Сьогодні здійснюється трансформація виправно-трудового права у кримінально-виконавче Поняття "виправно-трудове право" стало застосовуватися Із середини 20-х років XX ст До того воно включалося у зміст поняття "пенітенціарна чи виправно-трудова політика", під якою розумілася сукупність заходів щодо виправлення та перевиховання засуджених, до яких відносилося І прийняття відповідних юридичних норм

Прийняття в 1925 р Виправно-трудового кодексу України та практика застосування його норм засвідчили фактичне існування виправно-трудового права У 1931 р в Україні був підготовлений новий проект Виправно-трудового кодексу, однак остаточно він не був прийнятий Із середини 1930-х років у зв'язку з масовими репресіями та грубими порушеннями законності у сфері кримінальної відповідальності та її реалізації норми Виправно-трудового кодексу (1925 р ) фактично підмінялися відомчими нормативними актами Хоча на нього й робилися посилання, він був формальним Іншими словами — виправно-трудове право перестало існувати.

Такий стан зберігався до 50-х років XX ст Відновлення, а фактично, друге народження виправно-трудового права відбулося в силу принципових політичних рішень 1954—1956 рр Дістали розвиток нові положення виправно-трудової політики, відновилося правове регулювання виконання покарання, насамперед, у вигляді позбавлення волі Спочатку на рівні Положення, яке було затверджене урядом України в 1961 р , а потім — Виправно-трудовим кодексом України, який був прийнятий 23 грудня 1970 р І вступив у силу з 1 червня 1971 р Цей законодавчий нормативний акт з відповідними змінами І доповненнями діє, як підкреслювалося вище, І сьогодні

Зазначимо, що до прийняття діючого виправно-трудового законодавства в юридичній літературі була вже висловлена думка, згідно з якою нормами цього законодавства варто урегулювати порядок І умови виконання всіх кримінальних покарань Вперше цю точку зору ще у 1964 р висловив Л В Багрій-Шахматов

Знову це питання постало після прийняття діючого Виправно-трудового кодексу України Справа в тому, що в ч 2 та 3 ст 2 Виправно-трудового кодексу України передбачалося створення законодавчих актів про порядок та умови відбування покарання засудженими в дисциплінарному батальйоні та Інших видів кримінальних покарань, крім тих, які передбачені Виправно-трудовим кодексом У зв'язку з цим постає запитання до якої галузі законодавства треба віднести щ законодавчі акти? Сам Виправно-трудовий кодекс указує на можливість включення їх до складу виправно-трудового законодавства, оскільки в ст 1 Виправно-трудового кодексу України поставлено завдання "забезпечення виконання кримінального покарання" При такому формулюванні закону можна зробити висновок, що мова йде про покарання взагалі, а не про якесь конкретне покарання Ця думка підтверджується положенням Закону України від 15 грудня 1992 р "Про внесення доповнень і змін у деякі законодавчі акти України", у відповідності з якими ч 2 ст 2 Виправно-трудового кодексу України викладена в такій редакції "Виправно-трудове законодавство України встановлює порядок і умови відбування покарання і застосування заходів виправно-трудового впливу до осіб, засуджених до позбавлення волі, виправних робіт без позбавлення волі, засуджених до направлення в дисциплінарний батальйон, порядок і умови виконання та відбування інших видів кримінального покарання, а також порядок діяльності установ та органів, які виконують вироки до цих видів покарання...".

Розширення предмета правового регулювання виправно-трудового законодавства є цілком допустимим, оскільки відображає реальну тенденцію розширення предмета цієї галузі права.

Якщо перший Виправно-трудовий кодекс України регулював порядок і умови виконання покарання у вигляді позбавлення волі, а також примусових робіт (сьогодні — виправні роботи), то пізніше виправно-трудовим законодавством стали регулюватися порядок і умови виконання інших кримінальних покарань: заслання, вислання, умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці та умовного звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці.

З прийняттям у 1984 р. Положення про порядок і умови виконання кримінальних покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених, постало актуальне питання про розширення предмета правового регулювання суспільних відносин, що виникають у зв'язку з виконанням покарань. Іншими словами, сьогодні виконання усіх видів кримінальних покарань повинно регламентуватися єдиним документом — Кримінально-виконавчим кодексом України.

Розглянемо поняття, ознаки і предмет правового регулювання виконання покарань.

Кожна галузь права, в тому числі і кримінально-виконавче, закріплює в своїх інститутах і нормах цілі, принципи, стратегію, напрямки, основні засоби і методи політики держави в тій чи іншій соціальній сфері. Кримінально-виконавче право закріплює основні положення політики держави у сфері виконання покарання.

Кримінально-виконавче право є самостійною галуззю права, до ознак якої відносять власне предмет і методи правового регулювання, а також систему норм. Традиційно вважалося, що предметом даної галузі права є регулювання порядку і умов виконання (відбування) покарання, пов'язаного із застосуванням заходів виправно-трудового впливу. Внаслідок суттєвих змін у законодавстві змінювався предмет правового регулювання виправно-трудового права, воно все менше ставало виправно-трудовим. Тому сьогодні до предмета правового регулювання цієї галузі права можна віднести виконання (відбування) всіх видів покарання, передбачених кримінальним законодавством.

