З активізацією міжнародної торгівлі та зростанням інтернаціоналізації виробництва дедалі більшого значення набуває проблема сумісності механізмів та практики регулювання зовнішньої торгівлі окремих країн. Розгляд вимог до сучасної правової бази країн-учасниць СОТ не мав би права на існування без вивчення результатів діяльності ГАТТ/СОТ, роль якого у формуванні "правил гри" на світовому ринку важко переоцінити. Аналіз причин, що спонукали створити ГАТТ/СОТ, показує, що торгові договори та угоди стоять окремо серед засобів зовнішньоекономічної політики, бо вони використовуються не для конкретного її здійснення, а для створення нормативної бази зовнішньоекономічних зв'язків між державами. Історично першими угодами, на яких почали будуватися торговельні відносини між державами, були двосторонні договори. Але, у зв'язку з прогресуючою інтеграцією міжнародних економічних зв'язків, а також проблемами, що вирішуються державами в цій сфері, об'єктивно необхідним став перехід до багатосторонніх домовленостей, що дають можливість інтернаціоналізувати та уніфікувати підхід окремих держав до вирішення однаково актуальних для усіх завдань [131; с. 16]. Саме це і зумовило появу багатосторонніх договорів, що регулюють питання організації та сам процес міжнародної торгівлі. Найбільшим та найважливішим міжнародним органом у цій галузі є СОТ з інтегрованими у її діяльність найважливішими принципами та нормами ГАТТ.

Генеральна угода з тарифів і торгівлі як нормативний документ займає центральне місце у регулюванні сучасної системи міжнародних торговельних зв'язків. Принципи та правила ГАТТ визначають багатосторонні правові умови міжнародної торгівлі, в цілому і кожної країни-учасниці окремо, дедалі більше впливають на формування національних торговельно-політичних систем. Національне законодавство країн-учасниць ГАТТ/СОТ, що є механізмом, який регулює зовнішньоекономічну діяльність цих країн, побудовано на положеннях відповідних угод.

Нетарифні заходи є найбільш численною та різноманітною категорією інструментів торговельної політики у сфері торгівлі товарами. За даними Секретаріату ГАТТ, загальна кількість таких методів перевищує тисячу. Зазвичай до нетарифних методів відносять усі інструменти регулювання торгівлі товарами, що не пов'язані з застосуванням тарифів. Таким чином, склад нетарифних методів дуже неоднорідний. До них можна віднести як кількісні обмеження, так і технічні стандарти, санітарні та фітосанітарні заходи, антидемпінгові, компенсаційні та захисні заходи. Різноманітність цієї категорії інструментів регулювання виявляється і в тенденціях щодо їх використання. Так, застосування кількісних обмежень було регламентоване ще в рамках ГАТТ-47, а з набранням чинності угодами Уругвайського раунду сфера їх "дозволеного" застосування була зведена до окремих секторів торгівлі. Водночас, застосування технічних бар'єрів та деяких інших нетарифних бар'єрів постійно розширюється [13; Р. 13].

Слід зазначити, що у світовій практиці торгової політики нетарифні обмеження поділяють на дві самостійні групи:

1. Нетарифні обмеження, свідомо створені для регулювання зовнішньої торгівлі (заборони, квотування, ліцензування та ін.).
2. Нетарифні обмеження, що виникали у міру необхідності, для проведення технічної політики, реалізації державних екологічних, оздоровчих, фінансових програм тощо.

Застосування нетарифних обмежень, що належать до першої групи, спирається на розвинену законодавчу та адміністративну базу, їх здійснення доручено відповідним органам виконавчої влади, як правило, центральним. Що ж до другої групи нетарифних обмежень, то практика законотворчості більшості країн світу ставить перед собою завдання розробити міжнародні угоди щодо:

• правил використання заходів технічної та екологічної політики;
• правил та норм охорони здоров'я, сертифікації тощо;
• взаємного визнання національних заходів нетарифних обмежень, що виникають у разі необхідності, для того, щоб мінімізувати їх обмежувальну дію в міжнародній торгівлі.

