Вважається, що недоцільно використовувати навідні питання. Таку думку упродовж тривалого часу обстоюють різні автори. У практиці американських адвокатів, навпаки, вимагається, що б усі питання були такими. Можлива відповідь на більшість із них – “так” або “ні”. Ідея використання навідних запитань полягає в тому, що вони дають змогу особі, яке веде допит, висвітлювати інформацію, корисну для справи. Вони ефективні, коли допитувач сам знає відповідь на питання, і не звертається до свідка з питанням “чому”.[50]

Цивільне процесуальне законодавство не містить вимог до питань свідкові чи іншим учасникам. Однак у ч.9 ст. 180 ЦПК зазначено, що головуючий має право за заявою осіб, які беруть участь у справі, знімати питання, поставлені свідку, якщо вони за змістом ображають честь чи гідність особи, є навідними або не стосуються предмета розгляду. Таким чином, некоректними вважаються образливі, навідні та неналежні питання. Їх можна ставити, але суд їх може зняти, якщо про це клопочуть інші особи, які беруть участі у справі.

Потрібно завчасно продумати послідовність постановки питань, що б одне слідувало з іншого і було його логічним продовженням. Визначена послідовність та предметна спрямованість питань називається програмою допиту.[51] Допит рекомендують розпочинати з питань, які не викликають негативної реакції, далі давати нейтральні питання, потім – суттєві, які цікавлять допитувача.[52]

Наступне запитання потрібно задавати після того, як свідок відповів на попереднє. Не потрібно задавати питання, на які можна одержати небажану відповідь.[53]

Відповідно до ч.8 ст.180 ЦПК суд має право з´ясовувати суть відповіді свідка на питання осіб, які беруть участь у справі, а також ставити питання свідку після закінчення його допиту особами, які беруть участь у справі. Отже суд не вправі ставити питання до завершення допиту сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Несвоєчасне питання судді може зламати заплановану послідовність допиту, а деколи звести нанівець намагання сторони розкрити свідка. Тому така норма відповідає духу змагальності.

Формулювання питань повинно бути індивідуальним, враховувати особливості допитуваного, його фізичні і психологічні особливості, відношення до справи. Одна й та сама обставина у різних осіб повинна з‘ясовуватися по-різному.[54]

Р.Гарріс, книжка якого “Школа адвокатури” є без сумніву, одним із найкращих посібників молодим адвокатам, рекомендує ніколи не допитувати своїх свідків повторно та не сумніватися в їх правдивості. Не потрібно також повторювати запитання, на які отримана бажана відповідь, не пропонувати свідкам одні й ті самі запитання по суттєвим обставинам, якщо протиріччя вже встановлено.[55]

Найбільшу складність під час допиту становить викриття завідомо неправдивих показань. Це явище вражає своїм масштабом: неправдиві показання було виявлено у 54% вивчених справ.[56]

Методика викриття завідомо неправдивих показань включає в себе:

1) оцінка загальної правдоподібності показань та встановлення неправдивих. Для цього потрібно встановити чи могла особа в описуваних нею умовах сприйняти те, про що дає показання; чи могла бути така кількість об’єктів чи суб’єктів; чи могли події відбуватися у такій послідовності; чи могли ті чи інші предмети мати властивості, про які повідомляє свідок.[57]

Потрібно перевірити внутрішню відповідність окремих частин показань; перевірити відповідність показів іншим доказам; спостерігати за поведінкою та емоціями свідка.

Явища зовнішнього світу відбуваються у супроводі та у зв‘язку з іншими явищами. Жодна подія не може існувати сама по собі. Розповідь свідка складається з декількох фактів. Якщо вони дійсні – вони будуть поєднуватися з багатьма іншими фактами. Якщо показання неправдиві, то при всьому мистецтві вигадки, події, повідомлені свідком, не можуть підійти до навколишніх фактів у всіх своїх дрібницях.[58]

2) виявлення мотиву неправдивих показань. Причини неправдивих показань завжди пов’язані з мотивом. Таким може бути небажання псувати стосунки із іншими особами; страх помсти; намагання скрити власну негідну поведінку; намагання допомогти чи зашкодити особі, що бере участь у справі та ін.

3) викриття неправдивих показань. В літературі пропонуються різні тактичні прийоми виявлення протиріч у показаннях свідка:

