18. При ухваленні виправдувального вироку на підставі відсутності в діях обвинуваченого складу кримінального правопорушення або його непричетності до вчинення кримінального правопорушення, а також у випадку, якщо цивільний позивач, його представник чи законний представник не прибули в судове засідання, суд залишає цивільний позов без розгляду. При постановленні виправдувального вироку суд не вправі вживати заходи із забезпечення заявленого цивільного позову, а якщо вони були вжиті, то суд у резолютивній частині виправдувального вироку вказує про скасування таких заходів.

19 У випадку, якщо діями обвинуваченого була завдана шкода потерпілому чи юридичній особі, а цивільний позов у справі заявлений не був, суд з власної ініціативи не вправі вирішувати питання про її відшкодування. Особа, яка не пред'явила цивільний позов у кримінальному провадженні, а також особа, цивільний позов якої залишено без розгляду, має право пред'явити його в порядку цивільного судочинства.

20. При вирішенні питання про призначення покарання обмежено осудній особі суд має повною мірою його індивідуалізувати. Призначаючи покарання такій особі, суд має врахувати не лише ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу обвинуваченого та o6cYaBHHH, що пом'якшують та обтяжують покарання, а й наявність (чи відсутність) факту впливу психічного розладу на вчинення кримінального правопорушення, ступінь можливої обумовленості злочину таким розладом (суттєвість ролі психічного розладу як ланки в загальному ланцюгу причинного зв'язку між таким розладом і вчиненням кримінального правопорушення). Особа, яка в стані обмеженої осудності вчинила кримінальне правопорушення, залишається його суб'єктом та підлягає кримінальній відповідальності. Мова може йти лише про зменшену винуватість і можливість пом'якшення покарання та застосування примусового заходу медичного характеру. Суд зобов'язаний урахувати факт визнання особи обмежено осудною при призначенні покарання, хоча не обов'язково наслідком такого врахування має бути пом'якшення покарання. Серед пом'якшувальних покарання обставин, перелічених у ст. 66 КК, вчинення кримінального правопорушення обмежено осудною особою не фігурує.

21. Вирішуючи питання про застосування амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку до обвинуваченого, який вчинив кримінальне

764

правопорушення у стані обмеженої осудності, суд має право застосувати цей захід лише за наявності акта психіатричної експертизи та висновку лікувальної установи з цього питання. Рекомендації експертів та спеціалістів пов'язані і встановленням типу психіатричного закладу та потреби особи в лікуванні, виходячи з психічного стану обвинуваченого, без врахування характеру вчиненого кримінального правопорушення, що не належить до їх компетенції (див. п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду УРСР від 19 березня 1982 р. № 2 "Про судову практику по застосуванню примусових заходів медичного характеру"). При призначенні примусового лікування обвинуваченому, який вчинив кримінальне правопорушення у стані обмеженої осудності, суд повинен ураховувати, що йдеться про тих психічних хворих, які не позбавлені здатності до адекватного сприйняття і оцінки ситуації, розуміння і значення застосованого до них покарання.

22. Призначення обвинуваченому, який вчинив кримінальне правопорушення, поряд з покаранням примусового лікування обумовлене не зв'язком злочину з хворобою винної у його вчиненні особи, а характером наявної у обвинуваченого такої хвороби, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб. У всіх випадках вирішення цього питання суд зобов'язаний з'ясувати наявність відповідного висновку лікувальної установи про те, що обвинувачений хворіє на захворювання, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб. Такими хворобами є група інфекційних хвороб, які характеризуються високою заразливістю та летальністю: чума, холера, жовта гарячка, натуральна віспа, епідемічний висипний тиф тощо. Перелік особливо небезпечних інфекцій та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб затверджений наказом МОЗ України № 133 від 19 липня 1995 р. До них не належать психічні хвороби.

23. При постановленні обвинувального вироку щодо неповнолітнього, у разі звільнення обвинуваченого від відбування покарання з випробуванням чи застосуванням до нього покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, суд повинен звернути увагу на наявність підстав для призначення неповнолітньому громадського вихователя. Суд має зважено підходити до вирішення питання про призначення покарання неповнолітнім, які вчинили кримінальне правопорушення внаслідок втягнення їх у злочинну діяльність дорослими, маючи на увазі, що таке вчинення кримінального правопорушення у зв'язку з зазначеною обставиною, як правило, свідчить про меншу суспільну небезпечність цих неповнолітніх у порівнянні з тими, які вчинили такі ж кримінальні правопорушення без впливу дорослих.

