Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, установлених законом. Це означає, що підстави вчинення правочину, які мали місце на момент його укладення, а згодом відпали, не можуть братися за основу для визнання правочину недійсним на підставі ст. 229 ЦК. Наприклад, коли особа вважала, що переїде в інше місто на роботу, де їй надаватиметься житло, у зв'язку з чим вона продала свою квартиру, а нові житлові умови та характер роботи її не влаштували, вона не може посилатися на помилковість про уявлення обставин на момент укладення правочину купівлі-продажу.

З огляду на те, що тільки сторони можуть розцінювати і розглядати свої власні дії крізь призму волі та того волевиявлення, що настало, саме вони можуть звернутися до суду з позовом про визнання право- чину недійсним як вчиненого внаслідок помилки.

Недійсність правочину, вчиненого під впливом обману (ст. 230 ЦК).

На відміну від помилки як підстави визнання правочину недійсним, обманом є навмисне цілеспрямоване введення особи в оману щодо фактів, які впливають на вчинення нею правочину. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Це відбувається або шляхом приховування чи замовчення певних даних, або їх перекручення, або відсутності адекватного реагування на неправильне сприйняття особою обставин щодо правочину. Як і у випадку визнання правочину, вчиненого під впливом помилки, недійсним, ці обставини можуть стосуватися предмета, його якості, прав та обов'язків, сутності правочину в цілому та тих правовідносин, які ним породжуються, тощо.

Отже, вчинення правочину під впливом обману обумовлене деформацією волі, на яку вплинула протиправна поведінка іншої особи, спрямована на формування наміру в іншої особи вчинити правочин, спираючись на неправильне уявлення про його істотні умови. Тому недійсним на підставі ст. 230 ЦК може визнаватися лише дво- або багатосторонній правочин. ВСУ вважає, що відповідно до змісту ст. 230 ЦК ця стаття не повинна поширюватися на односторонні право- чини, зокрема на заповіт або довіреність[314].

Розцінюватися як обман може досить різноманітна поведінка, наприклад, навмисне подання невірної інформації про предмет право- чину не тільки словесної, а й доказової - підробка довідки про вартість речі, її сертифікацію, інгредієнти, виробника, гарантійне обслуговування. Це може бути приховування дійсного стану речі, наприклад, підфарбовані негідні столярні вироби, заклеєні новими шпалерами стіни житла, приховуючі цвіль, скріплені булавкою квіти тощо. Обман може полягати й в умовчанні про дефект виробу, скажімо, виготовлений підрядником. Перелічені дії можна охарактеризувати і як шахрайські, хоча ЦК не ставить за умову визнання в установленому порядку в діях другої сторони правочину злочину.

Зазначена у ст. 230 ЦК підстава визнання правочину недійсним має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, їй необхідно довести, по-перше, факти (обставини), які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину. По-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином. По-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана навмисними діями другої сторони правочину. Якщо останнє довести не вдасться, не виключена можливість визнання пра- вочину недійсним на підставі ст. 229 ЦК як вчиненого під впливом помилки.

Недійсність правочину, вчиненого під впливом насильства (ст. 231 ЦК), настає в разі наявності фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину.

Насильством є заподіяння особі фізичних або душевних страждань із метою примусити її укласти правочин. Насильство може виражатися як у фізичному, так і в психічному тиску на неї, щоб тим самим примусити її до вчинення правочину. Це може бути не лише двосторонній, а й односторонній чи багатосторонній правочин.

Насильство може бути наявним або лише погрозою його здійснення. Тому зазвичай ідеться про фізичне та психічне насильство або про насильство та погрозу. Фізичне насильство являє собою небезпеку для людини як живої істоти, коли заподіюється шкода її плоті, органам, природним функціям організму через механічний, хімічний, фізичний або біологічний вплив на них.

Насильство викликає й страх настання невигідних для особи наслідків. Воно виражається, як правило, в протиправних діях, які втім не завжди є злочинними. Наприклад, як насильство може бути розцінений вплив на особу, яка перебуває у залежному становищі від другої сторони правочину. Втім відносини залежності між материнським та дочірнім товариствами не можуть автоматично обумовлювати недійсність укладених дочірним товариством правочинів. Не всяке насильство сполучено з протиправними діями. Так, погроза оприлюднити дійсні факти з життя особи, які вона не хотіла б доводити до широкого загалу і які стали відомі іншій особі не в результаті протиправного зібрання інформації, погроза позбавити спадщини тощо, тим не менше будуть підставою для застосування ст. 231 ЦК.

Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною майбутнього правочину, так і сторонньою особою щодо іншої сторони, її родичів чи близьких.

Недійсність правочину, вчиненого в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст. 232 ЦК).

