В основу розмежування підсудності справ окремим ланкам судової системи, перш за все, може бути покладена така ознака як вид скоєного злочину, який знаходить своє відображення в його кваліфікації за кримінальним законом. Визначення повноважень судів за цією ознакою в юридичній літературі отримало назву предметної, родової або реальної підсудності (forum reale, forum materiale)[17].

Зміст (предмет) конкретної справи лежить в основі визначення не тільки рівня, а й виду та складу суду, котрий повинен її розглянути. В наслідок цього в юридичній літературі отримала поширення позиція змішування функцій предметної та спеціальної підсудності. Так, за часів імперської Росії низка науковців встановлювала за предметною підсудністю завдання відмежування відомства звичайних судів від особливих. Зокрема, М.В. Духовськой зазначав: "По предметной подсудности ... компетенція уголовныхъ делъ делится между судами обыкновенными и особенными. Къ особеннымъ относятся: волостные, духовные, военные" [78, c.132]. Його думку підтримували І.Я. Фойницький [260, c.90], С.В. Познишев [181, c.160]. В радянський період вказана позиція також знайшла широку підтримку в науковій літературі. Такі відомі правознавці як М.С. Строгович, М.О. Чельцов в своїх роботах відзначали, що предметна підсудність встановлює до відання не тільки якої ланки судової системи, а й до якого виду судів відноситься розгляд даної справи. На їх думку саме родова підсудність визначає те, який вид суду буде розглядати справу: загальний чи військовий [225, c.146; 292, с.214]. Цієї ж точки зору дотримуються і деякі сучасні російські фахівці, зокрема, К.Ф. Гуценко [248, c.279].

Позиція вищевказаних науковців заслуговує на увагу, проте, враховуючи обґрунтоване існування спеціальної підсудності, вона потребує коригування. Констатація "злиття" предметної та спеціальної підсудності для нашої системи внаслідок визначення військових судів як складової частини загальних судів, ще не є підставою для відмови від спеціальної підсудності, яка, навіть за таких умов, виконує покладені на неї функції в повному об'ємі. Предметна підсудність не здатна повністю замінити спеціальну підсудність. Тим більш, що деякі з цих правознавців в своїх роботах паралельно з предметною підсудністю визначають і спеціальну як підсудність військових судів. Якщо стати на цю точку зору, то розмежування підсудності справ загальним та спеціалізованим судам здійснюється як предметною, так і спеціальною підсудністю, причому, на тих же підставах. Родова, спеціальна та інші види підсудності повинні виконувати тільки свої, властиві їм функції і завдання, а не дублювати один одного. Тільки чітка визначеність кожного виду може дати в їх об'єднаній сукупності конкретне визначення підсудності даної справи одному єдиному суду.

Отже, спеціальна підсудність визначає, який вид суду (підсистема судів) буде розглядати дану справу по першій інстанції, а предметна вказує, яка саме ланка цього суду є першою інстанцією.

До обґрунтування зазначеної позиції слід додати, що до ознак спеціальної підсудності може належати не тільки характер (род) справи як в предметній підсудності, а й інші: особливості суб'єкта, місце вчинення злочину та інші. Тобто до одного виду підсудності можуть належати ознаки, що використовуються іншими видами, що і призводить до плутанини в їх розмежуванні.

Іншим спірним питанням є співвідношення предметної та персональної підсудності. Застосування ознак суб'єкта в обох видах підсудності призвело в теорії кримінального процесу до невизначеності щодо критеріїв, покладених в основу предметної підсудності. В кримінальному процесі, на відміну від цивільного, ознаки суб'єкта злочину мають вагомий, безпосередній влив на визначення підсудності, а тому і виділяються в окремий вид - персональний. Але, зважаючи на те, що при кваліфікації злочину, яка є підґрунтям встановлення предметної підсудності, враховується також суб'єкт як елемент складу злочину, відповідно, і виникла суперечність поглядів щодо її ознак.

 В дореволюційній літературі сформувалась позиція, згідно якої персональна підсудність входить до складу предметної, як її ознака і не виділяється в окремий вид. Цієї точки зору дотримувались найбільш авторитетні правознавці: М.М. Розін, І.Я. Фойницький, Г.С. Фельдштейн та ряд інших. Так, на думку І.Я. Фойницького, однією з підвалин предметної підсудності є особиста (forum ratione persone) [260, c.95]. Дещо по іншому розглядав це питання М.М. Розин, який вважав, що предметна підсудність визначається в залежності від особи обвинуваченого лише в окремих визначених випадках [200, c.237]. В свою чергу, С.В. Познишев визначив ознаки суб'єкта як складову природи діяння, нарівні з об'єктом і самим змістом діяння [181, c.160], тим самим впритул наблизившись до ідеї складу злочину та його кваліфікації. В радянський період остаточно відбулося відокремлення ознак суб'єкта злочину в окремий вид підсудності. Хоча деякі процесуалісти віднесли ці ознаки лише до спеціальної підсудності.

На відміну від предметної підсудності суб'єкт злочину в персональній підсудності є основним критерієм, що визначає суд в якому повинна бути розглянута справа. Тобто для безпосередньої вказівки суду достатньо тільки властивостей суб'єкта. При визначені предметної підсудності суб'єкт, як частина складу злочину, враховується при кваліфікації злочину, але він не виступає основною ознакою, на яку прямо вказує закон, а є лише однією з декількох ознак, що враховуються при визначенні підсудності. Так, наприклад, при скоєні злочину суддею, підсудність справи визначається виключно особливостями вказаного суб'єкта. Інші ознаки відступають на другий план. Отже, персональна підсудність здійснює виключення із загальних правил предметної підсудності в залежності від властивостей суб'єкта злочину.