Банк даних про нетарифні заходи знаходиться в Секретаріаті ГАТТ/СОТ. Найпоширеніші сьогодні нетарифні обмеження охоплюють наведені нижче п'ять категорії, хоча існує і велика кількість інших класифікацій:

• Кількісні обмеження та подібні до них адміністративні заходи: імпортні квоти; експортні обмеження; ліцензування; добровільні обмеження експорту; валютні обмеження та інші заходи валютного й фінансового контролю; заборони; внутрішні вимоги про обов'язкове використання національних компонентів при виробництві готової продукції.
• Нетарифні збори, податки, фінансові заходи: попередні імпортні депозити; ковзаючі податки; додаткові митні збори; антидемпінгові та компенсаційні мита; прикордонне оподаткування.
• Обмежувальна практика державних органів: субсидії та інші дотації експортерам або імпортозаміщувальним галузям, переважна (для національних підприємств) система розміщення урядових замовлень; умови транспортування, що дискримінують іноземні вантажі та підприємства; регіональна політика розвитку, що встановлює пільги для окремих регіонів (в експорті або імпорті); науково-дослідна та конструкторська діяльність, що користується пільговим державним фінансуванням; дискримінаційна політика стосовно іноземних інвестицій, пов'язаних із зовнішньою торгівлею; дискримінаційна податкова, фінансова, валютна політика; практика та політика регулювання платіжних балансів і валютних курсів, що створює переваги для окремих потоків торгівлі або гальмує їх.
• Митні процедури та формальності у тому разі, коли вони перевищують нормальні та загальновизнані норми, що перетворює їх на додатковий бар'єр у торгівлі, а саме: процедура митної оцінки; система митної класифікації в тих випадках, коли вона затримує митне оформлення або дає можливість тлумачити й застосовувати її самовільно. Це ж стосується перебільшених вимог до документів, потрібних для митного оформлення. Особливо у тих випадках, коли експортери та імпортери не можуть користуватися незалежним судовим захистом (або позбавлені його), а митні органи не несуть достатньої судової та фінансової відповідальності за неправомірні дії. Шляхи подолання цієї групи бар'єрів детально регламентовано у Конвенції зі спрощення та гармонізації митних процедур (Конвенція Кіото).
• Технічні бар'єри в торгівлі: санітарно-ветеринарні норми та стандарти у тих випадках, коли вони утруднюють експорт або імпорт товарів чи прямо дискримінують іноземні товари; промислові стандарти та вимоги безпеки; вимоги до пакування та маркування товарів, у тому числі торгові знаки. Ця група заходів регламентується Угодою про технічні бар'єри у торгівлі, яка прямо встановлює, що перелічені заходи не повинні формуватися або застосовуватися таким чином, щоб створювати перешкоди для міжнародної торгівлі.

З метою аналізу можливостей та перспектив використання нетарифних методів торговельної політики вважаємо за доцільне виокремити чотири групи інструментів даної категорії, за напрямами (наслідками) їх впливу.

По-перше, заходи, що безпосередньо спрямовані на обмеження конкуренції та доступу товарів на ринок, - адміністративні й кількісні обмеження. Ці заходи завжди є винятками з національного режиму і безпосередньо пов'язані з дискримінацією іноземних товарів порівняно з товарами, які виробляються всередині країни.

По-друге, заходи, які безпосередньо не спрямовані на обмеження конкуренції, але можуть використовуватися як засіб обмеження доступу на ринок. Ці заходи, як правило, застосовуються в межах національного режиму (хоча на практиці можуть використовуватися і для дискримінаційного обмеження доступу на ринок іноземних товарів), насамперед це технічні бар'єри.

