Таким чином, можна також стверджувати, що кримінально-виконавча політика — це регламентуюча реалізацію кримінальних покарань галузь права, а також заснована на кримінально-виконавчому законі, втілена у форму правових відносин і здійснювана у встановленому законом порядку діяльність органів і установ виконання покарань, прокуратури і суду, а також інших осіб, яка спрямована на виправлення і перевиховання засуджених, забезпечення правильного застосування закону, захист суспільства і громадян від злочинних посягань і їх попередження.

Окремі напрямки кримінально-виконавчої політики називаються кримінально-виконавчими функціями. Функція — це характерний рід діяльності, роль, призначення. Можна виділити ініціативну, програмно-координаційну, інформаційну, гарантійну, захисну, регулятивну функції кримінально-виконавчої політики.

Ініціативна функція кримінально-виконавчої політики полягає в тому, що вона як результат погодження волі суб'єктів є водночас актом вияву їхньої ініціативи (наприклад, законодавчої).

Програмно-координаційна функція означає, з одного боку, що кримінально-виконавча політика є своєрідною програмою діяльності суб'єктів кримінально-виконавчих правовідносин між собою, а з іншого — засобом координації цієї діяльності на засадах законності, гласності, демократизму та гуманізму.

Інформаційна функція кримінально-виконавчої політики виявляється в тому, що завдяки чітко сформульованим положенням та принципам вона містить певну інформацію щодо процесу виконання кримінальних покарань у державі, наявні права та обов'язки суб'єктів кримінально-виконавчих правовідносин та інше.

Гарантійна функція зводиться до залучення для належного виконання покарань системи забезпечувальних засобів, які набувають певної організаційно-правової обов'язкової форми.

Нарешті, захисна функція полягає в тому, що завдяки кримінально-виконавчій політиці включається в дію механізм захисту суспільства від нових злочинних посягань.

Названі функції кримінально-виконавчої політики об'єднуються загальнішою — регулятивною функцією, оскільки ця політика є організаційно-правовим засобом регулювання поведінки суб'єктів і учасників кримінально-виконавчих правовідносин.

Стратегія кримінально-виконавчої політики хоча й досить стабільна, все ж таки може змінюватися у зв'язку зі змінами в економіці, політиці, ідеології. Стратегію, основні форми і методи кримінально-виконавчої політики, її формування і розвиток прямо чи опосередковано визначає комплекс соціальних факторів. До основних із них можна віднести соціально-політичний та економічний стан суспільства, моральні цінності та правові уявлення, стан і динаміку злочинності в державі, вимоги міжнародних актів про права людини і поводження із засудженими, діяльність міжнародних організацій, розвиток правової науки1.

Соціально-економічне благополуччя суспільства, чіткість політичних цілей, що їх ставить перед собою держава, послідовна їх реалізація виконавчою владою, стабільність розвитку, відсутність значних соціальних конфліктів створюють сприятливі умови для успішної реалізації цілей і принципів кримінально-виконавчої політики. І навпаки, дестабілізація соціально-політичної ситуації, неясність і протиріччя цілей суспільного розвитку, соціальне напруження і конфлікти деструктивне впливають на формування і реалізацію кримінально-виконавчої політики.

Безпосередньо на кримінально-виконавчу політику впливає економічний стан суспільства. Благополучна в економічному відношенні держава може ставити значно вищі цілі, робити стратегію фундаментальною, а основні форми і методи її реалізації — здатними для створення матеріальної бази успішного виконання поставлених цілей. В умовах же економічної кризи і зубожіння населення стратегія кримінально-виконавчої політики перебуває у більшій залежності від економічного стану суспільства, ніж від її цілей і принципів. Створений розрив між принципами і їх реальним втіленням в кінцевому підсумку дискредитує їх. Не випадково в Мінімальних стандартних правилах поводження із засудженими підкреслено "... беручи до уваги різноманітність юридичних, соціальних, економічних... умов, ясно, що не всі ці правила можна застосовувати повсюди і одночасно". Тому при формуванні стратегії кримінально-виконавчої політики не можна ставити нереальні завдання.

Кримінально-виконавча політика залежить і від морального стану суспільства, рівня правової свідомості населення. Держава може проголошувати та закріплювати високі моральні і правові принципи, але войи не завжди адекватно сприймаються і засвоюються всіма прошарками суспільства. У різних соціальних груп може бути значне відхилення від пропагованих моральних і правових цінностей. Ступінь такого відхилення залежить від самого розвитку суспільства. Якщо воно благополучне і стійке в соціально-політичному відношенні, ці протиріччя не такі вже й очевидні та контрастні, вони істотно нейтралізуються. Ставлення до засуджених за таких умов стає терпимішим, гуманнішим, що неминуче впливає через державні й громадські структури на формування стратегії політики у сфері виконання покарання, форм і методів її реалізації. Із загостренням соціальних конфліктів послаблюються моральні засади суспільства, що призводить до погіршення стосунків між людьми, формує негативні погляди на засуджених.

