У цьому підрозділі досліджуватиметься контрольна функція судової влади в системі цивільної юрисдикції, яка здійснюється у формах перегляду судових рішень та судового контролю за актами, діями чи бездіяльністю несудових органів цивільної юрисдикції судами першої інстанції.

Під системою цивільної юрисдикції слід розуміти існуючі форми захисту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів. Діяльність органів цивільної юрисдикції поділяється на таку, що здійснюється в рамках судової системи (органи судової влади), і таку, що здійснюється поза нею (органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, Президент України, третейські суди, нотаріат). Діяльність судів, на відміну від інших юрисдикційних органів, має більш змістовний юридичний характер у зв' язку з місцем судів у системі державних органів, відправленням правосуддя та реалізацією принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову.

Інститут судового перегляду і контролю в системі цивільної юрисдикції не був предметом спеціального дослідження. Що ж стосується вивчення судово-контрольної функції в цілому, то до певного часу юридична наука й насамперед теорія права не ставили перед собою спеціального завдання досліджувати природу та зміст контрольної діяльності в цілому, розкрити її структуру, функції, визначити риси, які дозволяють відрізнити контрольну діяльність суду від правотворчос- ті та правозастосування інших юрисдикційних органів. Першим дослідженням, яке розкрило суть контрольно-процесуальної діяльності та обґрунтувало наявність контролю як правової форми діяльності, є монографія харківських учених у галузі юридичного процесу В. М. Горшенева та І. Б. Шахова[85] . Аналіз історико-правового аспекту розвитку контрольної діяльності дозволяє погодитися з висловленою в юридичній літературі думкою про те, що питання судового контролю тривалий час не привертали увагу вчених-юристів внаслідок обмеженості сфери його застосування і, отже, незначної ролі в управлінні суспільними процесами та в державному управлінні[86] . Активного розвитку функція судового контролю у сфері суспільних правовідносин набула після прийняття Конституції України 1996 р.

Водночас очевидно, що як вид державної діяльності контроль існує з часів далекого минулого[87]. Розглядаючи державний контроль як категорію історичну, М. С. Студен- кіна пов'язує його виникнення із суспільним процесом праці, сама природа якої обумовлює необхідність управління, яке усуває узгодженість між індивідуальними роботами і виконує загальні функції, що виникають від руху всього виробничого організму на відміну від руху його самостійних органів[88]. У деяких працях судовий контроль справедливо розглядається як одна з форм реалізації судової влади в цивільному судочинстві[89].

Щодо контролю органів державної влади (за винятком судової) та органів державного управління в суспільних відносинах можна відмітити багато дисертаційних робіт середини минулого століття, в яких досліджується контрольна діяльність відповідних компетентних органів[90]. В інших галузях права (крім цивільного процесуального) контрольна функція органів судової влади була предметом вивчення в конституційному[91], кримінально-процесуальному[92], адміністративному[93] праві.

Що ж стосується дослідження функції судового контролю в системі цивільної юрисдикції, то доречно відмітити суттєву зацікавленість юристів у вивченні питань, пов'язаних з переглядом судових рішень судами апеляційної та касаційної інстанцій.

У підрозд. 1. 1 даної роботи йшлося про існування вказаної функції у двох видах. До першого виду належить контроль за актами, діями або бездіяльністю несудових органів цивільної юрисдикції. Другий вид контрольної функції правосуддя є особливою формою діяльності органів судової влади, яка полягає в перегляді судових рішень, що підлягають оскарженню. Останній вид контрольної функції правосуддя реалізується судами апеляційної інстанції та Верховним Судом України як судом інстанції касаційної.

Враховуючи вищевказане, можна погодитися з І. Сидоровим у тому, що кожна структурна ланка судів загальної юрисдикції виконує власні контрольні функції[94]. Так, ст. 129 Конституції України визначає як одну з гарантій належного здійснення правосуддя перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку. Це положення відображено й у ст. 12 Закону "Про судоустрій в Україні", ст. 14 ЦПК України. Виходячи з цього вбачається необґрунтованою позиція деяких учених про те, що існування процедури оскарження судових рішень, побудованих "по вертикалі", має свої недоліки, які полягають у складній побудові судової системи[95]. Не уявляється такою, що заслуговує на увагу, пропозиція І. Тоцького про те, що незаконно постановлене рішення не може бути предметом апеляційного та касаційного оскарження; воно не повинно переглядатися вищим судом, а має бути переглянуто та скасовано в тому суді, який його виніс. За необхідністю перегляд справи може відбуватися неодноразово[96].

