Фізична особа може бути обмежена в цивільній дієздатності за наявності підстав, передбачених у частинах 1 та 2 ст. 36 ЦК. Наслідком обмеження особи в дієздатності є заборона вчинення нею правочинів, крім дрібних побутових, без згоди піклувальника (частини 2 та 3 ст. 37 ЦК). Так само, як і у випадку вчинення правочинів неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, правочини, вчинені особою, обмеженою в дієздатності, можуть визнаватися судом недійсними. З позовом до суду звертається піклувальник. До звернення до суду з позовом про визнання правочину недійсним піклувальник протягом місяця з моменту, коли він дізнався про вчинення підопічним оспорюваного правочину, має звернутися до другої сторони цього правочину, тим самим заявивши про свою незгоду з діями особи, обмеженої в дієздатності.

Суд виносить рішення про недійсність правочину, вчиненого особою, обмеженою в дієздатності, лише якщо буде встановлено, що він суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов'язаний утримувати (ч. 2 ст. 223 ЦК). Таке застереження пов'язано з тим, що обмеження в цивільній дієздатності свідчить не про покарання особи, якій в принципі не дозволяється вчиняти юридично значущі дії, а про здійснення піклуваль- 312
 

 
ником контролю за ними. Тобто, якщо особа поводиться усвідомлено і її дії адекватні діям людини, здатної розуміти та оцінювати свої дії, не ураженої хворобою або залежністю від вживання різних речовин тощо, дійсність правочину може зберегтися. Суд може відмовити у позові про визнання правочину, вчиненого особою, обмеженою в дієздатності, недійсним лише у відсутність згоди піклувальника на його вчинення. Наприклад, якщо правочин вчинено у період стійкої ремісії психічного захворювання і відповідає інтересам особи, обмеженої в дієздатності, не порушує законних інтересів інших осіб.

Отже, для визнання судом недійсним правочину, вчиненого особою, обмеженою в дієздатності, мають бути наявними кілька умов: 1) відсутність згоди піклувальника на момент вчинення цього правочину;

1. відмова схвалити цей правочин згодом; 3) направлення піклувальником другій стороні правочину претензії з повідомленням про незгоду з пра- вочином, вчиненим його підопічним; 4) у разі відмови адресата повернути одержане за цим правочином, відсутності відповіді на претензію з боку піклувальника або навіть без очікування відповіді звернення до суду з позовом про визнання правочину недійсним; 5) суперечність оспорюваного правочину інтересам підопічного, його сім'ї або утриманців, яких він має утримувати.

Недійсність правочину, вчиненого дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.

Стаття 225 ЦК може застосовуватися у випадках відсутності підстав для визнання особи недієздатною (ч. 1 ст. 39 ЦК), однак її дії в момент вчинення правочину свідчать про те, що вона перебувала у такому стані, коли не могла розуміти значення своїх дій або керувати ними. Це може бути тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння, фізична травма, сп'яніння тощо. При цьому не має значення те, як особа опинилася в такому стані - чи це відбулося природно (хвороба), чи особа сама себе ввела в стан несвідомості (прийняття алкоголю, наркотиків), чи це зробив хтось навмисно.

Наявність такого стану на момент вчинення правочину доводиться висновком судово-психіатричної експертизи, яку призначає суд, а також іншими доказами. Якщо оспорюється заповіт, зміст якого може бути відомий лише після смерті особи, то стан заповідача має встановлюватися на момент його складання висновком посмертної судово- психіатричної експертизи.

Як правило, оспорюються правочини, які не посвідчуються нотаріально, оскільки, посвідчуючи правочин, нотаріус має впевнитися
 

 
в багатьох фактах: у тому, що перед ним не тільки саме та особа, яка виражає волю, а й що ця особа здатна сприймати значення своїх дій.

Стаття 225 ЦК розрахована лише на застосування стосовно визнання недійсним правочину, вчиненого фізичною особою, адже лише вона може перебувати у стані, коли нею не усвідомлюється значення своїх дій. Для юридичної особи як штучного утворення таке неможливо. Проте від імені юридичної особи виступають особи фізичні (голова правління, директор тощо), які також можуть перебувати у подібних станах. Їхні ж дії вважаються діями юридичної особи, від імені якої вчиняється правочин. Очевидно, що у випадку виникнення спору суд має розширено тлумачити цю статтю.

З позовом про визнання правочинів недійсними на підставі ст. 225 ЦК звертається або особа, яка вчинила правочин, не усвідомлюючи значення своїх дій, або в разі її смерті - інші особи, чиї цивільні права або інтереси порушені. Не виключаються випадки, коли психічний стан, у якому перебувала особа на момент вчинення правочину, згодом набуває постійного характеру, і особа визнається судом недієздатною. Тоді позов про визнання правочину недійсним може пред'явити її опікун.

У статті 225 ЦК не зазначається можливість відмови суду у визнанні цього правочину недійсним, якщо він відповідає інтересам особи, яка не усвідомлювала значення своїх дій.

Недійсність правочину, якого не мала права вчиняти юридична особа, може мати своєю підставою різні порушення заборон, встановлених законом для юридичних осіб. Це можуть бути заборони вчиняти правочини: а) що виходять за межі, визначені законом для певних видів юридичних осіб; б) без додержання порядку їх укладення; в) із порушенням законодавства про ліцензування. Однак звертає на себе увагу той факт, що зміст ст. 227 ЦК зводиться лише до зазначення про можливість оспорення правочину юридичної особи, вчиненого нею без відповідного дозволу (ліцензії), хоча назва цієї статті надає можливість для застосування значно ширших підстав недійсності право- чинів.