По-третє, заходи конфліктного характеру, пов'язані з обмеженням конкуренції в ході або в результаті врегулювання торговельних конфліктів на основі переговорів та угод - добровільні обмеження експорту та інші заходи "сірої зони". Їх особливість у тому, що заходи дискримінаційного характеру застосовуються в рамках міжнародних угод (частіше двосторонніх).

По-четверте, заходи, які формально прийнято відносити до нетарифних, але ж вони можуть розглядатися як самостійна категорія інструментів торговельної політики, застосування яких пов'язане з протидією недоброякісній конкуренції або застосовуються в особливих випадках для обмеження іноземної конкуренції.

Особливістю заходів третьої та четвертої груп є те, що вони часто реалізуються у формі кількісних обмежень, хоча насправді не зводяться тільки до нетарифних методів.

Застосування нетарифних заходів може передбачати дискримінацію у різних напрямах:

• по-перше, іноземних товарів або осіб відносно національних товарів та осіб,
• по-друге, одних іноземних товарів та осіб відносно до інших іноземних товарів та осіб,
• по-третє, одних національних підприємств відносно інших національних підприємств.

Типовими є випадки, коли усі елементи дискримінації мають місце в рамках одного заходу. Важливою умовою є практика застосування того чи іншого інструменту. Наприклад, від способу розподілу квот або порядку ліцензування залежить, має місце чи ні дискримінація між національними підприємствами. Загальна тенденція полягає в обмеженні застосування найбільш дискримінаційних заходів, зростанні ролі та розширенні сфери застосування недискримінаційних заходів, у тому числі тих, які можна віднести до традиційного протекціонізму.

Нетарифні обмеження виникли через те, що національні технічні, адміністративні та інші норми, їх застосування побудовані таким чином, що створюють протекціоністський бар'єр на шляху імпортного товару. Такі обмеження зовнішньоторговельного обороту можуть діяти як на кордоні, так і всередині країни призначення товару. Вони або взагалі зупиняють доступ іноземного товару на внутрішній ринок даної країни, або значно підвищують його ціну внаслідок додаткових витрат.

Розглянемо детальніше деякі з зазначених категорій нетарифних обмежень. Значна увага приділяється проблемам технічних бар'єрів, результатом чого стало укладення Угоди про технічні бар'єри у торгівлі [182; С. 131-152], метою якої є усунення дискримінаційного використання стандартів, вимог до упакування та маркування товарів, систем сертифікації та випробування якості. Передбачається, що вони мають формуватися та застосовуватися так, щоб не перешкоджати розвитку торгівлі. Для цього щодо імпортних товарів слід використовувати ті ж самі стандарти, адміністративні процедура та вимоги сертифікації, що й до товарів національного виробництва.

Положення Угоди встановлюють обов'язок усіх учасників повідомляти про майбутні нововведення у сфері стандартів, що відрізняються від міжнародних або вже потенційно здатних значно вплинути на торгівлю інших країн-учасниць, а також у системі сертифікації (ст. 10). Контроль за реалізацією положень Угоди було покладено на Комітет з технічних бар'єрів у торгівлі (ст. 13).

Термін "технічні бар'єри" об'єднує велику групу заходів технічної політики, таких як стандарти, системи виміру відповідності якості, норми безпеки, правила пакування та маркування товарів. Але усі ці заходи мали би нульовий результат без адміністративно-правового забезпечення. Адміністративно-правове забезпечення "технічних бар'єрів" (заходів) складає частину вимог адміністративної політики та включає: форми документів, інформацію, що є обов'язковим додатком до товару; вимоги передвідвантажувальної інспекції; розширення кола звичайних митних формальностей та надання (у зв'язку з цим) додаткових документів; виконання санітарно-ветеринарних норм та вимог, у тому числі щодо захисту довкілля.

Бази даних Секретаріату ЮНКТАД та СОТ, під назвою "технічні заходи", дають уявлення про три основні напрями використання технічних бар'єрів: