Складовою частиною розвитку інституту підсудності є її диференціація на окремі види. Це, в свою чергу, обумовлювалось і історичними факторами, і особливістю становлення процесуальної форми, і обставинами політичного та соціального характеру. Як наслідок - виникнення одних видів підсудності і зникнення інших. В усіх випадках, коли класифікація на види не довільна, а ґрунтується на ознаках, суттєвих для даного явища, висвітлює закони зв'язку між видами, процеси переходу в ході розвитку від одного виду до іншого, її дослідження має цінне пізнавальне та практичне значення. При цьому, завжди слід враховувати, що межи між видами, як правило, мають досить умовний та відносний характер. Останнє нерідко спричиняє в науковій літературі суттєві спори з даного предмету.

Подальше вивчення проблем класифікації підсудності дозволить виробити науково обґрунтовані рекомендації найбільш доцільного, такого, що відповідає потребам розвитку нашого суспільства, розподілу справ між судами. Правильний вибір того чи іншого виду підсудності забезпечує можливість активно впливати на процес розширення правозастосовчої діяльності судів, посилити правові гарантії законності розгляду окремих категорій справ та підвищити правовий захист публічних і приватних інтересів. Нарешті, розробка питання про види підсудності відкриває додаткові можливості для удосконалення законодавства, що регулює підсудність.

В процесуальній літературі можна зустріти різні варіанти класифікації підсудності. Одні автори кладуть в основу своєї класифікації види підсудності, а інші її ознаки. Однак, навряд чи доцільно інтерпретувати види підсудності як її ознаки. По-перше, ознаки характеризують певні сторони, властивості, якості підсудності в цілому, а отже і кожного її виду зокрема. По-друге, термін "ознака" використовуються для характеристики юридичних властивостей самої справи, а вид також визначає повноваження судового органу по її розгляду і вирішенню та має тісний зв'язок з судовою системою. При цьому ознаки, що характеризують юридичну властивість справи і в залежності від яких визначається той чи інший вид підсудності, можуть бути основні та допоміжні, тобто їх може бути декілька[13]. Так, наприклад, територіальна підсудність визначається не тільки такою основною ознакою, що характеризує юридичну властивість справи, як місце вчинення злочину, а й допоміжною: місце закінчення дізнання або досудового слідства. Слід також зазначити, що саме термін "види", а не "ознаки" використовується і при визначенні підвідомчості та підслідності.

Таким чином, при виділенні видів підсудності за вихідну може бути обрана та теза, що вид підсудності розмежовує повноваження (юрисдикцію) судів в залежності від юридичних властивостей справи.

Враховуючи, що підсудність має зв'язок як з процесуальними, так і з організаційними аспектами, то і види підсудності також торкаються питань компетенції, юрисдикції суду та його місця в судовій системі. Ознаки і властивості суду були покладені в основу визначення видів підсудності правознавцями Російської імперії, зокрема, І. Ніколаєвим, В.К. Случевським, І.Я. Фойницьким. В радянський період судової моносистемності ця ідея була підтримана М.О. Чельцовим. В сучасних реаліях судової реформи неврахування процесуального або судоустрійного фактору, призводить до часткового, одностороннього розуміння інституту підсудності. Лише врахування всіх ознак і властивостей, що впливають на формування виду підсудності як в процесуальному праві, так і в судоустрої, надає можливість цілісного висвітлення вищевказаного інституту. Слід також зазначити, що різні автори вкладають в один і той же вид підсудності іноді зовсім протилежне його розуміння та по своєму визначають співвідношення видів підсудності.

Найбільш простим засобом визначення підсудності було б надати вирішення цього питання на розсуд сторін. В цих випадках говорять про підсудність добровільну, про forum voluntarium. Ідея останньої не здається у власному розумінні вирішенням проблеми підсудності, так як в кожному випадку перекладає на учасників процесу вирішення питання про те, який суд найбільш пристосований для даної справи. Сучасне право не може рахуватись з forum voluntarium як загальним засобом визначення підсудності. Цей тип є допустимим нині тільки в якості допоміжної основи у випадках, що не є особливо важливими. В справах, що мають різко окреслений публічний характер, такий шлях є неприпустимий. Так, в кримінальному судочинстві Російської імперії вибір підсудності мав місце тільки у виняткових випадках, наприклад, у справах про прелюбодіяння, коли потерпілому надавався вибір між духовним та мирським судами (ст. 1016 СКС) [257, с.118; 40, с.411-417][14].

З цього приводу Б. Довкевич пише, що у кримінальних справах не може бути допущена так звана добровільна підсудність; не можна самому собі обрати суд того чи іншого роду [75, с.57]. В свою чергу, Л.Є. Володимиров зазначає: "Подсудность, какъ публичное учреждение подобно всемъ другимъ положениямъ государственнаго и уголовнаго права, не можетъ быть изменяема по воле и желанию лица. Jus publicun est, quod volumtate privatorum abrogari nequit. Эта аксиома римского права имеетъ полное применение къ подсудности" [260, с.98].

