1. Серед договірних умов, крім істотних, виділяються також звичайні та випадкові умови. Звичайні - це ті умови, які передбачаються у законі чи іншому нормативному акті й стають обов'язковими для сторін внаслідок самого факту укладення договору. Від істотних звичайні умови відрізняються тим, що вони не потребують окремого погодження і про них не обов'язково застерігати у тексті договору. Наприклад, якщо у договорі майнового найму сторони не обумовили, хто з них - наймодавець чи наймач - проводитиме поточний ремонт зданого у найм майна, то діятиме диспозитивне правило, зазначене у ЦК, а саме: обов'язок проводити за свій рахунок поточний ремонт покладається на наймача.

Випадковими прийнято вважати такі умови договору, які погоджені сторонами у відступ від положень диспозитивних норм або з метою вирішення питань, що взагалі не врегульовані законодавством. Наприклад, якщо за договором майнового найму обов'язок проводити поточний ремонт майна буде покладено на наймодавця, то ця умова для даного конкретного договору вважатиметься випадковою. Всі умови - істотні, звичайні і випадкові - після укладення договору стають однаково обов'язковими і сторони повинні додержуватися їх.

Зміст договору, тобто сукупність передбачених у ньому умов, завжди визначається угодою сторін. Проте воля і волевиявлення учасників договору формуються насамперед під впливом приписів норм права, які містять абстрактну модель взаємовідносин сторін. Договір же є індивідуальним правовим актом, у якому абстрактна модель стосунків осіб, окреслена у загальних рисах у законі, наповнюється конкретним змістом, набуває своєї плоті і крові. Ось чому у договорі немає потреби дублювати положення, які є звичайними і передбачені у відповідних нормативних актах (наприклад, про відповідальність за порушення умов договору), оскільки сторони повинні керуватися ними незалежно від того, чи включені вони у договір, чи ні.

На визначення змісту підприємницького договору можуть впливати й правові акти органів державної влади, органів влади АРК або органів місцевого самоврядування. Як зазначено у ч. 1 ст. 648 ЦК, зміст договору, укладеного на підставі правового акта органу державної влади, органу влади АРК чи органу місцевого самоврядування, обов'язкового для сторін (сторони) договору, має відповідати цьому акту. Такими актами є державні замовлення (ст. 183 ГК), акти прикріплення покупця до постачальника при поставках товарів за міждержавними (у рамках СНД) економічними зв'язками (Угода про загальні умови поставок товарів між організаціями держав-учасниць СНД від 20 березня 1992 р.) тощо.

У визначенні змісту підприємницьких договорів важлива роль належить типовим, або взірцевим, договорам^[64].

При укладанні деяких видів договорів застосовуються стандартні, або типізовані, форми (наприклад, накладна при залізничному перевезенні вантажу, страхове свідоцтво або поліс при страхуванні тощо). У цьому разі документ, що виражає договір, складається за формою, встановленою стандартом, чинними правилами, типовим або взірцевим, договором. Так, наказом Фонду державного майна України від 18 листопада 1996 р. № 1398 були затвердженні типові умови договорів купівлі-продажу об'єктів малої приватизації. Сторони мають право встановлювати й інші, крім типових, умови договорів, які не суперечать законодавству.

Типові або взірцеві, договори є, передусім, уніфікованим засобом, що забезпечує однакове оформлення конкретних договірних відносин. Крім того, типовий договір - це своєрідний нормативно-правовий акт, який часто заповнює правове регулювання певної сфери договірних відносин через недостатнє врегулювання їх актами вищої юридичної сили. Якщо в конкретному договорі не міститься посилання на типові умови договорів певного виду, оприлюднених у встановленому порядку, такі типові умови можуть застосовуватись як звичаї ділового обороту, якщо вони відповідають вимогам ст. 7 ЦК, тобто є такими правилами поведінки, які не встановлені актами цивільного законодавства, але є усталеними у певних сферах цивільних відносин.

При укладенні договорів, а найчастіше - при виконанні їх і вирішенні спорів, спричинених порушенням договірних зобов'язань, виникає потреба у з'ясуванні змісту договору в цілому або окремих його умов, тобто в тлумаченні договору.

1. У чинному цивільному законодавстві немає положень, які б визначали підходи до тлумачення договорів. Зокрема суди, розглядаючи спори, виходять із норм Цивільного та Господарського процесуальних кодексів, які зобов'язують їх до всебічного з'ясування дійсних прав і взаємин сторін, до встановлення справжнього змісту тексту договору, поданого сторонами для розгляду.

Оскільки договір набирає щораз більшої ваги в регулюванні відносин ринкової економіки і потреба у тлумаченні договорів самими сторонами або органами, які покликані вирішувати цивільно-правові спори, виникає дедалі частіше, доцільним є вміщення у новому ЦК норм про тлумачення правочину (ст. 213). Зміст правочину може бути витлумачений самими сторонами. На вимогу однієї або двох сторін суд може винести рішення про тлумачення змісту правочину. При цьому береться до уваги буквальне значення слів, що їх використовують сторони. Якщо буквальне значення слів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, цей зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину з усім його змістом. Якщо і таким шляхом не вдається встановити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги береться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін та інші обставини, що мають істотне значення. При тлумаченні договору можуть враховуватися також типові умови (договори), навіть якщо у договорі немає посилання на ці умови.