24. У разі накладення арешту на майно обвинуваченого суд повинен вирішити його долю виходячи з того, чи заявлений цивільний позов, чи передбачає санкція статті КК, за якою обвинувачується особа, конфіскацію майна як додаткове покарання, чи є підстави для закриття кримінального провадження або ухвалення виправдувального вироку. Суд може прийняти рішення про повну або часткову конфіскацію майна, на яке накладено арешт, для звернення його на відшкодування сум, стягнутих вироком із засудженого у зв'язку з задоволенням

-765

заявленого цивільного позову, покладенням на обвинуваченого процесуальних витрат, або як різновид додаткового покарання. Вирішуючи питання про застосування конфіскації майна як додаткового покарання, суд не повинен допускати формального підходу до цього питання і зобов'язаний ураховувати в кожному конкретному випадку суспільну небезпечність кримінального правопорушення, ступінь вини обвинуваченого і дані про його особу.

25. Питання про речові докази суд повинен вирішувати виходячи з того, що речовими доказами є матеріальні об'єкти, які були знаряддями вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості про факти чи обставини, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об'єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом. Конкретно питання про речові докази у вироку вирішуються на підставі ст. 100 КПК.

Знаряддя вчинення кримінального правопорушення, що належать обвинуваченому, підлягають конфіскації; речі, вилучені з обігу, передаються відповідним установам або знищуються; речі, які не мають цінності і не можуть бути в подальшому використані, знищуються або можуть бути передані заінтересованим особам. Гроші, цінності та інші речі, набуті злочинним шляхом, передаються у дохід держави. Цінності, які не були об'єктом кримінального правопорушення, повертаються їх законним володільцям, а якщо таких не встановлено, то вони переходять у власність держави. Документи, що є речовими доказами, залишаються у матеріалах кримінального провадження протягом усього часу їх зберігання. У випадку виникнення спору чи сумніву про належність речей конкретним особам вони вправі звернутися з заявою в суд у порядку цивільного провадження.

26. Під процесуальними витратами слід розуміти всі витрати, що були здійснені у зв'язку з кримінальним провадженням. Кримінальний процесуальний закон виділяє такі види процесуальних витрат: а) витрати на правову допомогу; б) витрати, пов'язані із прибуттям до місця досудового розслідування або судового провадження; в) витрати, пов'язані із залученням потерпілих, свідків, спеціалістів, перекладачів та експертів; г) витрати, пов'язані зі зберіганням і пересиланням речей і документів (ст. 118 КПК).

Процесуальні витрати формуються відповідно до порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, та підлягають відшкодуванню в дохід держави з подальшою оплатою таких витрат і стягуються з осіб, щодо яких винесений обвинувальний вирок, у тому числі зі звільненням від покарання. У випадку, коли вироком визнані винуватими кілька обвинувачених, суд диференційовано розподіляє процесуальні витрати між ними. При цьому суд ураховує їх вину, ступінь відповідальності і майновий стан. У разі майнової неспроможності обвинуваченого процесуальні витрати приймаються на рахунок держави. У випадку постановления виправдувального вироку процесуальні витрати з обвинуваченого не стягуються, а приймаються на рахунок держави. Всі інші

766

питання, пов'язані з відшкодуванням процесуальних витрат, регулюються нормами глави 8 КПК.

27. Якщо обвинувачений перебуває під вартою, а суд ухвалює щодо нього виправдувальний вирок, то суд повинен звільнити його з-під варти негайно після проголошення вироку. Обвинувачений звільняється з-під варти у залі судового засідання. Розпорядження про це дає головуючий після проголошення вироку, і воно є обов'язковим для конвою. Обвинувачений, який перебуває під вартою, підлягає звільненню і у випадку постановления судом ухвали про закриття справи. Про звільнення обвинуваченого з-під варти робиться запис у журналі судового засідання. Якщо обвинувачений перебуває під вартою ще й з приводу іншого кримінального провадження, оскільки у тій справі щодо нього було обрано також тримання під вартою, то головуючий оголошує про скасування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою лише у цій справі. Невиконання рішення суду у частині негайного звільнення з під варти є кримінальним правопорушенням, за яке передбачено відповідну кримінальну відповідальність згідно зі ст.ст. 371 та 382 КК.

28. У разі ухвалення обвинувального вироку, пов'язаного з відбуванням покарання в місцях позбавлені волі, щодо особи, до якої було застосовано запобіжний захід, який не пов'язаний з позбавленням волі, суду нарадчій кімнаті повинен вирішити питання про зміну або залишення того ж запобіжного заходу до набрання вироком законної сили стосовно обвинуваченого, якому за вироком призначається покарання у вигляді позбавлені волі. Суд обов'язково повинен вирішити всі питання, пов'язані із застосованими до проголошення вироку заходами забезпечення кримінального провадження.

29. Обираючи при ухваленні вироку норму закону України про кримінальну відповідальність, яка підлягає застосуванню до відповідного суспільно небезпечного діяння, суд зобов'язаний ураховувати судову практику щодо одних і тих самих норм стосовно подібних суспільно небезпечних діянь, зосереджену в ухвалах Верховного Суду України про задоволення або відмову в задоволенні заяв (ст.ст. 455 і 456 КПК) (крім питань призначення покарання, звільнення від покарання та від кримінальної відповідальності).

767