Угода про захисні заходи СОТ [182; с. 292-300] регламентується статтею ХІХ ГАТТ. Вона дозволяє країнам-учасницям застосовувати захисні заходи, що мають тимчасовий характер, та визначає критерії застосування цих заходів [182; с. 466]. В Угоді про захисні заходипідкреслюється, що її мета - не посилення протекціонізму, а сприяння як структурній перебудові в країні, що застосовує захисні заходи, так і відновленню конкурентоспроможності галузей виробництва, до яких ці заходи застосовувалися. Отже, захисні заходи мають тимчасовий характер.

Група специфічних торговельних бар'єрів нетарифного регулювання містить традиційні механізми прямого обмеження імпорту та експорту. Практично всі країни світу тим або іншим чином практикують застосування цих методів. Специфічні торговельні бар'єри безпосередньо спрямовані на скорочення обсягів або рівня імпортних поставок окремих товарів з певного джерела, від певного виробника або взагалі припинення будь-якого імпорту як конкретної товарної позиції, так і всієї торгівлі. Вони включають різні види заборон (ембарго), квотування, ліцензування, контингентування, добровільні обмеження експорту та інші.

Заборони імпорту та експорту (ембарго) являють собою вимушені заходи, що визнані міжнародною практикою. Вони можуть застосовуватися у відкритій або завуальованій формах. Відкрита форма - це повна заборона торгівлі - крайній захід, що вводиться не тільки на підставі рішення держави-імпортера, а й на основі рішень, узгоджених на міжнародному рівні (зазвичай у рамках ООН). Слід мати на увазі, що хоча заборона (ембарго) має вводитись за політичними мотивами, наслідки її є економічними. Різновидом ембарго є часткові заборони безумовного характеру на імпорт конкретних товарів, що можуть завдати шкоди різним сферам життя держави. Країни, що розвиваються, практикують заборони імпорту з суто економічних причин (необхідність захисту внутрішнього ринку, промисловості, сільського господарства від іноземної конкуренції). Поряд з безумовними заборонами значного поширення набули заборони, застосування яких викликане недотриманням експортерами санітарно-гігієнічних та інших, пов'язаних з якістю або стандартизацією, вимог (наприклад, заборони на імпорт в Україну британської яловичини, а в Росію, крім того, яєць з Фінляндії). Крім постійно діючих, використовуються також сезонні та тимчасові заборони на ввезення. Наприклад, у 1996 р. було тимчасово заборонено ввезення в Росію породистих коней з ЄС, у зв'язку з виявленням випадків захворювання коней кінським сапом.

Найвідомішими нетарифними заходами є кількісні обмеження.

Безумовно, квоти значно більше, ніж митні тарифи, викривляють процес конкуренції, оскільки лімітують можливість постачання товару на ринок. При цьому економічний ефект залежить від розміру квоти, організаційних особливостей її застосування, структури ринку та умов кон'юнктури (співвідношення попиту та пропозиції). В деяких випадках ефект застосування квот взагалі незначний, тоді як в інших це призводить до зміни не лише цін, а й структури ринку в бік його монополізації [78; с. 218-221].

Традиційними нетарифними інструментами в міжнародній практиці є квотування, ліцензування та контингентування, що дають змогу дозувати поставки товарів у країну або з неї.

Квотування - це кількісне обмеження розміру імпорту/експорту за допомогою так званих глобальних (нерозподілених), індивідуальних (розподілених), сезонних, тарифних та інших видів процентних обмежень (квот). Усі обмеження імпорту шляхом квотування, за відсутності часових рамок їх застосування, називаються неконкретизованими. Серед них найбільш поширена глобальна квота (2/3 усіх випадків кількісних обмежень). Встановлюється обсяг імпорту у вартісних або натуральних показниках. Загальна величина допустимого квотою імпорту по країнах не розподіляється. Квота вичерпується у міру отримання заявок від постачальників. Неподільність по країнах дає можливість національним імпортерам самостійно обирати постачальника, керуючись лише власними економічними міркуваннями.

Індивідуальна (розподілена) квота визначає розмір імпорту з конкретної країни. Загальний ліміт при цьому розбивається між основними країнами-експортерами на основі обсягів поставок за попередній період, як правило, рік (для нових постачальників резервується частина загальної квоти) або в обмін на зустрічні їх зобов'язання по імпорту. Наприклад, у країнах-учасницях Угоди про міжнародну торгівлю текстилем, 1974 р. (МFА, МФА), яку підписало 50 країн, увезення деяких товарів регламентується індивідуальним квотами. Індивідуальні квоти можуть бути автономними, тобто встановленими самостійно країною-імпортером і не узгоджені з країною-експортером. У такому випадку країна-експортер не має можливості ефективно контролювати використання даної квоти. Іншим різновидом індивідуальної квоти є конвенційна квота, закріплена в рамках торговельної угоди між країнами імпортером та експортером. У такому разі розмір квоти визначається зустрічними зобов'язаннями країни-імпортера щодо імпорту товару, який квотується, а країна-експортер має можливість зі свого боку контролювати використання виділеної для нього квоти, а в окремих випадках, якщо це передбачено угодою сторін, проводити перерозподіл кількісних показників квот серед товарів однієї товарної групи.

Сезоні квоти вводяться на чітко визначений період календарного року (як правило, на 3 місяці) та застосовуються традиційно до сільськогосподарських товарів, що пов'язано з особливостями цих товарів. Сезонні квоти вводяться у період достигання і збирання врожаю та піку надходження товарів на внутрішній ринок. Передусім це стосується продукції, що швидко псується, - овочів, фруктів, квітів. Наприклад, імпортні квоти дають змогу точно визначити, яка кількість імпортної продукції буде допущена на ринок: у Великобританії квоти на ввезення картоплі встановлюються залежно від врожаю в країні; в Голландії вугілля та кокс завозяться у чітко визначених обсягах внутрішнього дефіциту; в Австрії сезонні обмеження на моркву та полуницю дають змогу "без перешкод" реалізувати місцевий врожай.

