Викладене дозволяє зробити висновок про те, що єдиного підходу до визначення поняття контролю (контрольної діяльності) не існує, так само відсутнє поняття контролю в системі цивільної юрисдикції. Хоча слід зауважити, що в таких галузях права, як конституційне, кримінально- процесуальне та адміністративне спостерігаються дослідження з цієї проблеми. Поряд з цим необхідно наголосити, що проблема контрольної діяльності більш детально висвітлювалася вченими-адміністративістами. Представники вітчизняної науки цивільного процесуального права лише констатують наявність цієї функції в цивільному судочинстві без урахування її галузевих особистостей.

Враховуючи спеціалізацію органів судової влади та теоретичні розробки фахівців інших галузей права, про що мова йшла вище, під контролем у системі цивільної юрисдикції слід розуміти діяльність судів цивільної юрисдикції зі здійснення передбаченої Конституцією України функції контролю за актами, діями чи бездіяльністю органів цивільної юрисдикції (у тому числі й судових), яка порушується виключно з ініціативи тих осіб, яким цивільним процесуальним законодавством надано право на подання відповідної скарги (заяви).

Контрольна функція, як справедливо зазначає О. Г. Трі- шина, притаманна всім судовим інстанціям незалежно від їх основних завдань. Але при цьому має бути специфіка виконання контрольної функції на кожному рівні, інакше спостерігатиметься повторна її реалізація[128].

З двох форм реалізації контрольної функції в системі цивільної юрисдикції, у цій роботі особливу увагу автор приділятиме перевірці законності й обґрунтованості судових рішень у цивільному процесі судами апеляційної та касаційної інстанцій шляхом перегляду рішень, що оскаржуються. Обумовлюється це особливим місцем судів апеляційної та касаційної інстанцій у судовій системі України виходячи з конституційної тези про гарантування права на оскарження судових рішень у вказаних формах.

Поряд з цим не можна не зазначити, що реалізація вказаної діяльності залежить від структури судової системи тієї чи іншої держави та від того, чи є така система централізованою або децентралізованою.

У вітчизняному судоустрої судову систему складають суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України, який є єдиним органом конституційної юрисдикції. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Частина 4 ст. 18 Закону "Про судоустрій України" визначає єдність судової системи та її централізо- ваність. Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції та здійснює правосуддя, забезпечує однакове застосування законодавства судами загальної юрисдикції. Аналогічним чином функціонує судова система Італійської Республіки, де діє єдина та централізована судова система[129].

Статті 125-127 Конституції Російської Федерації визначають децентралізовану судову систему. Верховний Суд вказаної держави є вищим судовим органом по цивільних, адміністративних та інших справах, які підсудні судам загальної юрисдикції. Зазначений судовий орган також здійснює судовий нагляд за їх діяльністю в передбачених федеральним законом процесуальних формах. Поряд із Верховним Судом Вищий Арбітражний Суд Російської Федерації є вищим судовим органом з вирішення економічних спорів та інших справ, що розглядаються арбітражними судами. Крім того, Вищий Арбітражний Суд здійснює у передбачених процесуальним законом процесуальних формах судовий нагляд за діяльністю арбітражних судів та дає роз'яснення з питань судової практики.

Децентралізована судова система також існує й у Федеративній Республіці Німеччина. Для відправлення правосуддя в загальній галузі (цивільній та кримінальній), адміністративній, фінансовій, трудовій та соціальній юстиції утворені федеральні та земельні суди загальної юрисдикції, адміністративні суди, фінансові суди, суди з трудових справ та суди із соціальних питань. У земельних судах здійснюється розгляд справ по першій та другій інстанціях. Федеральні суди утворюють вищі судові ланки. Таким чином, у ФРН діє декілька самостійних та рівноцінних судових систем, серед яких можна виділити органи судів загальної юрисдикції та структури судів спеціальної юрисдикції. До останніх належить, наприклад, система адміністративної юрисдикції. В адміністративно-територіальних одиницях діють адміністративні суди та вищий адміністративний суд, а у Федерації - Федеральний адміністративний суд з місцезнаходженням у Лейпцизі[130].

У Швейцарській Конфедерації розгляд практично по всіх приватноправових спорах починається та зазвичай закінчується в кантональних судах загальної чи спеціальної юрисдикції. Для цього в кожному кантоні діє завершена багато- ланкова судова система.

Але найбільшою децентралізацією характеризується судова система Сполучених Штатів Америки, на території яких функціонує 51 судова система. Одна з них є федеральною, а інша - штатів. Кожна судова система має завершену структуру, що складається з декількох ланок, котрі забезпечують розгляд справ по першій і другій інстанції[131].

