З теорії права відомо, що джерела (або форма) права — це конкретні форми зовнішнього вираження загальнообов´язкових правил поведінки, встановлених державою, через яке ці правила справляють свій владно-регулюючий вплив на суспільні відносини. Це визначення не є винятком і для адміністративного процесу­ального права з точки зору юридичного позитивізму, адже в Україні джерелом права офіційно визнається нормативний акт.

Ринкова економіка і розбудова громадянського суспільства вимагають нових форм упорядкування суспільних відносин. Такими формами дедалі частіше стають правові договори та прецедентне право, необхідність визнання яких як джерел пра­ва України досить ґрунтовно доводить доктор юридичних наук Л. Петрова1. Звичайно, важко уявити, щоб розгляд і вирішення індивідуальних адміністративних справ здійснювалися на під­ставі правових договорів. Інша справа, що такі договори мо­жуть укладатися (застосовуватися) в управлінській діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, а не в адміністративних процесуальних відносинах.

1 Петрова Л. Національна доктрина права // Юридичний вісник Ук­раїни. — 2001. — № 30. — С. 1, 6—7.

Водночас в адміністративному процесі при розгляді й вирі­шенні індивідуальних адміністративних справ набули значного поширення у застосуванні роз´яснення, які даються постанова­

1 Про практику розгляду судами скарг на постанови у справах про адміністративні правопорушення: постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 червня 1988 р. № 6 // Адміністративна відповідальність: Зб. законодавства України про адмін. відповідальність / Упоряд.: Е. Ф. Демсь-кий, В. І. Махно. — К.: Магістр-ХХІ сторіччя, 2005. — С. 332—338.

2 Див. напр.: Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя: постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2004. — № 11. — С. 20; Про практику розгляду судами скарг на постанови у справах про адміністративні правопорушення: постанова Пленуму Верховно­го Суду України від 24 червня 1988 р. № 6 // Адміністративна відповідальність: Зб. законодавства України про адмін. відповідальність / Упоряд.: Е. Ф. Дем-ський, В. І. Махно. — К.: Магістр-ХХІ сторіччя, 2005. — С. 332—338.

ми Пленуму Верховного Суду України та пленумів Вищих спе­ціалізованих судів. Ці постанови мають деякі ознаки преце-дентного права. Не будучи носіями норм права, вони певною міроюдійснюють вплив на вирішення конкретних справ. Вони не мають нормативного характеру, але є обов´язковими для судів, інших органів і посадових осіб, котрі застосовують нор­ми права, щодо яких зроблені такі роз´яснення. Наприклад, постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами скарг на постанови у справах про адміністра­тивні правопорушення» (п. 10) роз´яснюється судам, що, пере­віряючи обґрунтованість притягнення громадян до адміністра­тивної відповідальності за порушення законодавства про охо­рону рибних запасів, суди повинні враховувати, що сам факт перебування на водоймі у безпосередній близькості до неї із забороненими знаряддями лову, вибуховими чи отруйними ре­човинами, відповідно до Правил рибальства у внутрішніх водо­ймах України, є підставою для застосування адміністративного стягнення, передбаченого ст. 85 КУпАП. Хоча у законодавстві про адміністративну відповідальність поки що не передбачено відповідальності за замах на правопорушення. Однак це окреме питання матеріального права і може бути темою дискусії, нау­кового обґрунтування1. Таких роз´яснень, узагальнюючих су­дову практику з метою однакового розуміння і правильного застосування норм як матеріального, так і процесуального пра­ва, тільки у сфері адміністративних (управлінських) та ад­міністративно-процесуальних правовідносин понад 20 назв2. Особливістю їх застосування є те, що у разі перегляду ад­міністративної справи в порядку оскарження чи опротестуван-ня апеляційний чи касаційний суд обов´язково звертає увагу на дотримання судом першої інстанції роз´яснень Пленуму
 

Верховного Суду України щодо застосування норм матеріаль­ного і процесуального права. Отже, обов´язковість наданої ви­щою судовою інстанцією практики застосування норм права породжує нові відносини, в яких убачається застосування судо­вої практики як джерела права України.

1 Адміністративне право України: Підручник / Ю. П. Битяк, В. М. Га-ращук, О. В. Дьяченко та ін.; За ред. Ю. П. Битяка. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 544 с.; Чорнооченко С. І. Цивільний процес України: Навч. посіб­ник. — К.: Центр навч. літератури, 2004. — 308 с. та ін.

2 Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень постанов Кабінету Міністрів України «Про встановлення плати за користування підручниками в загальноосвітніх школах», «Про внесення доповнення до постанови Кабінету Міністрів Ук­раїни від 31 серпня 1996 р. № 1031 та пункту 5 постанови Кабінету Міністрів України «Про визнання такою, що втратила чинність, Постанови кабінету Міністрів України від 22 липня 1998 р. № 1128 (справа про безоплатне ко­ристування шкільними підручниками) від 21 листопада 2002 року № 18-рп/2002 // Вісник Конституційного Суду України. — 2002. — № 6. — С. 8.

