Після опису підстав та предмету позову в описовій частині зазначається позиція відповідача: заперечує він позов чи визнає, а якщо визнає, то повністю чи частково; якщо частково – то в якій саме частині. У разі заперечень - у чому суть заперечень проти позову.

- пояснення осіб, які беруть участь у справі. Після позиції відповідача зазначається правова позиція інших осіб, які беруть участь у справі: третіх осіб, які заявляються самостійні вимоги на предмет спору, третіх осіб, які не заявляють таких вимог, прокурора, висновки органів державної влади або місцевого самоврядування, якщо вони брали участь у справі.

Якщо у справі беруть участь представники, то зазначається їх позиція, якщо вона наводять додаткові підстави позову чи заперечить проти нього. Пояснення представників краще наводити після позиції сторони, яку вони представляють.

- інші докази, досліджені судом. Доказами в цивільному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. На практиці судді рідко зазначають чіткий перелік досліджених ними доказів в описовій частині. Як правило, усі докази та обставини, які вони підтверджують, наводяться в мотивувальній частині рішення.

В описовій частині суд не має права давати оцінку ні позиціям осіб, які беруть участь у справі, ні доказам. Це відбувається в мотивувальній частині постанови. Обставини справи викладаються так, як вони сформульовані й обґрунтовані сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі, а не в тому вигляді, як вони представляються суду на підставі вже зробленої ним оцінки доказів.

Окремі судді в описовій частині рішення відзначають рух справи – які були клопотання та як вони були вирішені, коли відбувалися судові засідання і причини їх відкладення, про призначення експертиз, витребування доказів. Зазначені відомості дають більш повне уявлення про справу.

5. В мотивувальній частині наводяться усі міркування суду, на яких ґрунтується рішення. містить фактичні та правові обґрунтування остаточних висновків суду по конкретній справі.

В мотивувальній частині рішення зазначаються:

- встановлені судом обставини і визначені відповідно до них правовідносини. В цій частині рішення зазначається чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.

Існує два способи викладу встановлених судом обставин: хронологічний і тематичний (предметний). Перший спосіб передбачає виклад усіх важливих обставин, які встановив суд, у хронологічній послідовності. У більшості випадків застосовується саме такий порядок викладу обставин.

Якщо необхідно описати обставини, які стосуються різних правовідносин, то доцільно використовувати тематичний порядок опису. В цьому випадку спочатку наводяться обставини, що мають значення для одних правовідносин, а далі – щодо інших. Таке подання обставин полегшує сприйняття.

Щодо кожного окремо взятого факту в рішення слід навести засіб доказування, який цю обставину підтверджує. Якщо він доводиться письмовим доказом, то слід зазначити на якому аркуші справи він міститься. В таких випадках використовується скорочення «а.с.». Часто використовуються традиційні звороти «як вбачається з матеріалів справи…», «матеріалами справи встановлено…», «як пояснив свідок….». Проте саме лише таке посилання без зазначення конкретного доказу є недостатнім.

Не потрібно описувати в рішення всі показання свідків у тому вигляді й з такими подробицями, як вони записані технічними засобами, або цілком відтворювати зміст наявних у справі документів. Це приводить до загромадження рішення непотрібними подробицями. Достатньо навести лише ту частину, яка має значення для встановлення певного факту (обставини).

Якщо певні обставини є безспірними, то про це теж слід зазначити у рішення. Якщо сторона (її представник, повноваження якого не обмежені) визнавала лише окремі обставини, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, суд посилається на це в рішенні як на підставу звільнення від доказування саме цих обставин. У разі прийняття відмови сторони від визнання обставини - зазначає також і про це.

- мотиви, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти. Спори можуть стосуватися факту та (або) права. Спір щодо фактів виникає у зв‘язку із запереченням однією з сторін певних обставин. Спір щодо права виникає у зв‘язку із різним застосування законодавства до певних фактичних відносин.

Питання про неврахування окремих доказів постає у спорах щодо фактів. В ході судового слідства суд досліджує різні засоби доказування. Якщо одні свідчать про те, що факт мав місце, а інші – навпаки, то постає питання про перевагу одних над іншими. Надання переваги певним доказам – це результат їх оцінки. Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об´єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв´язок доказів у їх сукупності.

Отже, центральним елементом оцінки є внутрішнє переконання. Відповідно до тлумачного словника української мови «Переконання – це тверда впевненість, певність у чому-небудь; віра у щось». Іншими словами, впевненість судді у правдивості відповідних обставин. В кінцевому рахунку, суддя повинен визначитися: вірю чи не вірю?! Формування внутрішнього переконання судді – це складний психологічний процес, який потребує окремого дослідження. В практичному плані важливо не те, як воно сформувалося, а те як воно відображене у рішенні і чи забезпечило правильне вирішення спору.

