Вивчаючи адміністративне процесуальне право як цілісну правову систему, що має складне утворення, ми не можемо обійти увагою таку первинну категорію даної системи, якою є норма права. По-перше, така норма є передумовою існування адміністративного процесуального права, її слід розглядати, насамперед, як первинний фактор усієї адміністративної про­цесуальної системи (норми права, органи, що розглядають адмі­ністративні справи, принципи, засоби тощо).

По-друге, норми адміністративного процесуального права, як і норми інших галузей права, виконують функції регулятора відповідних суспільних відносин. Вони або вимагають від учас­ників процесу визначеної поведінки, або дозволяють їм здійс­нення дій на власний розсуд. Наприклад, ст. 280 КУпАП вста­новлюється перелік обставин, що підлягають з´ясуванню при розгляді справи про адміністративні правопорушення, який ор­ган (посадова особа) зобов´язаний з´ясувати ці обставини. І ін­ший приклад: ст. 287 КУпАП передбачено, що постанова у справі про адміністративне правопорушення може бути оскар­жена особою, щодо якої вона винесена, а також потерпілим. Отже, «може бути оскаржена», а може й ні — на розсуд зазна­чених осіб.

По-третє, норми адміністративного процесуального права відрізняються від інших галузей права тим, що предметом їх регулювання є суспільні відносини щодо реалізації та захисту прав і законних інтересів фізичних чи юридичних осіб, а також держави у сфері державного управління (в публічній сфері).

По-четверте, норма адміністративного процесуального пра­ва — це правило поведінки, що набуває якостей нормативності і загальнообов´язковості в чітко встановленому порядку. При­чому норма такою стає лише тоді, коли вона видається уповно­важеним на те органом у межах його компетенції і в рамках визначеної процедури, а також коли її реалізація забезпечуєть­ся державою шляхом створення реальних умов і засобів, що сприяють безперешкодному здійсненню сформульованих у правовій нормі зразків поведінки та засобами заохочення, пе­реконання, а в необхідних випадках, і примусу.

В юридичній літературі однією із ознак адміністративно-процесуальних норм є значне коло суб´єктів, уповноважених їх приймати, а також прийняття цих норм не тільки на законо­давчому рівні, а й органами виконавчої влади різного рівня1. Питання дискусійне. Зважаючи на те, які дії органів виконав­чої влади відносити до адміністративного процесу. Якщо дії органів виконавчої влади з питань самоорганізації органу, ство­рення або ліквідації інших органів, реалізації власних повнова­жень зі сфери функціонування органу, діловодство тощо відно­сити до адміністративного процесу, то, звичайно, такі норми будуть приймати не тільки органи виконавчої влади, а й органи місцевого самоврядування і органи самоорганізації населення та ін.

1 Бандурка О. М., Тищенко М. М. Адміністративний процес: Підручник для вищих навч. закладів. — Рос. мовою. — К.: Літера ЛТД, 2001. — С. 47.

2 Див. напр.: Кодекс України про адміністративні правопорушення // ВВР. — 1984. — Додаток до № 51. — Ст. 1122 (з наст. зм.); Кодекс ад­міністративного судочинства України // ВВР. — 2005. — № 35—37. — Ст. 446 (з наст. зм.).

На нашу думку, норми адміністративного процесуального права в основному приймаються на законодавчому рівні2. Те, що приймаються, наприклад, інструкції, правила, методики з оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення чи укази Президента України щодо забезпечення реалізації громадянами конституційного права на звернення та інші під-законні нормативні акти, які теж містять адміністративні про­цесуальні норми, дійсно підкреслює особливості адміністра­тивного процесу, на відміну від кримінального і цивільного процесу. Проте зазначені підзаконні акти приймаються: по-перше, відповідно до закону і з метою деталізації окремих по­ложень (носять характер методичного забезпечення процесу­альної діяльності); по-друге, ці акти приймаються щонайменше на рівні центральних органів виконавчої влади, а не на місце­вому.

На основі узагальнення властивостей та особливостей ад­міністративних процесуальних норм, поняття їх може бути сформульоване наступним чином.

Адміністративні процесуальні норми — це встановлені де­ржавою та забезпечені її примусом (організаційними заходами) формально-визначені, загальнообов´язкові правила поведінки, які регулюють суспільні відносини щодо визнання, реалізації та захис­ту прав і законних інтересів фізичних чи юридичних осіб, а також інтересів держави в публічній сфері, розгляду і вирішення ад­міністративних справ.

1 Кузьменко О. В. Теоретичні засади адміністративного процесу: Моно­графія. — К.: Атіка, 2005. — С. 104.

2 Колпаков В. К., Кузьменко О. В. Адміністративне право України: Під­ручник. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — С. 269.

3 Кузьменко О. В. Теоретичні засади адміністративного процесу: Моно­графія. — К.: Атіка, 2005. — С. 106.