Юридична особа, будучи наділена загальною правоздатністю (ст. 91 ЦК), може мати практично всі цивільні права та обов' язки, як і фізична особа, а відтак - вона може їх безперешкодно набувати, укладаючи правочини, оскільки правочин є найпоширенішою підставою їх набуття (ч. 2 ст. 11 ЦК). Разом із тим спеціальне законодавство встановлює певні межі дій окремих видів юридичних осіб, зокрема це 314
 

 
стосується фінансових установ, які можуть надавати одну або кілька фінансових послуг, що є виключним видом їхньої діяльності (ст. 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг"), у тому числі кредитних установ, банків (ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність"), кредитних спілок (ч. 2 ст. 1 Закону України "Про кредитні спілки"), страховиків (ст. 2 Закону України "Про страхування"), товарних бірж (ст. 1 Закону України "Про товарну біржу"); фондових бірж, торговців цінними паперами (ч. 1 ст. 16 та ст. 26 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок") та ін. Отже, порушення цих приписів може породити питання про визнання правочинів, укладених цими організаціями, недійсними на підставі ст. 227 ЦК як таких, які вони не мали права вчиняти.

Законом "Про акціонерні товариства" передбачений порядок укладення правочину, щодо якого є заінтересованість (ст. 71), без додержання якого він може бути визнаний недійсним (ст. 72). Аналогічно має вирішуватися питання в разі порушення приписів цього Закону про укладення значних правочинів (ст. 70).

Прямо можливість оспорення правочину юридичної особи, вчиненої нею без відповідного дозволу (ліцензії), передбачена у ч. 1 ст. 227 ЦК. Такі дії юридичної особи мають розцінюватися як порушення ч. 3 ст. 91 ЦК. Законом України "Про ліцензування окремих видів підприємницької діяльності" та іншими спеціальними законами передбачаються види діяльності, які вимагають отримання ліцензії, зокрема, це виробництво лікарських засобів та оптова, роздрібна торгівля ними; виготовлення бланків цінних паперів, документів строгої звітності; медична практика; будівельна, банківська діяльність, діяльність у сфері електроенергетики, освіти, телекомунікацій тощо. Застосування ст. 227 ЦК для визнання правочину недійсним можливе в разі відсутності в юридичної особи ліцензії, якщо її взагалі не було отримано, або закінчився строк її дії, або її було відкликано.

Діяльність, яка підлягає ліцензуванню, здійснюється під контролем відповідних державних органів, тому за визнанням правочинів недійсними на підставі ст. 227 ЦК до суду часто звертаються органи, до компетенції яких входить контроль за додержанням ліцензійного законодавства, або прокурор. Утім не позбавлені права звертатися до суду й інші зацікавлені особи.

Недійсність правочину, вчиненого під впливом помилки.

У частині 1 ст. 229 ЦК встановлено, що правочин може бути визнаний судом недійсним, якщо його вчинено під впливом помилки, тобто помилкового уявлення особи щодо обставин, які мають істотне значення.

З цього слідує, по-перше, що на волю особи не впливали ані сторонні особи, ані якісь причини, тобто не було деформації волі ззовні. Помилкове уявлення особи про певні обставини, що мають значення для правовідносин, які складаються внаслідок вчинення правочину, сформоване самою особою, її світоглядом, власними уявленнями та оцінками. На відміну від обману, помилка не є результатом навмисних дій іншого учасника правочину. Помилці може сприяти відсутність належної обачності, переоцінка учасником правочину свого досвіду чи можливостей.

Трапляється, що обидві сторони правочину його вчинили під впливом обману з боку третьої особи, яка діяла свідомо і, як правило, на власну користь. У цьому разі правочин може визнаватися недійсним на підставі ст. 229 ЦК.

По-друге, обставини, щодо яких помилялася особа, повинні мати істотне значення для тих правовідносин, до яких вступає особа. Найчастіше це стосується самої природи правочину, який вчиняється (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу). Часто в особи складається помилкове уявлення про права та обов 'язки сторін право- чину (наприклад, особа вважала, що вона має виконувати тільки дії щодо утримання другої сторони, вважаючи, що в цьому сутність спадкового договору, а виявилося, що вона мусить здійснювати досить широке коло дій на вимогу відчужувача (ст. 1302 ЦК). Не виключаються й помилки щодо предмета правочину, наприклад, якості речі, яку уявили собі ціннішою, ніж вона є насправді. Ця помилка буде об' єктивною у разі, скажімо, неочевидності хімічного складу речі або авторства картини чи дати її створення тощо. Хоча її застосування вимагає використання аналогії.

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати або, навпаки, бути відсутніми саме на момент вчинення правочину, а не виникнути згодом. Водночас при з'ясуванні цього може статися, що природна властивість речі виявляється лише згодом і помітити неправильне уявлення щодо неї як предмета правочину можливо лише через сплив певного часу. В будь-якому випадку особа повинна довести, що вона вчинила правочин під впливом помилки і за правильного вірного уявлення про обставини, з яких вона помилялася, правочин би нею не укладався.
 

 
Не можна вести мову про помилку щодо якості предмета у разі неможливості використання речі або виникнення труднощів у її використанні, яке сталося після виконання правочину і не пов'язане з поведінкою контрагента. Немає правового значення помилка в розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. ВСУ вважає, що помилка внаслідок власного недбальства чи незнання закону однією із сторін не є підставою для визнання правочину недійсним (п. 19 Постанови Пленуму ВСУ "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними")[313].