ОВС України у цих заходах, на нашу думку, повинна визначатися як законодавчою ініціативою, так і подальшим створенням підзаконних нормативно-правових актів, які підтверджують потенційно активний зміст діяльності ОВС України щодо реального впливу на об'єкт управління.