Однак судовий контроль у системі цивільної юрисдикції не обмежується лише переглядом актів органів судової влади з боку судів апеляційної та касаційної інстанцій. Як зазначалося, ЦПК України 2004 р. передбачає можливість судового контролю на стадії виконання судових рішень з цивільних справ. Крім того, вітчизняне законодавство містить норми про судовий контроль за наявності волевиявлення заінтересованих осіб за рішеннями третейських судів у випадках, передбачених Законом України "Про третейські суди". Особливе місце в контрольній діяльності суду посідають питання, пов'язані з легітимацією рішення іноземного суду у випадку розгляду справи про видачу дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду (ст. 392 ЦПК).

Однак основною формою реалізації контрольної функції органів судової влади в цивільному процесі виступає те, що предметом її діяльності є перш за все перегляд судових рішень судами вищестоящих інстанцій з метою контролю над дотриманням вимог законності й обґрунтованості зазначених правозастосовних актів.

Вивчення контрольної функції суду в системі цивільної юрисдикції неможливе без аналізу основних інститутів контрольної діяльності: поняття контролю та його правової природи, предмета, об'єкта, суб'єктів контрольної діяльності, а також багатьох інших запитань, без яких визначити подальшу структуру нашого дослідження неможливо.

В історико-правовому аспекті категорії контролю та нагляду вперше започаткувались для дослідження в адміністративному праві та державному управлінні.

Характеризуючи діяльність суду із здійснення контролю в певній сфері суспільних відносин, не можна не зупинитися на відмінних рисах, що дозволяють розмежувати контроль від інших, суміжних, видів діяльності органів державної влади (перевірка, нагляд, ревізія). Співвідношення вказаних видів діяльності було предметом досліджень у правовій літературі[97].

Перевірка в усіх вказаних видах діяльності - поняття родове щодо інших. Нагляд - один з видів перевірки й означає втручання компетентних органів у діяльність піднаглядних суб'єктів у багатьох випадках з власної ініціативи, без урахування думки зацікавлених осіб. Слід зазначити, що нагляд у судовій діяльності абсолютно справедливо скасований законодавцем як інститут, що суперечить принципам змагальності та диспозитивності процесуального права. Функція нагляду нині характерна для сфери адміністративних органів державного управління, а також існує як форма реагування органів прокуратури на виявлені порушення законності[98]. Деякі автори пов'язують виникнення й існування наглядового виду діяльності з особливостями національного характеру та правосвідомості і вважають, що в особі прокуратури реалізується наглядова гілка влади[99]. А. Халіулін та В. Назаренко, навпаки, пропонують відмовитися від наглядової функції прокуратури і перейти до судового контролю[100].

На думку автора, пропозиції щодо переходу до судової форми контролю повністю відповідає предметній характеристиці вказаних органів. Окрім того, існування наглядової діяльності прокуратури зараз ставиться під сумнів рядом учених-юристів[101]. Що ж стосується працівників практики, то приблизно половина позитивно ставляться до наглядової функції прокуратури[102].

Ревізія ж, на думку Л. М. Крамаровського, має документальний характер і являє метод здійснення контрольних дій, за яких відповідно до отриманої програми від керівника ревізуючого органу за певний період часу вивчається законність, цілеспрямованість та економічна ефективність проведених господарських операцій та процесів, а також правильність дій відповідних посадових осіб, які беруть участь у їх здійсненні, викриваються промахи та недоліки в роботі, факти безгосподарності, марнотратства, порушення чинних законів та інструктивних вказівок чи зловживань. При здійсненні ревізії встановлюються причини виникнення порушень та винні особи, виявляються внутрішні резерви підвищення ефективності виробництва й узагальнюється позитивний досвід у роботі, перевіряється забезпечення збереження власності, а також дотримання чинних інструкцій з планування, ведення бухгалтерського обліку та складання звітності[103].

Відмінність судового контролю від описаних вище форм перевірки, як зазначає В. М. Гаращук, полягає в тому, що він:

а)  здійснюється судовою гілкою влади; б) проводиться не систематично, не щоденно, як наприклад, контроль з боку спеціалізованих контролюючих органів чи прокурорський нагляд за законністю в державному управлінні, а одночасно при розгляді конкретних цивільних, адміністративних, кримінальних справ[104]. У доповнення до цієї точки зору можна погодитися з О. О. Рисіним, який до особливостей судового контролю відносить особливість ініціативи порушення контрольної діяльності: контроль здійснюється не з ініціативи органів державної влади чи їх посадових осіб, а з ініціативи суб'єктів спірних правовідносин чи осіб, уповноважених захищати чужі інтереси. До особливостей судового контролю доцільно віднести його альтернативність, пасивність (звернення до суду - це право сторони, а не її обов'язок)[105].

Контролю, як і будь-якому іншому виду діяльності, притаманні певні етапи чи стадії. Вони характеризуються послідовністю у здійсненні контрольної діяльності. Особливістю контрольно-судової діяльності в цивільному процесі є те, що ці етапи підкорені загальним, класичним стадіям цивільного процесу, рух яких від відкриття провадження до винесення рішення та перегляду судових актів урегульований нормами цивільного процесуального права.