Тобто, предметом кримінально-виконавчого права є відносини, що виникають при виконанні (відбуванні) всіх видів кримінального покарання; відносини, що виникають між установами і органами, які виконують вироки до різних видів покарань, і засудженими; відносини, що виникають у зв'язку з участю громадськості і трудових колективів у виправленні засуджених; відносини, що виникають між адміністрацією підприємств, установ і організацій і засудженими, які там працюють, з приводу виконання покарання; відносини, що виникають між установами і органами виконання покарання і окремими громадянами з приводу виконання певних видів покарання.

Самостійність галузі права характеризується наявністю власного методу правового регулювання суспільних відносин, що входять до її предмета. Хоча ця ознака допоміжна, все ж вона впливає на характер суспільних відносин, що виникають між суб'єктами, а також на співвідношення їх прав і обов'язків. Оскільки покарання є формою державного примусу, його виконання визначає характер основного методу правового регулювання — імперативний, який передбачає нерівність суб'єктів правовідносин. Однак це не виключає застосування й інших методів правового регулювання — диспозитивного, заохочувального тощо.

Як на ознаку самостійності галузі права в теорії права вказується на наявність особливої системи правових норм, які прийняті для регулювання певного виду суспільних відносин. До системи норм кримінально-виконавчого права входять норми Виправно-трудового кодексу, а також Положення про порядок і умови виконання кримінальних покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених, прийнятого на підставі ч. 4 ст. 2 ВТК України; норми, записані в Положенні про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України, яке затверджено Указом Президента Ук-ра'їни від 5 квітня 1994 р. за № 139/94, та Законі України "Про державну виконавчу службу" від 24 березня 1998 р. і Законі України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 р.

Визнання кримінально-виконавчого права самостійною галуззю права обумовлює постановку питання про його співвідношення з іншими галузями права. Це питання можна розглядати в кількох аспектах.

Співвідношення кримінально-виконавчого права з іншими галузями права в рамках кримінально-правового комплексу, тобто з кримінальним правом і кримінально-процесуальним правом. Кримінально-виконавче право входить до загального комплексу галузей права, що регулюють боротьбу зі злочинністю. У зв'язку з цим важливе значення набуває місце кримінально-виконавчого права в даному правовому комплексі, його взаємозв'язок і розмежування з кримінальним правом і кримінально-процесуальним правом.

Кримінальне право — базове стосовно всіх правових галузей, що регулюють боротьбу зі злочинністю. Це визначає його первинність і одночасно єдність цілей, принципів і методів правового регулювання, однаковий понятійний апарат цих галузей.

Кримінальне право і кримінально-виконавче право регулюють суспільні відносини, які виникають при застосуванні покарання і звільненні від нього. У цій сфері правового регулювання можна виділити пріоритети кримінального права стосовно кримінально-виконавчого. Кримінальне право визначає поняття, цілі, види, підстави відповідальності і покарання, звільнення від нього, тобто формулює ключові юридичні категорії, залишаючи для кримінально-виконавчого права регулювання суспільних відносин у сфері виконання (відбування) покарання.

Базова роль кримінального права відносно кримінально-виконавчого визначається ще одним принциповим положенням. Формою життя матеріального права є процесуальний закон. Для кримінального права такою формою його реалізації є не тільки кримінально-процесуальне, а й кримінально-виконавче право. Маючи загальні з ним інститути, кримінальне право визначає їх матеріальний зміст, а кримінально-виконавче — процедурний.

Порівняльний аналіз кримінального і кримінально-виконавчого законодавств дозволяє виділити три рівні взаємозв'язку цих галузей. На першому, вищому рівні забезпечується єдність цілей, принципів і загальних положень понятійного апарату, а також інститутів цих галузей законодавства (зміст покарання і його виконання, система виправно-трудових установ, підстави звільнення від покарання). На другому рівні їх взаємозв'язок ускладнюється. Кримінальний закон лише визначає характер правового регулювання виконання (відбування) конкретних видів покарання. Він визначає сутність і зміст конкретних видів покарання і делегує повноваження виконавчому закону встановлювати в певному обсязі позбавлення чи обмеження прав і законних інтересів засуджених при визначенні порядку виконання конкретних видів покарання, але в межах, встановлених ним же. Зокрема, в Кримінальному і Виправно-трудовому кодексах України простежується чіткий взаємозв'язок між класифікацією засуджених до позбавлення волі і системою виправно-трудових установ. На третьому рівні їх взаємозв'язок ще більше опосередковується.  Кримінальний закон створює лише нормативні передумови для розвитку окремих інститутів і норм кримінально-виконавчого права, наприклад оцінка кримінальним законом ступеня тяжкості вчиненого злочину, визначає умови відбування засудженими покарання.

Тісний взаємозв'язок цих галузей права вимагає їх розмежування, що дозволить усунути конкуренцію і дублювання суміжних інститутів і норм. Вихідне положення для вирішення цієї проблеми — розуміння норми кримінального права як матеріальної, а виконавчого — як процедурної. Іншими словами, кримінально-виконавче право як процедурне стосовно кримінального, являє собою форму реалізації матеріального права, зокрема виконання покарання. Тому рубежем у розмежуванні цих галузей права має стати розуміння покарання з точки зору його матеріального та виконавчого (процедурного) змісту.