3 Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний Банк» щодо офіційного тлумачення положень пункту 22 частин першої статті 92 Конституції України, частин першої, третьої статті 2, частини першої стат­ті 38 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про відповідальність юридичних осіб) від 30 травня 2001 р. № 7-рп/2001 // Вісник Конституційного Суду України. — 2001. — № 3. — С. 17.

В юридичній літературі більшість авторів1 до джерел права відносять рішення Конституційного Суду України щодо тлума­чення норм Конституції України, визнання конституційними чи неконституційними норм законодавчих актів та порядку за­стосування норм інших законів України, з чим слід погодитися. Результатами такого тлумачення є виникнення, розвиток або припинення відповідних правовідносин як це мало місце у справі про безоплатне користування шкільними підручниками2, чи роз´яснення порядку і умов застосування правової норми. Наприклад, розглядаючи справу про адміністративну відпові­дальність юридичних осіб, Конституційний Суд України дійшов висновку, що за чинним Кодексом України про адміністративні правопорушення суб´єктами адміністративної відповідальності є фізичні особи, у ч. 3 ст. 2 цього Кодексу під словосполучен­ням «законодавством, ще не включеним до Кодексу» слід ро­зуміти закони, що встановлюють відповідальність фізичних осіб за вчинення адміністративних правопорушень, які ще не вклю­чені в установленому порядку до зазначеного Кодексу3. Так

Конституційний Суд України окреслив коло суб´єктів ад­міністративної відповідальності, і саме до кого може бути засто­сована норма ст. 38 КУпАП.

Раніше ми зазначали, що основним джерелом права, тобто конкретною формою зовнішнього вираження правил поведін­ки, є нормативний акт. Нормативні акти, в свою чергу, склада­ють певну сукупність, яку можна визначити як систему ад­міністративного процесуального законодавства.

З огляду на різноманітність джерел (нормативних актів) ад­міністративного процесуального права, з урахуванням ієрархіч-ності підлеглості їх доцільно класифікувати таким чином.

1. Конституція України — як основний закон, що встанов­лює загальні правові принципи, права, свободи і особисту не­доторканність людини, гарантії їх забезпечення та здійснення правосуддя в державі. Конституція України є основним джере­лом прав, має найвищу юридичну силу. Вона виступає як юри­дична база поточного законодавства.
2. Міжнародні договори (угоди), згоду на обов´язковість яких надано Верховною Радою України відповідно до ст. 19 Закону України від 29 червня 2004 р. «Про міжнародні догово­ри України», є частиною національного законодавства і засто­совуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

3.   Кодекси України:

• Кодекс України про адміністративні правопорушення. Розділ ІІІ цього Кодексу встановлює перелік органів, які упов­новажені розглядати справи про адміністративні правопору­шення, порядок їх утворення, права, обов´язки та компетенція цих органів, а також підвідомчість справ. У розділі IV регла­ментуються умови і порядок провадження в справах про адмі­ністративні правопорушення, розгляд адміністративних справ, винесення постанов про накладення адміністративних стяг­нень, їх оскарження і опротестування. Розділ V встановлює по­рядок виконання постанов про накладення адміністративних стягнень;
• Кодекс адміністративного судочинства України, завдан­ням якого є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб´єктів при здійсненні ними владних управлінських

функцій. Кодекс визначає повноваження адміністративних судів щодо розгляду справ адміністративної юрисдикції, поря­док звернень до адміністративних судів і порядок здійснення адміністративного судочинства;

— Митний кодекс України також визначає засади організа­ції провадження у справах про порушення митних правил (статті 356—406).

4.  Закони України:

— Закон України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. визначає правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні, систему судів загальної юрис­дикції;

— Закон України «Про звернення громадян» від 2 жовтня

1996   р. регулює питання щодо звернення громадян до органів 
влади з заявами і пропозиціями у тому числі й оскарження дій 
посадових осіб, державних і громадських органів;

— Закон України «Про боротьбу з корупцією» від 5 жовтня 1995 р. встановлює особливості проваджень у справах про ко-рупційні дії.

5.  Укази Президента України:

— Указ Президента України «Про заходи щодо забезпечен­ня конституційних прав громадян на звернення» від 19 березня

1997   р. на виконання вимог Закону України «Про звернення 
громадян» зобов´язує органи влади, їх посадових осіб об´єктивно, 
всебічно і вчасно здійснювати перевірку заяв і скарг громадян, 
домагатися реального здійснення прийнятих по них рішень;