Тарифні квоти являють собою поєднання механізму квот та митного тарифу. В межах квоти, встановленої країною у кількісному або вартісному вираженні, при здійсненні зовнішньоторговельних операцій використовуються пільгові ставки митного тарифу. У разі перевищення встановленої квоти ставка мита підвищується. Наприклад, країни-члени ЄС застосовують тарифні квоти щодо деяких овочів, сиру та казеїну.

Експортні квоти можуть вводитися для забезпечення національних споживачів достатньою кількістю товарів за низькими цінами для запобігання зменшенню природних ресурсів, а також для підвищення експортних цін шляхом обмеження поставок на зовнішні ринки. Такі обмеження через відповідні угоди дають змогу країнам-експортерам таких сировинних товарів, як кава та нафта, контролювати рівень міжнародних цін. Експортні квоти застосовуються, як правило, у двох напрямах:

1. Для того, щоб обмежити відтік товарних ресурсів із внутрішнього ринку. Зазвичай її застосовують тільки до стратегічно важливої сировини - продовольства або палива - коли виникає загроза їх гострої нестачі.
2. Метою введення експортних квот може бути спроба навмисно обмежити пропозицію товару на світовому ринку і таким чином досягти підвищення світових цін та експортних надходжень. Одним з найяскравіших прикладів успішного застосування цього інструменту є дія Міжнародної угоди по каві. В рамках Міжнародної угоди з кави контролювалося 99% експорту та близько 80% імпорту кави у світі. Підставою успіху угоди стало те, що значна частина виробництва кави зосереджена в невеликій кількості країн (Бразилія, Колумбія, Мексика), а сама угода активно підтримувалася найбільшими споживачами - США та ЄС. Завдяки дії системи квот рівень світових цін, за оцінками експертів, було завищено приблизно на 20-30%. Потім квотування довелося припинити через непорозуміння між учасниками угоди та поширення торгівлі в обхід квот шляхом поставок кави в країни, які не входили до угоди, для його реекспорту.

Наслідки застосування квотування, з точки зору формування структури виробництва в країні-експортері, значно залежать від стану економіки (див. Додаток М).

Позитивні сторони застосування кількісних обмежень добре відомі: простота регулювання обсягів торгівлі, можливість оперативного застосування, ефективність з точки зору обмеження торгівлі. З іншого боку, квотування завжди пов'язане зі значними процедурними та адміністративними ускладненнями (наприклад, виникає проблема контролю за використанням квот), збільшуються ризик зловживань та адміністративні видатки.

В українській практиці більше відомі експортні квоти.

З кількісними обмеженнями тісно пов'язане ліцензування експорту та імпорту, що має дві мети - кількісне регулювання торгівлі (коли з видачею ліцензії надається квота і в певний момент їх видача припиняється) та контроль за імпортом.

Ліцензійною системою передбачається, що держава через спеціально уповноважені установи видає дозволи на операції з певними товарами, включеними до списків ліцензованих при імпорті або експорті. Ліцензією може також встановлюватися порядок ввезення та вивезення товарів.

Основні види ліцензій можна звести до таких типів:

• генеральна ліцензія - дозволяє будь-якому експортерові без перешкод ввозити або вивозити товар, включений до списків, протягом певного періоду часу без обмеження обсягу та вартості;
• разова ліцензія - дозволяє ввезення або вивезення певного товару певному імпортеру або експортеру з зазначенням кількості товару, його вартості, країни походження (або призначення), а в деяких випадках також і митного пункту, через який має відбутися ввезення або вивезення товару.

Передбачається видача також автоматичних ліцензій, коли імпортер/експортер, подаючи заявку на ліцензію, автоматично отримує дозвіл на ввезення/вивезення товару. Неавтоматичне ліцензування передбачає отримання дозволу на імпорт/експорт як попередньої умови. Такі ліцензії мають дозвільний характер і вільно не надаються, вони є самостійним заходом (інструментом), незалежним від квотування, кількісного обмеження зовнішньої торгівлі та використовуються у випадках, коли квоти спеціально не встановлено.

Великого значення набуло автоматичне ліцензування. В рамках СОТ воно визнано найменш дискримінаційним і тому має переваги за інших рівних умов нетарифного регулювання. Крім того, традиційно ліцензується ввезення товарів, що мають особливе значення з точки зору їх застосування, - наприклад лікарські препарати. Особливе значення має ліцензування ввезення алкогольної та тютюнової продукції, спирту та обладнання для виробництва продукції, що містить алкоголь.

Існує також значна кількість різновидів ліцензій, які так або інакше містять в собі ознаки згаданих вище, і зумовлені різними додатковими умовами та специфічністю способу оформлення.

Товари, для експорту чи імпорту яких потрібна ліцензія, можна поділити на дві групи:

• обмеження щодо яких вводяться з економічних мотивів або в статистичних цілях;
• зі специфічним призначенням або обмежені в оборотоздатності, тобто за обігом яких встановлено контроль (озброєння, товари подвійного призначення, лікарська сировина та ін.).

У тих випадках, коли ліцензування не є інструментом реалізації кількісних обмежень (глобальне ліцензування), воно має завданням раціональне використання іноземної валюти, вирівнюючи зовнішньоторговельний та платіжний баланси. Ліцензії також використовуються як ефективний засіб статистичного нагляду за зовнішньою торгівлею країни.