Крім зазначених вище ознак, адміністративні процесуальні норми характеризуються певними особливостями та специфі­кою. Як зазначалося раніше, вони взаємодіють із цілою низкою матеріальних галузей. Наприклад, порядок реалізації норм фі­нансового, господарського, банківського, митного, земельного та інших галузей права значною мірою визначається нормами адміністративного процесуального права. Отже, норми ад­міністративного процесуального права мають полігалузевий ха­рактер регуляторного впливу1. До однієї із особливостей про­цесуальних норм В. К. Колпаков відносить те, що процесуальні норми другорядні щодо матеріальних. Це означає, що вони ви­никають і існують лише за наявності потреби у реалізації ма­теріальних норм, за наявності потреби встановити обов´язкові для виконавчо-розпорядчих органів та їх посадових осіб прави­ла розгляду адміністративних справ2. Однак це не означає, що адміністративні процесуальні норми породжуються нормами матеріального прав. Адже одну матеріальну норму права мо­жуть «обслуговувати» кілька процесуальних норм, а одна про­цесуальна норма «обслуговує» кілька матеріальних норм, прий­нятих у різних часових рамках та за різними предметами право­вого регулювання. Реалізація матеріальних та кореспондуючих адміністративно-процесуальних норм розпочинається одночас­но та до певного часу відбувається паралельно3. Отже, друго­рядність адміністративних процесуальних норм щодо матеріаль­них можна визнати лише умовно.

Як і іншим правовим нормам, адміністративним процесу­альним нормам теж притаманна певна структура. Класична мо­дель правової норми базується на ідеї — триелементній побу­дові правової норми, відповідно до якого вона складається з гіпотези, диспозиції та санкції. Така структура найбільш повно відповідає і нормі адміністративного процесуального права з точки зору логічності її побудови1.

Однак С. С. Алексєєв відокремлює логічну структуру нор­ми від структури норми-припису, остання з яких складається з двох елементів — гіпотези і диспозиції або диспозиції і санкції. На існування двочленної структури правових норм права звер­тає увагу і А. М. Колодій2.

Гіпотеза — це частина правової норми, в якій міститься вказівка на ті умови, за яких настає чинність правил, що вста­новлені в диспозиції.

Диспозиція — це частина правової норми, в якій у вигляді владного примусу визначається те, як повинні (чи можуть) вес­ти себе суб´єкти—учасники суспільних процесуальних відно­син.

Санкція — це частина правової норми, яка містить вказівку на ті правові наслідки, що настають через порушення правила, зафіксованого у диспозиції, чи умови, зазначені в гіпотезі.

Більшість адміністративних процесуальних норм містить права й обов´язки учасників процесу, форми та методи діяльнос­ті осіб, уповноважених розглядати та вирішувати індивідуальну адміністративну справу. Специфіка таких норм полягає в тому, що вони у більшості випадків містять лише правила поведінки — диспозицію, характерною ознакою якої є імперативність. У них, як правило, відсутня така частина норми, як санкція, наявність якої перетворює процесуальну норму на матеріальну.

Норми адміністративного процесуального права можна класифікувати за наступними критеріями:

1 Алексеев С. С. Общая теория права: В 2 т. — М.: Юрид. лит., 1981. —

Т. 1. — С. 53—63.

2 Колодій А. М. Принципи права України: Монографія. — К.: Юрінком

Інтер, 1998. — С. 73.

— за змістом норми поділяються на регулятивні і дефіні­тивні. Регулятивні встановлюють правила поведінки учасників адміністративно-процесуальних відносин, у тому числі і ор­ганів, уповноважених розглядати адміністративні справи. Де­фінітивні норми визначають завдання проваджень, встановлю­ють принципи процесу, формулюють визначення понять пра­воздатності та дієздатності, процесуальних строків, доказів, судових витрат тощо;

• за сферою застосування норми адміністративного проце­суального права поділяються на загальні, спеціальні, виняткові. Загальні норми мають значення для всіх видів провадження, всіх стадій процесу і містяться в загальних розділах адміністра­тивно-процесуальних актів. Спеціальні норми регулюють права, обов´язки, умови і порядок процесуальних дій суб´єктів пра­вовідносин щодо окремих видів проваджень, здійснення пев­них процедур. Виняткові норми в адміністративному процесу­альному праві спрямовані на врегулювання особливих видів проваджень, умови виняткової підсудності та ін. Наприклад, провадження в окремих категоріях справ, провадження за ви­нятковими обставинами, провадження за нововиявленими об­ставинами та ін.;
• за методом впливу на відносини адміністративні проце­суальні норми поділяються на імперативні і диспозитивні. Імпе­ративні встановлюють зобов´язання, заборону, примушування вчинення тих чи інших дій учасниками адміністративного про­цесу. Диспозитивні встановлюють права учасників адміністра­тивного процесу на вчинення дій на власний розсуд, однак спрямованих на повне, об´єктивне, справедливе вирішення ад­міністративних справ.

Можна зазначити й інші підходи до класифікації норм ад­міністративного процесуального права. Норми адміністратив­ного процесуального права можуть класифікуватися за їх дією у часі та просторі, за сферою публічних відносин, за змістом повноважень тощо. Наприклад, за змістом повноважень ад­міністративні процесуальні норми поділяються на:

—    норми, що зобов´язують, установлюють (диктують) суб´єктам певну поведінку (обов´язок щодо прийняття ад­міністративного позову чи скарги);