На формування стратегії політики в галузі виконання покарання чинить вплив динаміка і структура злочинності. При стабільному рівні злочинності чи при його зниженні політика в цій сфері, як правило, гуманніша. Разом з тим зростання кількості злочинів, особливо тяжких, стимулює жорсткіші політичні й правові рішення.

Міжнародні акти про права людини, поводження із засудженими також впливають на політику держави в сфері виконання покарання. Це випливає насамперед з п. 1 ст. 9 Конституції України, відповідно до якого "чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, е частиною національного законодавства України".

Україна як правонаступниця СРСР згідно з Віденською угодою 1989 р. зобов'язана привести своє законодавство у відповідність з міжнародними угодами про захист прав людини, в тому числі й у сфері боротьби зі злочинністю. Відповідно до цих угод держави-учасниці повинні забезпечувати, щоб з усіма особами, які утримуються під вартою чи в ув'язненні, поводилися гуманно, з повагою до гідності, властивій людській особистості.

Значимість сформульованих у міжнародних угодах принципів і загальних положень про захист прав людини і поводження із засудженими для формування цілей і принципів кримінально-виконавчої політики визначається тим, що вони носять міждержавний характер, стабільні, не підлягають впливу соціальної і політичної кон'юнктури, що складається в конкретній державі, не залежать від ідеологічних і кримінологічних факторів, а тому є чітким орієнтиром для розвитку політики, законодавства і правозастосовної діяльності у сфері виконання покарання.

Важливе значення для формування і розвитку кримінально-виконавчої політики має вступ України до Ради Європи та прийняття нею зобов'язань щодо приведення чинного кримінально-виконавчого законодавства у відповідність з Мінімальними стандартними правилами поводження з ув'язненими і Європейськими тюремними правилами.

Ще один фактор, який впливає на формування і розвиток кримінально-виконавчої політики, — це здобутки науки, яка не тільки розробляє проблеми боротьби зі злочинністю (кримінологія, кримінальне право, кримінально-виконавче право), а й досліджує проблеми ресоціалізації засуджених (пенітенціарна психологія, пенітенціарна педагогіка, теорія виховання тощо). Наукою сформульовані цілі, розроблені основні форми і методи виховної роботи із засудженими. Усе це дістало своє відображення у законодавчих актах, які визначають кримінально-виконавчу політику в Україні.

Суб'єктами формування і розвитку кримінально-виконавчої політики є Верховна Рада України (визначення засад внутрішньої політики, прийняття законів, у тому числі кримінальних і кримінально-виконавчих, актів амністії тощо), Президент України (питання помилування засуджених та ін.), Кабінет Міністрів України (прийняття постанов стосовно здійснення внутрішньої політики держави).

Основним суб'єктом єдиної політики у сфері виконання кримінальних покарань є Державний департамент України з питань виконання покарань. Усі інші суб'єкти кримінально-виконавчої політики (наприклад, суд, прокуратура) лише реалізують її у своїй діяльності відповідно до компетенції.

Кримінально-виконавча політика реалізується в різних формах і, насамперед, у кримінально-виконавчому законодавстві. Сьогодні вона закріплена у Виправно-трудовому кодексі, Положенні про порядок і умови виконання кримінальних покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених, а також у підзаконних актах — Указах Президента України (про порядок здійснення помилування), постановах Кабінету Міністрів України з питань, пов'язаних з виконанням покарання (харчування засуджених, їх медичне І побутове забезпечення), нормативних актах ДДУПВП (рішеннях колеги, наказах, Інструкціях тощо)

Реалізація названих вище пріоритетів, принципів І організаційно-правових форм сучасної кримінально-виконавчої політики України вимагає створення необхідної правової бази До її складу мають входити національна кримінально-виконавча доктрина та відповідний закон про кримінально-виконавчу політику України, в якому повинні бути визначені головні пріоритети І орієнтири кримінальне виконавчої політики України, система державних І суспільних Інститутів, що беруть участь у розробці та реалізації кримінально-виконавчої  політики України,  компетенція,  відповідальність і  механізми діяльності всіх об'єктів соціального управління у сфері кримінально-виконавчої політики

Створення суверенної держави та прагнення України ввійти повноправним членом у міжнародне співтовариство потребує вирішення поряд з Іншими також цілого комплексу теоретичних та практичних проблем боротьби зі злочинністю

При цьому під вирішенням розуміється не остаточне подолання злочинності як соціального феномену, а й стримування шляхом приведення у відповідність з міжнародними стандартами свого національного законодавства в цілому І, зокрема, тих правових норм, які створюють кримінально-виконавчу політику держави

Проте основні проблеми й основні труднощі виникають не в області теорії, а в практичній діяльності Вирішення організаційних питань, особливо коли йдеться про докорінні реформи, завжди пов'язане з фінансовими, матеріальними І моральними витратами