Таким чином, предметна підсудність є самостійним видом підсудності, на який покладена функція визначення підсудності справи за її родом певній судовій ланці в межах однієї підсистеми судів.

Підсудність має дві сторони, дивлячись по тому, йдеться про суд як про тип або як про одиницю даного типу. В першому випадку визначення підсудності встановлюється межами влади судових установ, що мають різницю відомства. Наприклад, підсудність справ апеляційним судам визначається тими межами, які відмежовують їх від судів місцевих. В залежності від цих меж знаходиться предмет, що підлягає розгляду судів даного роду, тому визначену ними підсудність можна назвати предметною або родовою. Нею питання про підсудність було б вичерпано, якщо б кожен тип суду мав тільки по одному представнику. В дійсності ж ситуація дещо інша. Границі, встановлені для суду, як типу, виявляються недостатніми; необхідно, крім того, розмежувати владу кожного представника одного і того ж типу. Ці внутрішні, в межах даного типу накреслені границі відомства, як зазначає І.Я. Фойницький, визначаються простором території, на яку розповсюджується влада даного суду, тобто місцем його діяльності; звідси внутрішнє відомство судів та місцева підсудність справ [260, c.90].

Отже, територіальна або місцева підсудність розмежовує владу по розгляду справ між однорідними судами залежно від території, на яку поширюється їх діяльність. Вона персоніфікує суди по розгляду справ, визначає, який конкретно суд може розглянути конкретну справу по першій інстанції[18].

Може статися, що згідно правил про вищевикладені види підсудності одна справа підсудна одному суду, а інша, тісно з ним пов'язана - іншому; або один з декількох обвинувачених по справі є підсудним за особистою підставою (наприклад, як військовослужбовець) іншому суду, ніж всі інші обвинувачені. В цих випадках інтереси всебічного з'ясування справи та процесуальної доцільності вимагають спільного розгляду таких справ або ж розгляду в одному суді справи про всіх обвинувачених. За такого приєднання однієї справи до іншої і говорять про підсудність за зв'язком справ (forum connexitates). Цим створюються кращі умови для дослідження всіх матеріалів по справі, дотримання прав і обов'язків сторін, а також для економії процесуальних засобів і часу.

Деякі науковці вказують в своїх працях на існування інших видів підсудності або ж перейменовують існуючи, не змінюючи їх сутності. Так, М.Й. Штефан наводить такий вид підсудності як функціональна (функціональна компетенція - competentia ratione functionale) [284, c.200-201]. На його думку, функціональна підсудність визначає компетенцію окремих ланок судової системи на підставі виконуваних ними функцій: розгляду і вирішення справ по суті, апеляція та касація, а також перегляд справ у зв'язку з нововиявленими обставинами. Виділення вказаного виду підсудності здається не досить обґрунтованим, бо визначити підсудність справи - це встановити суд, який має право та обов'язок розглянути цю справу як суд першої інстанції. В свою чергу, функціональні компетенції суду, такі як апеляція або касація, не пов'язані з вирішенням справи по суті судом першої інстанції, а тому не мають прямого відношення до інституту підсудності. Отже, функціональна підсудність не має теоретичного або практичного застосування та не відповідає сутності інституту підсудності, а тому її застосування при класифікації видів підсудності є недоцільним.

Іншим спірним в юридичній літературі видом підсудності є виключна. Вона називається так тому, що встановлені нею правила виключають (або значно обмежують) застосування інших видів підсудності. Якщо в цивільному процесі цей вид підсудності не викликає заперечень у більшості науковців [60, c.129; 59, с.64; 76, с.5], то в кримінальному судочинстві він не отримав поширення. Одним з винятків є позиція С.В. Бородіна [219, c.371], який, оперуючи практично тими ж категоріями, позначає цей вид підсудності терміном "ознаки" та вказує, що підсудність частини справ визначається виключною ознакою, яка має на увазі особливу складність або особливе громадське значення, або виключну важливість справи, або необхідність забезпечення найкращих умов для винесення законного та обґрунтованого вироку. В процесуальному законодавстві України цей вид підсудності передбачений ч. 2 ст. 34 КПК, яка фактично регламентує зміну предметної підсудності. Проте С.В. Бородін додає, що ця підсудність застосовується також у випадках, коли злочин торкається особливо важливих державних інтересів, спричинив особливо тяжкі наслідки, привернув увагу громадськості, було скоєно на території декількох територіальних одиниць, або коли з огляду на складність справа не може бути правильно вирішена нижчим судом.

При визначені підсудності кримінальних справ у відповідності до виключної підсудності предметна підсудність втрачає своє значення, територіальна застосовується не у всіх випадках, персональна враховується завжди. Норми про виключну підсудність доцільні, коли направлені на забезпечення сприятливих умов для своєчасного і правильного розгляду справи та полегшують процес доказування по справі, не порушуючи основних засад судочинства.

Таким чином, в сучасних умовах можна виділити такі відносно самостійні види підсудності: добровільна та обов'язкова (необхідна), звичайна та надзвичайна, загальна та особлива (спеціальна), персональна, предметна (родова, реальна), територіальна (місцева), виключна, альтернативна та за зв'язком справ.