Отже, норма права Ради Європи - це загальнообов'язкове правило поведінки суб'єктів міжнародного права, що встановлене та забезпечене державами-учасницями та Радою Європи (регіональною міждержавною організацією) з метою регулювання, охорони та захисту суспільних відносин в межах завдань цієї організації.

Норми права Ради Європи володіють основними властивостями юридичної норми, хоча не завжди у повній мірі. Тобто, вони містять правило поведінки, що фіксує права та обов'язки суб'єктів; формально визначені за змістом та об'єктивовані у відповідних джерелах права; є обов'язковими для адресатів (як правило, держав-учасниць); мають загальний характер та здатні регулювати відносини між суб'єктами міжнародного права.

Водночас, як і будь-які міжнародно-правові норми, вони мають ряд особливостей. Насамперед, це стосується загального характеру юридичної норми, в тій частині, що стосується неперсоніфікованих суб'єктів (часто такими суб'єктами є держави-учасниці). Не завжди їм притаманна і така ознака як обов'язковість, що забезпечується засобами примусу, які фіксуються у санкції юридичної норми. Як правило, ці заходи фіксуються у Статуті Ради Європи (призупинення права на представлицтво, вихід чи виключення з організації) чи визначаються системою міжнародного права в цілому.

В сучасних умовах зростає роль норм, що фіксують правила поведінки, які визначають права і обов'язки суб'єктів (а відповідно і приписів прямого регулювання).

Система права Ради Європи містить універсальні, регіональні та партикулярні (локальні) норми. Найбільшу питому вагу серед них мають регіональні та партикулярні норми, які приймаються відповідно з цілями та принципами міжнародного права.

Значна частина норм має диспозитивний характер, хоча зростає і кількість імперативних норм (jus cogens), які не допускають відхилення від змісту норми за згодою сторін. З'являється значна кількість і процесуальних норм (щодо правотворчої чи правозастосовчої діяльності).

У літературі дебатується питання щодо включення до системи права Ради Європи рекомендаційних норм, які фіксуються у політичних, а не юридичних джерелах і не підлягають ратифікації, а недотримання їх положень не викликає юридичних наслідків [131, с. 126]. Видається, що у даному випадку, автори не розмежовують поняття рекомендаційна норма (щорегулює відносини шляхом встановлення бажаної поведінки і не зобов'язує суб'єктів до її виконання) і норми-приписи резолюцій та інших рекомендаційних актів, які є категоричними, але не мають юридичної сили. Перші включаються до системи права без застережень, другі - не входять до неї.

Крім норм права, до системи права Ради Європи включаються правові цілі (норми-цілі) та принципи права.

Норми-цілі фіксують бажану поведінку, яку суб'єкти погодилися реалізувати спільними зусиллями і надали їх юридичної сили. Наприклад, мета Ради Європи фіксується у ст. 1 її Статуту. Вона є нормою загального міжнародного права і може бути не тільки критерієм законності, а й тлумачення норм права Ради Європи. Принципи права як відносно самостійні елементи системи права характеризуються як загальними ознаками права (об'єктивною зумовленістю, забезпечуваністю, зовнішньою об'єктивацією, нормативністю), так і спеціальними, власними (високим ступенем абстрагованості, засадничим характером, високою стабільністю, верховенством щодо норм права). Принципи права дозволяють виразити спільні інтереси держав-учасниць в межах Ради Європи. Їх поява викликана необхідністю координації великої кількості норм та забезпеченні єдності системи права Ради Європи та відповідності принципам міжнародного права. До основних принципів ст. 3 Статуту Ради Європи відносить: верховенство права; здійснення прав і основних свобод людини всіма особами, що занходяться під юрисдикцією держави-учасниці; щире та ефективне співробітництво в досягненні мети Ради Європи. Ці принципи відповідають  основним принципам міжнародного права, визначених у Статуті ООН, Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами, відповідно до статуту ООН (1970 р.); Заключному акті НБСЄ (1975 р.). Принципи права є не тільки елементом системи права, а й засобом уніфікації й зближення міжнародного права з національним.

До системи права відносяться і норми, що визначають внутрішню організацію Ради Європи. Частина з них зафіксована у Статуті Ради Європи, частина - у рішеннях Комітету Міністрів та інших органів Ради Європи. останні є похідними від статутних норм. Норми права утворюють інститути та галузі права, які є ідентичними з відповідними інститутами та галузями міжнародного права, хоча обмежовані метою та завданнями Ради Європи.

Водночас, як відзначає В.Г. Буткевич, в ієрархічній структурі міжнародного права головними системоутворюючими засадми є основні принципи міжнародного права, поза якими не може функціонувати жоден інститут чи газуль, і навіть система міжнародного права в цілому [556, с. 155].

Критеріями поділу системи права Ради Європи на галузі та інститути є предмет (сукупність міждержавних відносин, врегульованих правом) та методи (способи впливу на поведінку суб'єктів міжнародного права) правового регулювання. Як правило, найчастіше застосовується договірний або диспозитивний метод, який базується на узгодженні волі декілької суб'єктів. Предмет правового регулювання, хоча і обумовлений метою та заданнями Ради Європи, формується як складова частина міжнародного права, але така, що має специфічні ознаки. Так, більш об'ємними є такі галузі як: міжнародний захист прав людини; гуманітарне право, право міжнародної безпеки; міжнародної відповідальності, економічне право; право навколишнього середовища, засобів масової інформації, науково-технічного та культурного співробітництва.

