Правила щодо "неповернення" "авансового внеску" у разі відмови "покупця" від придбання земельної ділянки виглядають явно несправедливими. Особа має сплатити "ціну продажу" ще до того, як договір укладено, не отримуючи натомість жодних прав. Такий підхід не стимулюватиме осіб, які можуть скористатися ст. 128 ЗКУ, насамперед, власників нерухомого майна, до викупу земельних ділянок, внаслідок чого держава (територіальна громада) недоотримає чималі кошти.

До частини дев´ятої. За своєю економічною природою розстрочення платежу є своєрідним наданням бюджетного кредиту. Із попередньої редакції коментованої частини (до змін, внесених ЗУ від 16.09.2008 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння будівництву") випливало, що такий кредит був безпроцентним. Вочевидь, така ситуація не могла вважатися задовільною, адже відкривала можливості для надання необгрунтованих переваг окремим покупцям.

Відповідно до внесених змін, порядок розрахунків з розстроченням платежу має визначити KM України. Поки що цього не відбулося. Можна очікувати, що відповідний порядок передбачить нарахування відсотків на "відстрочені платежі". В іншому випадку потреби

у "порядку" просто не існує.

Спеціальні правила щодо придбання земельних ділянок із розстрочкою платежу передбачені для громадян України, які до 01.01.2002 року отримали у постійне користу­вання або оренду земельні ділянки для ведення фермерського господарства (ч. 4 ст. 13 ЗУ "Про фермерське господарство") - таке придбання "здійснюється з розстрочкою платежу до 20 років".

До частини десятої. Рішення про відмову від продажу земельної ділянки може бути оскаржено до адміністративного суду (ст. 6 КАС України). Обґрунтованість позову зале­жить від наявності порушень в діях продавця земельної ділянки та дотримання ним вимог коментованої статті, зокрема ч. 5.

Неоднозначним є питання про те, які способи захисту порушеного права можуть бути застосовані у випадку відмови. Поза всяким сумнівом, суд може зобов´язати відповідача прийняти рішення про продаж земельної ділянки або навіть зобов´язати його укласти договір купівлі-продажу. Це випливає із повноважень адміністративного суду при прийнятті рішення зобов´язати відповідача вчинити певні дії (п. 2 ч. 2 ст. 162 КАС України). Проте існує практика захисту прав позивачів шляхом "визнання договору укладеним". Хоча такий спосіб захисту прямо не передбачений законом, можлива ситуація, коли лише такий спосіб захисту зможе призвести до відновлення прав позивача (наприклад, коли відповідачем є колективний орган - місцева рада, виконати рішення про зобов´язання якої до вчинення певної дії - прийняття рішення тощо - досить проблематично). З огляду на те, що КАС України (ч. 2 ст. 162) надає суду право "прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб ´єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб´єктів владних повноважень", видається, що практика "визнання договорів укладеними" судом закону не суперечить.

З іншого боку, існує тенденція, за якою спори з приводу договорів не визнаються адміністративними. Видається, що на договори купівлі-продажу, передбачені коментованою статтею, такий підхід поширювати не можна, оскільки у даному випадку договір укладається у публічно-правових відносинах, і на продавця принцип свободи договору не поширюється.

До частини одинадцятої. Коментована норма регулятивного навантаження не несе. Кошти, отримані від продажу земельних ділянок державної або комунальної власності, зараховуються до державного та/або місцевих бюджетів у порядку, визначеному законом про Державний бюджет України на той рік, в якому відбувається продаж земельної ділянки. Зокрема, на 2008 рік дане питання вирішене положеннями п. 22 ст. 2, п. 29 ст. 7, п. 1 ст. 52 ЗУ "Про Державний бюджет України на 2008 рік".