Водночас, якщо суд відхиляє (не враховує) певні докази, він повинен навести відповідні мотиви. Такими можуть бути покликання на неналежність, недопустимість, недостовірність окремого доказу, а також недостатність та суперечливість доказів у їх сукупності. Ієрархії доказів немає. Усі вони рівні між собою. Відтак, суддя може надати перевагу будь-яким доказам, яким вірить. Звісно, самого лише покликання на внутрішнє переконання про правдивість одних доказів і неправдивість інших було б недостатньо. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, слід враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Тому будь-яке суб‘єктивне переконання судді повинно мати матеріальну (доказову) основу. Суддя може «не повірити» лише обґрунтовано. Іншими словами, він повинен знайти об‘єктивні підстави для обґрунтованих сумнівів у достовірності доказів, наприклад, їх суперечливість.

Оцінюючи докази, слід звернути увагу, зокрема, на таке:

Форма фіксації доказу. Кожен факт (доказ), що має значення для справи, має певну форму фіксації. У більшості випадків, суд має справу з письмовими доказами, переважно – документами. Оцінюючи документ, як доказ, суд повинен з‘ясувати, чи відповідає він формі, якщо така передбачена, чи містить необхідні реквізити, з якими пов‘язується його юридична сила (наприклад, підпис). Для окремих документів можуть встановлюватися спеціальні бланки (наприклад, податкові декларації). Недотримання встановленої форми письмового документа свідчить про його недопустимість як доказу.

Повноваження на підписання документів. Підпис є обов‘язковим реквізитом будь-якого документа. Документ підписується особою, яка є його автором. Проте, готувати проект документа можуть інші особи. Важливо, що б особа, яка підписала документ мала повноваження на його підписання. Зазначене випливає безпосередньо з положень ч. 2 ст. 19 Конституції України. Особливу увагу слід звертати на підписання документів виконуючими обов‘язки; через риску; невстановленими особами (не зазначено прізвища та посадового становища). Підписання документу не уповноваженою особою має наслідком недопустимість цього доказу.

Нікчемність доказу. Окремі письмові докази потрібно оцінювати на відповідність закону за змістом. Так, недопустимими є нікчемні договори, незалежно від того, чи є судові рішення про визнання їх недійсними. Нікчемність правочину встановлюється не рішенням суду, а безпосередньо законом.

Зміст доказу. Інформація, котра зафіксована у документі, оцінюється в сукупності з іншою наявною у справі інформацією. Між доказами не повинно бути істотних протиріч. Якщо ж такі мають місце, суд повинен навести мотиви неврахування окремих доказів. Суддя повинен зазначити, якому саме доказу надано перевагу та чому.

Фальсифікація документів. Суддя перевіряє доказ на предмет фальсифікації (повної або часткової підробки). Особливу увагу слід звертати на дати, суми, дотримання порядку складення документа. Для цього доцільно оглядати оригінали документів. Копії документів може засвідчити суддя. Якщо суддя не оглядав оригіналу, копія може бути засвідчена особою, яка подала доказ, або нотаріально.

Юридична сила доказу. Слід оцінювати також юридичну силу доказу. Зокрема, договори є укладеним, якщо між сторонами в належній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов. Якщо суд встановив, що договір не містить усіх істотних умов, тобто є неукладеним, він не може бути доказом існування між сторонами цивільних правовідносин, які передбачені в такому «договорі».

Потрібно перевіряти чинність підзаконних нормативних актів, які стосуються прав та інтересів необмеженого кола осіб. Для цього слід з‘ясувати, чи зареєстровано цей акт у встановленому законом порядку в Міністерстві юстиції України чи його територіальних управліннях.

- чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким. Після встановлення фактичних обставин справ, суд робить висновок про те, що були порушенні права позивача і переходить до викладу мотивів рішення.

Відповідно до тлумачного словника української мови «Мотив – це підстава, привід для якої-небудь дії, вчинку; причина». Головним у мотивації є причина. Отже, суд повинен відповісти чому він вирішив справу саме так, а не інакше, і відобразити у постанові всі важливі аргументи.

Якісна мотивувальна частина рішення є результатом правильного застосування закону до спірних правовідносин. Тому мотиви є невіддільними від закону, яким керувався суд. Більше того, розпочинати мотивувальну частину доцільно саме з наведення положень закону, які регулюють спірні правовідносини і які суд застосовує для вирішення спору.

Висновки суду повинні були логічними та переконливими, а процес їх формування слід відображати у тексті рішення. Висновки суду є нелогічними, якщо вони суперечать фактичним обставинам справи або є недоведеними, тобто не мають достатніх підстав.