1. Докази, які стосуються судимостей підозрюваного, обвинуваченого або вчинення ним інших правопорушень, що не с предметом цього кримінального провадження, а також відомості щодо характеру або окремих рис характеру підозрюваного, обвинуваченого є недопустимими на підтвердження винуватості підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення.

2. Докази та відомості, передбачені частиною першою цієї статті, можуть бути визнані допустимими, якщо:

1) сторони погоджуються, щоб ці докази були визнані допустимими;

2) вони подаються для доказування того, що підозрюваний, обвинувачений діяв з певним умислом та мотивом або мав можливість, підготовку, обізнаність, потрібні для вчинення ним відповідного кримінального правопорушення, або не міг помилитися щодо обставин, за яких він вчинив відповідне кримінальне правопорушення;

3) їх подає сам підозрюваний, обвинувачений;

4) підозрюваний, обвинувачений використав подібні докази для дискредитації свідка.

3. Докази щодо певної звички або звичайної ділової практики підозрюваного, обвинуваченого є допустимими для доведення того, що певне кримінальне правопорушення узгоджувалося із цією звичкою підозрюваного, обвинуваченого.

1. Правила доказування спрямовані на те, щоб не допустити побічних міркувань і упереджень при прийнятті відповідних рішень. Тому в процесі доказування повинні залучатися найбільш достовірні докази, які б не заводили суб'єктів доказування в оману і не спричиняли більш вагомий психологічний вплив, ніж їх фактична сторона. Виходячи з цього, доказ, який підтверджує обставини, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні (ст. 91 КПК), може не допускатися до процедури доказування, коли його доказове значення істотно менше, ніж загроза несправедливого засудження особи,

234

235

зважаючи на те, що доказ може ввести в оману, завдавати більш емоційного впливу, ніж інші докази щодо цього факту. Відтак, сторона обвинувачення не повинна представляти докази поганої репутації підозрюваного, обвинуваченого для доведення можливого вчинення ним злочину, в якому він підозрюється чи обвинувачується.

2. Чинний кримінальний процесуальний закон виходить з того, що кожний доказ у кримінальному провадженні має адресне призначення - доказувати певні факти і обставини. Виходячи з цього, і з метою диференціації доказів залежно від тези, що підлягає доведенню, докази поділяються на ті, що доводять: 1) елементи складу злочину, про наявність яких стверджується у обвинувальному акті, і спростовують заяву обвинуваченого про його невинуватість; 2) факти, на які посилається захист, але дійсність яких спростовує сторона обвинувачення (алібі, обставини, що виправдовують чи пом'якшують вину); 3) факти, що вказують на мотиви і можливості вчинення кримінального правопорушення; 4) факти, що вказують на поведінку, яка передувала вчиненню кримінального правопорушення; 5) факти, що вказують на поведінку особи після вчинення кримінального правопорушення; 6) факти, що впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, обтяжують чи пом'якшують покарання, що включають кримінальну відповідальність і є підставою для закриття кримінального провадження чи звільнення від кримінальної відповідальності або покарання; 7) факти, що характеризують особу підозрюваного та обвинуваченого. Останні, якщо вони не відносяться до предмета кримінального провадження, є недопустимими на підтвердження винуватості підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення. Така заборона має на меті убезпечити суд від упередженого ставлення до підозрюваного, обвинуваченого, яке може виникнути при використанні стороною обвинувачення цих фактів як аргументу для підтвердження винуватості у вчиненні кримінального правопорушення. Це стосується судимостей підозрюваного, обвинуваченого або окремих рис їх характеру, що не перебувають у безпосередніх причинно-наслідкових, хронологічних зв'язках з кримінальним правопорушенням, яке розслідується, а характеризують підозрюваного, обвинуваченого як члена суспільства, і тому не можуть бути доказами по суті справи. Водночас, в окремих випадках із цього правила може бути виняток, коли необхідно пояснити природу дій підозрюваного, обвинуваченого, виявлення його стану свідомості, намірів, умислу, систематичності в поведінці. Сторони можуть погодитись на допуск таких доказів, якщо вони будуть мати значення для індивідуалізованої міри покарання чи звільнення від кримінальної відповідальності; якщо пояснюють мотиви, умисел підозрюваного, обвинуваченого, їх готування до вчинення кримінального правопорушення; якщо підозрюваний чи обвинувачений використовують докази для дискредитації свідка з тим, щоб посіяти сумніви щодо його показань. Залежно від кількості і якості вказані докази можуть додатково впливати: 1) на вибір санкції із встановлених у матеріальному законі альтернатів; 2) на обгрунтування санкції нижче

установленої межі законом для цього виду кримінального правопорушення, рбо умовного засудження; 3) на прийняття рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності; 4) на визнання особи такою, що втратила суспільну небезпеку і не потребує виправлення, не підлягає покаранню, передбаченому кримінальним законом.