Таким чином, система права Ради Європи - це сукупність принципів та норм міжнародного права, що регулюють міждержавні відносини у межах мети та завдань Ради Європи, а також внутрішньоорганізаційні відносини в її межах.

Особливості системи права проявляються і у способах, формах об'єктивізації норм, як правило, у міжнародно-правових договорах.

Особливим різновидом міжнародно-правового договору є Статут Ради Європи. Статут є нормативно-правовим договором, який характеризується низкою таких ознак: 1) встановлюється державами-учасницями; 2) приймається на підставі загальновизнаних норм і принципів міжнародного права; 3) є формальнообов'язковим волевиявленням держав-учасниць; 4) містить міжнародно-правові норми; 5) має письмову і юридичну зовнішню форму виразу; 6) має юридичну силу; 7) діє у часі, просторі та на певне коло суб'єктів міжнародного права; 8) забезпечується державами-учасницями та Радою Європи. Разом з тим, Статут Ради Європи має і ряд специфічних власнивостей. Насамперед, він є установчим договором, що визначає правові основи діяльності Ради Європи, хоча містить і норми, які фіксують права та обов'язки держав-учасниць [557, с. 10].

Радою Європи розробляються та приймаються загальноєвропейські конвенції з різних питань співробітництва (понад 170), але стосуються вони у першу чергу захисту прав людини. І хоча конвенція є видом міжнародно-правового договору, вона, на відміну від двосторонніх договорів, охоплює більш широке коло відносин та суб'єктів, є більш ефективною та економічною. Водночас приписи мають абстрактний, декларативний характер, що не забезпечує однозначності у розумінні змісту, потребує його інтерпретації, в чому і залежить від судової діяльності. І хоча конвенції та інші види міжнародно-правових угод, що приймаються у межах Ради Європи, наділені ознаками нормативно-правового договору, вони мають і ряд особливостей, які визначаються завданнями Ради Європи. І хоча саме така форма викладу норм (на відміну від інших джерел міжнародного права) дозволяє контролювати їх виконання, водночас вона має і ряд недоліків. Так, більшість договорів є результатом компромісів, що досягаються в ході переговорів, а це впливає на чіткість формулювань їх приписів; більшість принципів та універсальних норм формулюються звужено. Та й сам правотворчий процес є досить тривалим.

Чільне місце серед міжнародно-правових угод та інших правових актів, що створені у правовій системі Ради Європи, займає Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950р., так як саме вона започаткувала ефективний механізм захисту прав людини. У діючій редакції 1998 року Конвенція (1950 р.)є невеликим за обсягом документом, що включає Преамбулу та 59 статей. Оснвоний текст Конвенції доповнюють протоколи, які на думку Європейського Суду з прав людини "складають єдине ціле".

Конвенція 1950 року (як джерело права) має міжнародно-правовий характер, про що відзначалося у рішенні Європейського Суду з прав людини ще до вступу в силу Віденської конвенції по справі Голдер проти Сполученого Королівства (1975 р.) "Загальним підходом у тлумаченні Конвенції, що є міжнародним договором, має бути те, що Суд повинен керуватися Віденською конвенцією про право міжнародних договорів" [558, с. 42]. Прямою вказівкою на Конвенцію 1950 року як міжнародно-правовий договір є правило, згідно з яким держави-учасниці у випадку спору, що підпадає під дію Конвенції, відмовляються вирішувати його будь-яким іншим міжнародно-правовим способом, ніж встановлено Конвенцією [549, с. 43].

Конвенції 1950 р. притаманні ряд специфічних ознак, які виокремлюють її серед інших міжнародно-правових договорів. Це стосується суб'єктів, на яких поширюється її дія, насамперед, держав-учасниць, а також фізичних та юридичних осіб (дестинаторів) у межах конвенційного правового простору. Специфічною є і структура конвенційної норми, в якій часто відсутня вказівка на санкцію (хоча така міститься у Статуті Ради Європи - тимчасове позбавлення представництва у Раді Європи та виключення). Хоча у практиці Ради Європи здебільшого застосовується - призупинення членства.

У міжнародно-правовій літераутрі поширеною є думка, що Конвенція 1950 р. не підлягає імплементації у національне законодавство. Проте, практика її імплементації стала в Європі правилом без винятків.

Як і будь-який міжнародно-правовий акт Конвенція 1950 року є складною у застосуванні до конкретних ситуацій (так як має короткий та лаконічний текст, високий рівень узагальнення), а тому потребує судового тлумачення. На думку Ж.П.Маргено Європейська конвенція залишилась би загальним каталогом гуманітарних побажань, якщо б Суду з прав людини не вдалося утвердити свій авторитет. Потрібно було декілька десятиріч діяльності Суду і багато сотень його рішень, щоб Конвенція продовжувала діяти у сучасних умовах і набула конкретного ефективного змісту. Згідно ст. 32 Конвенції 1950 р. "юрисдикція Суду поширюється на всі питання, які стосуються тлумачення та застосування Конвенції та протоколів до неї..." у міждержавних спорах або у відносинах фізичної чи юридичної особи до держави-учасниці; щодо консультативних висновків з правових питань на запит Комітету Міністрів [549, с. 38-42].

Тлумачення норм та понять Конвенції, які здійснює Європейський Суд, за висловом В.О. Туманова, є близьким за юридичною значимістю до рішень конституційних судів (його навіть можна назвати "офіційним тлумаченням"). І навіть аксіоматичною стала формула "норми Конвенції діють так, як вони витлумачені Судом" [559, с. 89].