• допитувати свідка від загального до конкретного. Конкретне не повинно суперечити загальному. Питання повинні бути побудовані з розрахунком на поступове звуження кола фактів, що встановлюються. Потрібно враховувати, що допитуваний може виявити у питаннях невідомі йому відомості і скорегувати наступні показання.[59]
• використовувати раптові запитання. Умисно перескакувати через декілька логічних, з точки зору послідовності, запитань. Якщо свідок не знає як відповісти на запитання, він або на ходу придумає неправдиве пояснення або скаже правду.
• поступово підводити свідка до головного питання.[60] Таким чином досягається маскування головних питань другорядними.
• допитувати по епізодам. Застосування цього прийому доцільно тоді, коли є відомості про те, що допитуваний, можливо буде давати неправдиві показання, або якщо такі виявляються на початку вільних пояснень. Ефективним є відступ від традиційної послідовності допиту і проведення його по окремим фактам. Зміна послідовності у допиті порушує продуманий свідком план показів, відсутність часу не дозволяє йому зосередитися на обмірковуванні взаємозв‘язку та логічної чіткості показань.[61]
• демонструвати докази, що спростовують неправдиві показання;
• здійснювати логічний аналіз протиріч між фактами та показаннями свідка;
• створювати враження про повну обізнаність допитувача з обставинами справи;
• приховувати інформацію;[62]
• деталізувати отриману від свідка інформацію;
• ставити додаткові та уточнюючі запитання;
• витягувати свідка на спір;
• надавати свідкові додаткову інформацію, яка у нього відсутня і врахування якої впливає на його мотивацію або оцінку фактів;
• надати свідкові можливість висловити всю неправду, навіть допомоги йому підсилити її з метою полегшення наступного викриття (“провокація неправдивих показань”).
• задавати питання, на які потрібна розширена відповідь. Чим більше неправдивих свідчень повідомить допитуваний, тим легше їх виявити, оскільки їх неможливо продумати до дрібниць, а тим більше зберегти у пам‘яті.[63]

Потрібно пам‘ятати, що свідок утаює саме те, що ви хочете викрити. Якщо вам потрібна відповідь на питання, не задайте цього питання. В протилежному випадку, свідок зрозуміє, до чого це питання, і намагатиметься не сказати те, що вам потрібно.[64] Робіть вигляд, що вірите свідкові.

Найскладніше викрити неправдивість показань, які лише частково не відповідають дійсності. За словами Р.Гарріса, хороший брехун – не той, хто вигадує факти, а той, хто пристосовує їх. Найкращий брехун той, хто вміє додати найменше брехні до дійсних обставин.[65]

4) спонукання до правдивих показань. Спонукання здійснюється шляхом психологічного впливу на свідка з метою стимулювання до правдивих показань. Зміна мотивації здійснюється переконанням у неправильності зайнятої позиції, роз‘ясненням правових наслідків завідомо неправдивих показань, апелюванням до позитивних сторін особистості свідка.

Психологічний вплив припустимий лише у межах, коли він залишає свідкові альтернативу поведінки.[66]

Психологічний вплив на свідка досягається такими методами:

- підтримання стану збудження, створення емоційної напруги. Свідок завчасно інформується про час та місце розгляду справи. З моменту отримання повістки до судового засідання він неодноразово уявляє себе в суді, думає що саме він розкаже суду. Ці роздуми формують у нього певний психологічний настрій, так би мовити “психологічну установку”. Раптова зміна цього стану, виведення свідка із емоційної рівноваги дестабілізує його дії. Емоційний вплив здійснюється голосом, інтонацією, жестами, мімікою та ін.

Постійність збудження передбачає розумову діяльність людини, основою якої є систематичне повернення до співставлення певних фактів, що перебувають у сфері збудження, з іншими фактами, спроби передбачити можливі логічні зв‘язки між питаннями допитувача, продумування своїх пояснень, утаювання фактів, підготовка нових фактів, що підтверджують опрацьовану неправдиву версію.[67] У стані емоційного напруження свідок може обмовитися. Тобто надати правильну інформацію, яку він бажав утаїти.

- форсування допиту. Темп допиту має важливе значення. Коли на питання треба відповідати швидко, без роздумів, то свідок може обмовитися. Свідка потрібно стимулювати до відповіді, не давати йому пауз для роздумів, заповнювати її спонукальними словами, наприклад: “Свідок, відповідайте!”, “Суд чекає!”. Можливе поєднання форсованого та уповільненого темпу. Малозначні питання рекомендується задавати повільно, а під час опитування з приводу суттєвих фактів темп допиту потрібно збільшувати.[68]

VІІ. Фіксація показань свідка. Доказове значення будуть мати лише ті покази, які зафіксовані в протоколі судового засідання. Тому представник повинен слідкувати, що б секретар записував ті чи інші відповіді. Можна навіть повторити ту чи іншу фразу, вимовлену свідком.

До запровадження в судах систем фіксації процесу, показання свідка доцільно фіксувати з допомогою диктофона.

VІІІ. Оцінка показань свідка. Оцінка показань свідка здійснюється як під час допиту, так і в судових дебатах. На оцінку достовірності показань свідка впливають такі фактори: 1) моральність особи; 2) ступінь та характер зацікавленості свідка; 3) фізичні та психічні особливості 4) об‘єктивні умови сприйняття фактів; 5) відповідність показань іншим доказам, відсутність протиріч у самих показань.[69]

5. Відповідно до ч.12 коментованої статті суд може одночасно допитати свідків для з´ясування причин розходжень у їхніх показаннях. Іншими словами, додатковий допит свідків може бути одночасним.

Додатковий допит кількох свідків одночасно може проводитися лише для з‘ясування причин розходження у їх показаннях. Правова регламентація такого виду допиту в ЦПК відсутня. Через це очна ставка практично не використовується. Вважаємо, що тут має застосовуватися аналогія закону. Очну ставку потрібно проводити за правилами, встановленими КПК.