На нашу думку, централізована судова система є найбільш оптимальною при реалізації контрольної функції правосуддя з такої причини. Існування децентралізованих судових систем породжує проблему визначення належного суду контролюючої інстанції для перегляду рішення суду. Прикладом може служити перегляд судових актів у порядку нагляду в судоустрої Російської Федерації. На подальших сторінках даної роботи автор наводитиме приклади, коли Європейським судом з прав людини елементи наглядового перегляду визнаються такими, що суперечать ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Суттєвою рисою контролю в системі цивільної юрисдикції є здійснення його органом судової влади. Але на сторінках юридичних видань інколи трапляються думки, автори яких не вбачають доцільності у здійсненні контролю за тими чи іншими сферами суспільного життя з боку судів. О. О. Сер- гєєв та В. Г. Розенфельд, наприклад, стверджують, що існуючий зараз механізм судового контролю не здатний необхідною мірою забезпечити законність певних сфер суспільного життя. Перевантаженість судів справами, яка призводить до порушення строків їх розгляду та формалізму, висока вартість юридичних послуг ускладнює, на їх думку, можливість звернення до правосуддя не лише громадян, а й організацій[132]. З таким підходом ми не можемо погодитися з декількох причин. По-перше, спеціалізація, територіальна дислокація судів і організація роботи суддів на сьогодні оптимально забезпечують умови функціонування судової влади з розгляду юридичних справ. По-друге, аналіз розглянутих судами справ показав, що строки розгляду цивільних справ значно скоротилися порівняно, наприклад, з аналізом стану правосуддя у 2003 р. По-третє, недодержання строків розгляду справ майже не спостерігається при перегляді судових рішень судами апеляційної інстанції. По-четверте, порушення строків розгляду касаційних скарг судом касаційної інстанції саме по собі не тягне порушення прав зацікавлених осіб, оскільки касаційне оскарження не призупиняє дії акта, що оскаржується, і, крім того, при його скасуванні цивільне процесуальне законодавство передбачає можливість перегляду цивільної справи за нововиявленими обставинами.

Характеризуючи контрольну функцію правосуддя та її прояв у цивільному судочинстві, не можна не відзначити ін- ституціоналізацію судової контрольної функції. Це означає, що за судовими рішеннями, які приймаються при реалізації правосуддя в порядку цивільного судочинства, існує контроль з боку судів апеляційної та касаційної інстанції. В. М. Гара- щук справедливо зазначає, що розширення повноважень судів не слід розглядати як певного роду індульгенцію для виведення суду з-під контролю суспільства. Небезпека безконтрольного суду, штучне створення з нього "істини в останній інстанції" (за прикладом КПРС) є досить реальними. Однак навряд чи можна погодитися з пропозиціями вказаного автора про те, що попередити такий стан можна шляхом залучення зацікавлених осіб у кваліфікаційні комісії суддів зі скаргами на дії (бездіяльність) посадових осіб органів судової вла- ди[133]. На наше глибоке переконання, саме по собі залучення до кваліфікаційних комісій (і навіть притягнення судді до дисциплінарної відповідальності) не обов'язково є наслідком перегляду акта правосуддя та навпаки. Тому законодавець і передбачив у процесуальному законодавстві та в законодавстві про судоустрій досить демократичну та розгалужену систему судових органів, до функцій яких входить перегляд судових ухвал і рішень.

Контрольні правовідносини, контрольно-правовий режим, ознаки контрольної діяльності, її структура, предмет, об'єкт та суб'єкти, а також принципи в системі цивільної юрисдикції мають свої особливості. Хоча у той самий час, якщо розглядати контроль у широкому розумінні за прикладом В. М. Горшенева та І. Б. Шахова[134], слід визнати, що в загальному випадку вказані категорії в повному обсязі можна віднести у тому
 

 
класичному вигляді, як їх розглядають вищезгадані автори, до контрольного процесу як до одного з різновидів юридичного процесу.

Контрольні правовідносини у структурі юридичного процесу, безумовно, існують. Але в цивільному процесі подібні суспільні відносини, врегульовані нормами права, "підкорю- ються" загальній теорії цивільних процесуальних відносин. У теорії цивільного процесуального правовідношення існує система індивідуалізованих правових зв'язків, яка передбачає існування зв'язку суду з конкретними учасниками правовідношення[135] . Тому не слід, на наш погляд, виокремлювати контрольні правовідносини в системі цивільної юрисдикції, оскільки вони підкорені загальному вченню про цивільні процесуальні правовідносини.

Контрольно-процесуальний режим у цивільному судочинстві характеризується цивільною процесуальною формою.

Об'єктом контрольної діяльності судів контролюючих інстанцій виступає дотримання законності у сфері цивільного судочинства, а предметом - рішення органів судової влади, які виносяться у зв'язку з її реалізацією.

Суб'єктами здійснення контролю є як органи судової влади, наділені владними повноваженнями, так і матеріально та процесуально заінтересовані особи, яким законом надано право звертатися за захистом своїх або у визначених законом випадках чужих прав чи інтересів.

Принципи функції судового контролю в системі цивільної юрисдикції потребують особливого підходу до їх вивчення. В адміністративному праві зміст останніх доволі детально розкрив В. М. Гаращук[136]. При визначенні принципів контролю в системі цивільної юрисдикції автор цього дослідження вважає можливим як основу використовувати концепцію вказаного вченого з урахуванням галузевого "забарвлення" принципів контрольної діяльності в цивільному процесі.

Так, загальноправовий принцип законності слід розглядати разом з конституційним принципом верховенства права. Такий висновок ґрунтується на положенні про те, що при здійсненні правосуддя в цивільних справах після прийняття Конституції України 1996 р. зазвичай правові акти органів судової влади мотивувалися посиланнями не на закони, а на норми Конституції як на норми прямої дії.

Принцип демократизму та гласності визначає відкритість проведення судових засідань з цивільних справ крім випадків, встановлених законом.