1) назва документа, дата видачі та найменування органу, посадової особи, що видали документ;

2) дата і номер рішення, за яким видано виконавчий документ;

3) найменування (для юридичних осіб) або ім´я (прізвище, ім´я та по батькові за його наявності для фізичних осіб) стягувача і боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фізичних осіб), ідентифікаційний код суб´єкта господарської діяльності стягувача та боржника за його наявності (для юридичних осіб), індивідуальний ідентифікаційний номер стягувача та боржника за його наявності (для фізичних осіб - платників податків), а також інші відомості, якщо вони відомі суду чи іншому органу, що видав виконавчий документ, які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню, такі як дата і місце народження боржника та його місце роботи (для фізичних осіб), місцезнаходження майна боржника тощо;

4) резолютивна частина рішення;

5) дата набрання чинності рішенням;

6) строк пред´явлення виконавчого документа до виконання.

Виконавчий документ має бути підписаний уповноваженою посадовою особою і скріплений печаткою.

Відсутність цих відомостей може зробити процес забезпечення позову неефективним, оскільки державний виконавець вправі відмовити у відкритті виконавчого провадження.

Заявник та заінтересовані особи негайно повідомляються судом про прийняте рішення. Вказаним особам надсилається або вручається під розписку копія даної ухвали.

6. Застосування повного або часткового забезпечення залежить від категорії і характеру конкретної справи. Найчастіше при забезпеченні позову враховуються вартість, вид конкретних предметів, матеріальний стан відповідача, їх повсякденна необхідність. Так, при розділі майна об’єктом забезпечення є найбільш коштовні предмети. При пред’явленні позовів про витребування майна враховуються особливість даних предметів, розходження між їх ринковою і номінальною вартістю. В ухвалі про забезпечення позову суд (суддя) повинен вказувати конкретне майно, яке є предметом забезпечення.

7. У разі постановлення ухвали без повідомлення особи, щодо якої просять вжити заходи забезпечення позову, суд повинен надіслати копію ухвали особі, щодо якої вжито заходи забезпечення позову, негайно після її виконання. Таким чином, особа, щодо якої вжито заходів певний час може про це навіть не знати.

8. У випадку недотримання вимог встановлених ст. 151 ЦПК, суд в порядку ст. 121 ЦПК постановляє ухвалу про повернення відповідної заяви про забезпечення позову. Повернення такої заяви не перешкоджає повторному зверненню із заявою до суду, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою повернення заяви.

9. Ухвала суду про забезпечення позову виступає в силу негайно. Порядок виконання ухвал про забезпечення позову тотожний порядку виконання судових рішень, який регулюється главою 5 Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999р. та Інструкцією про провадження виконавчих дій, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999р., Порядком накладення арешту на цінні папери, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.1999р.; а також Порядком здійснення державною виконавчою службою України виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) стосовно підприємств, установ, організацій, діяльність яких пов’язана з державною таємницею, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 23.03.2000р.

Якщо вимоги заявника забезпечуються заставою, то ухвала про забезпечення позову звертається до виконання тільки тоді, коли на депозитний рахунок суду буде внесено в повному обсязі предмет застави. Законом не визначено хто повинен контролювати виконання цієї умови: суд чи державний виконавець. На нашу думку, виконання цього обов‘язку контролює суд, оскільки ухвала звертається до виконання лише після внесення застави. Іншими словами, внесення грошей в заставу передує виконанню ухвали. Внесення грошей на депозитний рахунок суду підтверджується квитанцією або довідкою банку.

Практично це означає, що ухвала про забезпечення позову з одночасною заставою, не вступає в силу до внесення застави. Після внесення застави заявнику видається копія ухвали, оформлена у відповідності до вимог ст. 19 Закону “Про виконавче провадження”.

Оскарження ухвали про забезпечення позову, на відміну від ухвали про скасування цього забезпечення, не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає подальшому розгляду справи.

В разі оскарження ухвали про забезпечення позову суду апеляційної інстанції направляються виділені відповідні матеріали (копії позовної заяви й заяви про забезпечення позову, оригінал оскарженої ухвали, копії документів про звернення її до виконання тощо), розгляд справи продовжується по суті заявлених вимог. Після розгляду скарги апеляційним судом зазначені матеріали долучають до матеріалів цивільної справи.

