- назви, статті, її частини, абзац, пункт, підпункт закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався. У мотивувальній частині кожного рішення має бути наведено закон та інші нормативно-правові акти матеріального права (назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону), на підставі яких визначено права та обов´язки сторін у спірних правовідносинах, на норми процесуального права, керуючись якими суд установив обставини справи, права та обов´язки сторін.

Поняття “закон” вживається тут у широкому значенні. Суд застосовує і керується не лише законом, а й підзаконними актами. Назва закону хоча б один раз зазначається повністю. Для того, що б далі не повторювати назву повністю, допускається зазначення скороченої назви закону (наприклад, Закон України “Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” (надалі – Закон України “Про вибори...” ). Це звільняє текст від зайвої деталізації, скорочує обсяг та спрощує сприйняття постанови.

Якщо нормативний акт містить нумерацію статей, частин, абзаців, пунктів і підпунктів, застосовується саме ця нумерація. Вона залишається незмінною і тоді, коли котрусь із частин чи пунктів згодом було виключено.

Якщо текст нормативного акту не містить нумерації, суд повинен визначити статтю і частину самостійно. Традиційно вважається, що частиною є кожний абзац статті. До уваги береться та редакція норми, яка діяла на визначений судом час.

Відповідно до ст. 18 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»[110] для цілей посилання на Рішення та ухвали Суду та на ухвали Комісії суди використовують переклади текстів рішень Суду та ухвал Комісії надруковані у спеціалізованому виданні. Таким виданням є «Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі». У разі відсутності перекладу Рішення та ухвали Суду чи ухвали Комісії суд користується оригінальним текстом.

Акти Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів слід використовувати не як джерела права, а як обов‘язкові для суду акти тлумачення права. Відтак, суд повинен враховувати правові позиції вищестоящих судів. Це забезпечує єдність судової практики і відповідає принципу правової визначеності. Тому в рішенні не лише можна, але й потрібно (там, де доречно), покликатися на правові позиції вищестоящих судів.

Що стосується рішень вищих судів у конкретних справах, то висловлені у них правові позиції не мають загального характеру. Вони є результатом застосування норми права у конкретних правовідносинах. До того ж можемо зустріти непоодинокі випадки, коли різні колегії одного суду висловлюють різні підходи до аналогічних питань. Тому правові позиції вищестоящого суду в конкретних справах не можуть вважатися правовою позицією всього Суду.

Водночас, якщо суддя погоджується з тією чи іншою правовою позицією вищестоящого суду і саме вона вплинула на його переконання, то в рішенні про це доцільно згадати. Доцільно також, що б у матеріалах справи була копія судового рішення, на яке є покликання.

В мотивувальній частині слід навести мотиви незастосування законів, на які покликалися особи, які беруть участь у справі.

Процесуальний закон, яким керувався суд, - це традиційно норми ЦПК про завдання судочинства, змагальність, обов‘язок доказування, судові витрати, вимоги до рішення суду, а також спеціальні норми, які застосовувалися судом саме під час розгляду конкретної справи (наприклад, про забезпечення позову, про визнання позову).

Результатом застосування закону до конкретних спірних правовідносин повинен бути висновок суду про наявність або відсутність порушення закону, а також висновок про те, чи призвело порушення закону до порушення прав, свобод чи інтересів позивача.

В рішення зазначаються також мотиви та висновки суду щодо інших обставин. Зокрема:

- про застосування правових наслідків строку звернення до суду або мотиви, з яких суд виходив, коли визнав поважними причини пропуску цього строку. Встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд зазначає у рішенні про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення. Проте, коли позовні вимоги є необґрунтованими, то суд відмовляє у позові саме з цих підстав. Іншими словами, суд застосовує правові наслідки пропуску строку, лише у тих випадках, коли позов є обґрунтований.

- про визнання позову. У разі визнання відповідачем позову, яке не суперечить закону, не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд у мотивувальній частині рішення може вказати лише про визнання позову та прийняття його судом.

- про підстави для окремої ухвали. Якщо під час розгляду справи суд вияви порушення закону, він має право відреагувати окремою ухвалою. Про наявність підстав для такого реагування можна зазначити в рішенні суду.

Мотивувальна частина рішення підводить до висновку по суті вимог: чи належить задовольнити позовні вимоги або відмовити в їх задоволенні. Після цього, в рішенні слід навести мотиви інших рішень суду, які хоч і не стосуються предмету спору, але в силу закону повинні або можуть вирішуватися рішення суду. Ці питання вирішуються після загального висновку по справі.

Серед них:

- обґрунтування розподілу судових витрат.

- підстави для негайного виконання постанови.

- підстави для скасування заходів забезпечення позову.

- підстави та мотиви встановлення порядку виконання рішення, відстрочки або розстрочення виконання.

6. Резолютивна частина рішення суду – найважливіша її частина, оскільки саме в ній остаточно закріплюється висновок суду щодо усіх вимог позивача.