Добровільній підсудності протиставляється необхідна, обов'язкова (forum necessaria), яка припускає точне визначення суду, призначеного для вирішення відповідних справ. Добровільна та обов'язкова підсудність в основі своїй мають волю закону, але першу законодавець допускає або при взаємній згоді сторін, тоді вже йдеться про договірну підсудність, або при односторонньому бажанні одної з сторін, переважно позивача (обвинувача), тоді говоримо про альтернативну підсудність; а другу він зазначає сам. В кримінальних справах обвинувач, що замінює позивача виступає як представник загального, а не приватного інтересу; його свавілля обмежується державою, суттєво зацікавленої в тому, щоб кримінальні справи провадились відповідними їм судами. Саме тому в кримінальному процесі на відміну від цивільного немає місця добровільній підсудності; тут не допускається свавільне розширення відомства (підсудності) одних судів за рахунок інших [260, c.89]. Саме тому ніхто з сучасних вчених процесуалістів не пропонує встановлювати цей вид підсудності в кримінальному процесі. Винятком може слугувати підсудність передбачена в статті 39 КПК України, щодо визначення підсудності справ, які належать до компетенції декількох однонайменних судів. У Науково-практичному коментарі КПК України вказується, що в даному випадку йдеться про альтернативну підсудність [152, c.71].

Підсудність також поділяється на звичайну (forum ordinarium), яка ґрунтується на приписах законодавства, що встановлюють наперед для цілого ряду справ, та надзвичайну (forum extraordinarium), яка ґрунтується на постановах, що видаються для даної справи, ad hos [272, c.213; 260, с.89-90]. Надзвичайна (неординарна) підсудність є "білою плямою" в сучасній юридичній літературі і потребує подальшого повного висвітлення.

В свою чергу, звичайна підсудність розпадається на загальну (forum commune) та особливу або спеціальну (forum privilegiatum). Перша діє як загальне правило, друга, складає виняток з неї, що ґрунтується не на постановах, які відносяться до одиничних справ (як надзвичайна підсудність), а на правилах (нормах) закону, що передбачає цілі типи та види справ за їх змістом, за особами, що беруть в них участь або за обставинами місця і часу [164, c.191]. "Если же подсудность определяется законом, - пише О.П.Чебишев-Дмітрієв, - имеющимъ частный характеръ (jus singulare), и делающимъ изъятие изъ общихъ правилъ для техъ или другихъ делъ, тогда является обыкновенная особенная (привилегированная) подсудность" [270, с.20]. Lex specialis derogat genеrali[15].

Проте не всі правознавці визнають вказані види підсудності. Так, на думку Л.Н. Гусєва [65, с.19-20], виділення або конструювання особливих груп, видів правил підсудності, зокрема спеціальної та надзвичайної, є не досить обґрунтованими, оскільки предметний, персональний та територіальний види підсудності в достатній мірі відповідають завданням теоретичного і практичного визначення підсудності справи. Він зазначає, що термін "спеціальна підсудність" сам по собі нічого не пояснює є безпідставним, так як будучи протиставленням загальній підсудності, він досить чітко вказує вже в одній своїй назві на свою сутність як особливого виду, що врегульовує підсудність справ з визначеними специфічними ознаками. Іншій аргумент, який відстоює Л.Н. Гусєв, будується на тому, що в наш час ніяких колегій по спеціальних справах на рівні обласних судів вже не існує і тому поняття "спеціальна підсудність" в цьому розумінні втратило всяке значення. Заперечуючи ці аргументи, слід зазначити, що види підсудності в юридичній науці не тимчасовий відбиток судової системи даної держави[16]. Вказані види слугують порівняльним протиставленням звичайній та загальній підсудності, тим самим встановлюючи межи їх дії. Існування спеціальної підсудності є необхідним як виду, що розмежовує владу загальних і спеціальних (спеціалізованих, особливих) судів та визначає компетенцію (юрисдикцію) кожного виду спеціального суду по розгляду справ в якості суду першої інстанції. Причому з цією метою використовуються й інші види підсудності, що приводить іноді до їх ототожнення (зокрема спеціальної та персональної підсудності), але всі вони розглядаються в сукупності і виключення хоча б одного з них призводить до викривленого розуміння підсудності.

В юридичній літературі розрізняють ще так звану персональну підсудність, яка визначається виключно особливостями суб'єкта злочину або спірних правовідносин. В наукових працях висловлюються також точки зору, згідно з якими персональна підсудність входить в межі спеціальної, фактично є її частиною, або ж повністю ототожнюються ці види підсудності [105, с.450; 129, с.314; 253, с.241; 219, с.370]. Навряд чи слід визнати таку думку вірною.

Персональна підсудність є самостійним, самодостатнім видом. Цей вид підсудності представляє собою сукупність правил, норм, що визначають категорію судів, повноважних розглядати дану справу в залежності від службового, посадового та громадського положення особи (обвинуваченого) [65, c.24], інших її властивостей визначених в законодавстві. Отже, персональна підсудність використовується для визначення приналежності справ для всіх видів судів, а не тільки спеціалізованих. Безумовно, саме цей вид є основним в розмежуванні підсудності загальних та військових судів, але й інші види підсудності разом з персональною, в своїй сукупності, визначають підсудність будь-якого суду, в тому числі спеціалізованого. Тобто підсудність справ суду встановлюється з врахуванням всіх видів підсудності, а кожний вид підсудності використовується для визначення підсудності справ для всіх судів. В оману вводить також і те, що при застосуванні персональної підсудності використовується в основному так званий спеціальний суб'єкт, тобто такий, що має особливі ознаки, які, згідно із законом, передбачають спеціальну підсудність його справ. Крім того, при визначенні підсудності спеціалізованих судів використовуються не тільки персональна, а й інші види підсудності. Але, якщо особа не наділена встановленими властивостями, то за персональною підсудністю її справа буде розглядатися загальним судом, а, отже, персональна підсудність застосовується і для загальних і для спеціалізованих судів, одночасно розмежовуючи їх.