Оскільки ухвала про забезпечення позову або про його скасування не перешкоджає подальшому провадженню у справі, ця ухвала відповідно до ч. 1 ст. 324 ЦПК у касаційному порядку оскаржена бути не може.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Суботи Артема Анатолійовича щодо офіційного тлумачення положень пункту 2 частини першої статті 293 ЦПК (справа про забезпечення апеляційного оскарження ухвал суду) від 28.04.2010 року зазначено, що в аспекті конституційного звернення положення пункту 2 частини першої статті 293 ЦПК стосовно можливості апеляційного оскарження ухвал суду щодо забезпечення позову, а також щодо скасування забезпечення позову у взаємозв’язку з положеннями пунктів 2, 8 частини третьої статті 129 Конституції України необхідно розуміти як такі, що передбачають право оскаржувати окремо від рішення суду в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції як про забезпечення позову і щодо скасування забезпечення позову, так і ухвали про відмову в забезпеченні позову і скасуванні забезпечення позову.

11. Скарга чи подання на ухвалу про скасування забезпечення позову або про заміну одного виду забезпечення іншим зупиняє виконання цієї ухвали. Зупинення виконання означає, що ухвала не виконується і попередньо вжиті заходи забезпечення зберігаються в початковому обсязі до вирішення скарги в апеляційному порядку.

12. Згідно з пунктом 2.1.2 Положення про Єдиний реєстр заборон відчуження об´єктів нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 09.06.1999 № 31/5 (з подальшими змінами; далі - Положення), підставою для внесення до Реєстру заборон відомостей про накладення (зняття) заборони та арештів на об´єкти нерухомого майна є заява про реєстрацію (вилучення) обтяження об´єкта нерухомого майна (додатки 1-3), що подається судами у зв´язку з накладенням ними арешту на об´єкти нерухомого майна (звільненням з-під арешту).

Відповідно до п. 1.5. Положення реєстраторами Реєстру заборон є державні нотаріальні контори, державні нотаріальні архіви, приватні нотаріуси, які уклали відповідні договори з Адміністратором і мають повний доступ до Реєстру заборон через комп´ютерну мережу; державне підприємство "Інформаційний центр" Міністерства юстиції України та його регіональні філії. Реєстратори приймають заяви про реєстрацію обтяження об´єкта нерухомого майна, зокрема, від судів.

13. Особи, винні в порушенні заборон, обраних суддею як заходи забезпечення позову, можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за ст. 382 КК України. Така відповідальність може бути застосована лише до службових осіб.

Особи, винні в порушенні заходів по забезпеченню позову, можуть нести і відповідальність за шкоду, заподіяну невиконанням ухвали про забезпечення позову. З позовом про відшкодування цих збитків до винних осіб може звернутися позивач, тобто особа, в інтересах якої здійснювалися заходи по забезпеченню позову. Такий позов може бути пред‘явлений лише після того, як буде встановлено, що ці порушення призвели до неможливості виконання позитивного для позивача рішення суду або ж істотно ускладнили його. Бажаючим подати такий позов слід пам‘ятати про необхідність доведення розміру збитків та причинного зв‘язку.

14. Якщо всупереч ухвалі суду, якою було заборонено відчужувати майно або якою накладено арешт, майно буде відчужене, відповідний правочин є нікчемним незалежно від результату розгляду спору, оскільки укладається всупереч судовому рішенню, що набрало законної сили. Таку правову позицію висловив Верховний Суд України у справі за позовом до АТ “Маїс, Інкорпорейтед” та інших.

 Однак доводилося зустрічати й іншу точку зору. Вона зводиться до того, що забезпечення позову – це тимчасове процесуальне обмеження прав відповідача, які заперечуються (оспорюються) позивачем. Тому якщо за результатами розгляду справи у позові буде відмовлено, то порушення вжитого судом заходу забезпечення позову не повинно мати правового значення. На нашу думку, така позиція підриває принцип обов‘язковості судового рішення, до яких належать і ухвали про забезпечення позову, адже відповідач зможе не виконувати ухвали покликаючись на те, що він справу виграє.

Колегами висловлювалася думка, що укладення договору з порушенням заходів забезпечення позову не може бути підставою для визнання правочину недійсним, оскільки така норма відсутня в ЦК України, а за таке порушення передбачена кримінальна відповідальність відповідних посадових осіб, яких і слід покарати. Наведене видається непереконливим.

Відповідно до ст. 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п´ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Відповідно до ст. 228 ЦК правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Відповідно до ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов´язковими до виконання на всій території України.

Вважаємо, що вчинення дій сторонами договору всупереч встановленій судом ухвалі про заборону вчиняти такі дії є порушенням публічного порядку, а саме ст. 124 Конституції, а тому такий правочин є нікчемним.