З метою запобігання виникненню помилки під час виконання рішення, у резолютивній частині зазначається точне і повне найменування організації і прізвище, ім´я та по батькові громадян, відносно яких суд вирішив питання.

У формі рішення виносяться ті постанови суду першої інстанції, якими справа вирішується по суті. Закон не передбачає включення до резолютивної частини рішення висновків з питань, не пов´язаних з вирішенням справи по суті. Тому в ній неприпустимо вирішувати питання про виділення частини вимог в самостійне провадження або про закриття провадження по них, залишення заяви без розгляду тощо. Висновки з таких питань викладаються у формі ухвал, які виносяться у вигляді самостійного процесуального документа і можуть ухвалюватися одночасно з рішенням.

В резолютивній частині рішення зазначається:

– висновок суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково. Зазначається фраза “Позов задовольнити” або “У задоволенні позову відмовити”. Якщо задовольняється лише частина позовних вимог, то зазначається “Позов задовольнити частково”.

– висновок суду по суті позовних вимог. Резолютивна частина повинна мати вичерпні, чіткі, безумовні висновки по суті розглянутих вимог. У разі задоволення позову висновок суду по суті позовних вимог повинен передбачати, які саме права позивача визнано або поновлено та в який спосіб. Зазвичай, висновок суду слід формулювати одним реченням, починаючи з дієслова у наказовій формі: «Визнати…», «Скасувати…», «Стягнути…», «Зобов‘язати….», «Заборонити…», «Примусово видворити…».

Якщо у позові об‘єднано декілька вимог, висновок суду дається окремо щодо кожної вимоги. Це слід робити як у разі задоволення позову, так і у разі відмови в цьому. При відмові в задоволенні позову доцільно точно зазначити, кому, відносно кого та в чому відмовлено.

При прийнятті зустрічного позову чи позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, в резолютивній частині рішення має бути зазначено, що саме ухвалив суд щодо кожної позовної вимоги за усіма позовами.

Якщо суд поновив строк, це рішення суду теж зазначається у резолютивній частині.

Законним платіжним засобом, обов´язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. У зв´язку з цим при задоволенні позову про стягнення грошових сум суди повинні зазначати в резолютивній частині рішення розмір суми, що підлягає стягненню, цифрами і словами у грошовій одиниці України - гривні. Це підтверджується також змістом статтей 51, 63 Закону України «Про виконавче провадження».[111] Суми у резолютивній частині постанови пишуться цифрами і прописом.

При складені тексту резолютивної частини рішення Суд повинен врахувати положення Закон України «Про виконавче провадження». Виконавчий документ повинен відповідати резолютивній частині рішення. Статтею 19 цього Закону передбачено, що у виконавчому документі повинні бути зазначені, зокрема, найменування (для юридичних осіб) або ім´я (прізвище, ім´я та по батькові за його наявності для фізичних осіб) стягувача і боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), ідентифікаційний код суб´єкта господарської діяльності стягувача та боржника за його наявності (для юридичних осіб), індивідуальний ідентифікаційний номер стягувача та боржника за його наявності (для фізичних осіб - платників податків), а також інші відомості, якщо вони відомі суду чи іншому органу, що видав виконавчий документ, які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню, такі як дата і місце народження боржника та його місце роботи (для фізичних осіб), місцезнаходження майна боржника тощо;

З урахуванням цього, в рішенні, що підлягає примусовому виконанню, доцільно зазначати не лише повні найменування сторін, але й їх адреси та ідентифікаційні коди. Це сприятиме швидкому виконанню та виключить можливі умови для виникнення в подальшому спорів в процесі виконавчого провадження по справі.

- розподіл судових витрат. У резолютивній частині зазначається, як суд розподілив судові витрати. Якщо сторона звільняється від судових витрат, у рішенні має міститися мотиви, що стосуються звільнення. Якщо судові витрати у справі відсутні, то, відповідно, їх розподіл не здійснюється, а тому він і не може бути відображений у резолютивній частині рішення. Водночас, окремі судді зазначають про це і в резолютивній частині.

- строк і порядок набрання рішення законної сили та її оскарження. Фактично, цей елемент не є резолюцією (рішенням) суду, а тому до резолютивної частини може бути віднесений лише умовно – за розміщенням, адже він зазначається одразу після резолютивної частини.

В рішенні можуть зазначати інші приписи суду. Зокрема про відстрочення, розстрочення та встановлення порядку виконання рішення. Див. коментар до ст. 217 ЦПК.

7. Вирішуючи спір, суд вправі з своєї ініціативи з метою необхідності захисту прав і охоронюваних законом інтересів фізичних і юридичних осіб вийти за межі заявлених позивачем вимог, у випадку, коли таке його право прямо передбачено законом. Наприклад, відповідно до ст. 216 ЦК суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

В інших випадках вихід за межі позовних вимог слід вважати порушенням принципу диспозитивності та в цій частині рішення скасовувати.