Перш за все оспорюватися на цій підставі можуть лише двосторонні правочини. Для можливості застосування ст. 232 ЦК для визнання правочину недійсним він має укладатися між двома особами, одна з яких діє через представника. Ним може бути як законний представник (батько, опікун), так і особа, що діє на підставі довіреності або від імені юридичної особи (ч. 3 ст. 237 ЦК). Тобто суб'єктний склад цих правочинів характеризується обов'язковою наявністю представника однієї зі сторін. Цими сторонами можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Головною вимогою до представника є його добросовісність та приписи діяти в інтересах особи, яку він представляє. У частині 3 ст. 238 ЦК представнику прямо заборонено вчиняти правочини від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, яку він представляє. Одним із різновидів порушень представника може бути вступ у зловмисну домовленість з другою стороною правочину, переслідуючи власні інтереси і нехтуючи інтересами особи, яку він представляв. Це буває при укладенні представником договору купівлі- продажу майна за нижчою ціною, ніж він міг би виручити, домовившись із другою стороною правочину про сплату йому за це певної суми.

Отже, представника долають спокуси скористатися своїм становищем, вступити у змову з другою стороною правочину й одержати вигоду від його здійснення. Однак такої мотивації може й не бути, якщо представник діяв лише з метою завдати збитків довірителю. При цьому не має значення те, від кого виходила ініціатива увійти у змову - від представника чи від другої сторони правочину. Головне, що характеризує цей правочин - наявність усвідомленості і волі другої сторони правочину та представника на здійснення дій усупереч інтересам особи, яку він представляє.

До умов задоволення позову про визнання правочину недійсним, вчиненого внаслідок зловмисної домовленості, належать такі: а) від імені однієї із сторін правочину має виступати представник, хоча й не виключаються випадки, коли від імені обох сторін виступають представники; б) зловмисна домовленість і вчинення правочину з іншою має відбуватися на підставі наявних повноважень представника;

в)   умисел в діях представника щодо зловмисної домовленості; г) настання несприятливих наслідків для особи, яку представляють; ґ) причинний зв'язок поміж зловмисною домовленістю і несприятливими наслідками для особи, яку представляють.

Представник, вчиняючи правочин, не виражає власну волю. Його завдання полягає в тому, щоб реалізувати волю особи, яку він представляє. Словосполучення "зловмисна домовленість" трактується як навмисні дії представника, який усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх на- стання[315].

Недійсність правочину, вчиненого під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних умовах.

Правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі ст. 233 ЦК за наявності двох умов: 1) мала місце тяжка обставина; 2) правочин укладено на вкрай невигідних умовах.

Такі правочини мають дефекти волі, оскільки особа потрапляє до таких обставин, коли змушена вчинити правочин на невигідних для себе умовах, який за звичайних обставин вона не укладала б. При цьому не має значення те, хто був ініціатором вчинення цього право- чину, адже нерідко ініціатива в його вчиненні виходить саме від особи, яка перебуває у складній життєвій ситуації.

У пункті 23 Постанови Пленуму ВСУ "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" зазначається, що тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Тобто ці обставини змушують особу прийняти рішення про вчинення правочину, який би допоміг розв'язати нагальні проблеми. Часто це рішення особа вимушена приймати терміново, або не маючи можливість зважити свої дії, або порадитися з кимось, чи перебуваючи у напруженому нервовому стані тощо. Тяжка обставина є оцінювальною категорією і має визначатися судом з урахуванням всіх обставин справи. Потерпілий, який оскаржує правочин, повинен довести, що за відсутності тяжких обставин він взагалі або на зазначених умовах не уклав би правочин.

Вкрай невигідними визнаються такі умови правочину, за якими особа опиняється у становищі, що принципово відрізняється від наслідку вчинення аналогічного правочину у звичайній ситуації. Як правило, це знаходить свій прояв у надзвичайно низькій винагороді за передану за договором річ, виконану роботу або надану послугу, порівняно з ринковою вартістю відчужуваної речі або дійсною вартістю робіт чи послуг.

Обидві вказані умови мають бути необхідними і достатніми, тобто лише їх наявність у сукупності може служити підставою для визнання правочину недійсним за ст. 233 ЦК.

Надання судом оцінки дійсної ситуації, яка склалася, може мати численні нюанси, пов'язані як із специфікою правочину, що вчиняється, так і тонкою межею між підставою визнання його недійсним. Так, укладення договору довічного утримання (ст. 744 ЦК) обумовлено зазвичай тим, що особа похилого віку не здатна сама собі дати ладу. Нерідко вона опиняється в ситуації, коли гостро постає питання про її догляд, приміром, коли самотня літня особа мусить виписатися з лікарні, а дома доглядати її нікому. Тобто такі договори, як правило, укладаються за тяжких обставин. Однак їх умови не мають бути невигідними для особи, а навпаки. Навіть те, що особа позбавляється свого нерухомого або іншого цінного майна, не свідчить про невигідність для неї цього договору, оскільки вона внаслідок його укладення набуває більш цінне для себе - постійний догляд.