Комунікації посідають одне з визначальних місць у народному господарстві України. Це зумовлено не тільки їх значенням для задоволення внутрішніх потреб країни, а й тією роллю, яку вони відіграють у міжнародних інтеграційних процесах та забезпеченні функціонування державного апарату. На чільне місце комунікацій у здійсненні управління державою точно вказав В. Ленін, який, плануючи повстання в Петрограді, визначив основними завданнями революціонерів захоплення пошти, телефону, телеграфу, мостів та залізничних вокзалів, тобто всіх більш-менш важливих комунікаційних систем того часу. Дійсно, збої в роботі комунікацій значно болючіше відображуються на суспільстві та державі, ніж аналогічні проблеми у промисловості, юстиції чи освіті. Тому налагодження ефективного управління транспортом та зв'язком є одним з ключових завдань Української держави, оскільки саме вони забезпечують можливість здійснення управлінського впливу на інші сфери.

Комунікація - термін латинського походження, який спершу означав "робити спільним, пов'язувати, спілкуватись". В українській мові цей термін використовується у двох значеннях: як шляхи сполучення, зв'язки одного місця з іншим та як спілкування, встановлення взаємозв'язків, передання інформації. Відповідно, говорячи про державне управління у сфері комунікацій, слід виділити принаймні дві самостійні системи, а саме: єдину транспортну систему України та систему зв'язку.

Система зв'язку в Україні є досить складною і перебуває в постійному динамічному розвитку. Нині її основними елементами є поштовий зв'язок, спеціальний зв'язок та телекомунікації, однак цей перелік не вичерпний. Внутрішня будова системи зв'язку та роль її окремих складових постійно змінюються перш за все завдяки розвитку наукоємних технологій. Так, упродовж останнього десятиріччя неухильно зростає
 

 
роль зв'язку через мережу Інтернет. Єдиний закон, який би визначав організаційно-правові засади зв'язку, в Україні відсутній, натомість діє низка законів, присвячених окремим видам зв'язку.

Єдину транспортну систему України складають залізничний, автомобільний, морський, річковий, цивільний повітряний та трубопровідний транспорт, електротранспорт, а також шляхи сполучення загального користування (шляхове господарство). Загальні питання функціонування системи транспорту та управління нею регулюються положеннями Закону України "Про транспорт"1. Крім того, діяльність кожного з видів транспорту регулюється комплексом нормативних актів, центральне місце серед яких посідає, як правило, спеціалізований закон.

Хоча трубопровідний транспорт традиційно розглядається як елемент єдиної транспортної системи, однак, на нашу думку, зараз можна говорити про формування у сфері комунікацій третьої самостійної системи - системи ресурсопостачання, яка об'єднує в собі трубопровідний транспорт та мережу постачання електроенергії (електромережу).

Ухвалення державної політики та законодавче забезпечення державного управління у сфері транспорту та зв'язку здійснює Верховна Рада України.

Кабінет Міністрів України відповідно до своїх повноважень спрямовує і координує діяльність міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та забезпечує проведення державної політики у сфері транспорту і зв'язку; забезпечує загальне регулювання діяльності у сфері надання послуг транспорту та зв'язку; приймає державні програми розвитку цієї сфери.

Основне навантаження щодо державного управління комунікаціями покладено на спеціально уповноважені органи виконавчої влади, передусім на Міністерство транспорту та зв'язку України. Окремі повноваження надано місцевим державним адміністраціям та органам місцевого самоврядування.