Рішення Європейського Суду можуть стати правовим прецедентом (джерелом права), що містить роз'яснення змісту конвенційної норми. Проте вони найчастіше є інтерпретаційним прецедентом, який не свторює нових по відношенню до Конвенції 1950 р. норм. І хоча при вирішенні конкретної справи Суд посилається на свої попередні рішення по даній категорії справ, проте він не зв'язаний своїми попередніми рішеннями [560, с. 171]. Хоча існує також позиція судді від Швейцарії (Л. Вільдхабера), що "доктрина прецеденту є плідною для Суду, а необхідні зміни можливі у межах техніки "розбіжностей", що використовується прецедентним правом" [561].

Отже, прецедентне право Суду є більш близьким до поняття "jurisprudence" (судова практика), ніж "case Law" (прецедентне право), а отже більш подібним до континентальної судової практики, яка досить жорстко прив'язана до діючого права. Подібно і прецедентне право Суду обмежене рамками Конвенції, є заснованим на інтерпретації її норм і використовується лише у зв'язку з їх реалізацією.

У літературі і в юридичній практиці нормотворчі повноваження Європейського Суду не оспорюються, так як і не оспорюється те, що його рішення (судова практика) є джерелом права, яке за рядом ознак є подібним до судового прецеденту (хоча і відмінного від прецедента в англійській правовій системі).

Конвенція 1950 року та судові прецеденти як основні джерела права взаємодоповнюють один одного, але це не стосується інших конвенцій, так як Суд є юрисдикційним механізмом, створеним саме цією Конвенцією і для реалізації її норм (так, він не застосовує соціальну хартію та інші конвенції).

Поряд з цим, Суд не може винести рішення, які не відповідають чи суперечать Статуту Ради Європи, загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права; Загальній декларації прав людини 1948 р.; Віденській конвенції про право міжнародних договорів.

На відміну від прецедента Суд виробляє "правові позиції" - критерії, що напрацьовані правотлумачною практикою для розгляду певних категорій справ. Так, концепція законності за Конвенцією 1950 р. застосовується до всіх категорій внутрішнього права - адміністративного, статутного або конституційного, як писаного, так і неписаного (справи Гоулдер, Сілвер та інші проти Сполученого Королівства (1983) та справа "Санді Таймс"), зокрема, у справі "Санді Таймс" було виокремлено дві основні вимоги, які забезпечують дотримання законності: по-перше, "закон" повинен бути достатньо доступним і громадянин повинен мати можливість отримати відповідну інформацію про правові норми, що стосуються його справи; по-друге, норму не можна розглядати як "закон" до тих пір, поки вона не отримує відповідних чітких формулювань для того, щоб громадяни могли узгоджувати з нею свою поведінку. Тобто, для визнання дій або заходів з боку держави, що були "вжиті згідно із законом" в термінах Конвенції, вони мають бути одночасно доступними та передбачуваними. Далі Суд розвинув поняття законності у справі "Малоун проти Сполученого Королівства" (1984), пов'язавши його із забороною зловживань владою з боку держави. Таким чином, третьою вимогою щодо законності є здійснення державою своїх дискреційних повноважень виключно у законних цілях [562, с. 65].

До зовнішніх форм (джерел) права Ради Європи відносяться також рекомендації Комітету Міністрів урядам держав-учасниць, які підлягають ратифікації і є обов'язковими до виконання, а також рішення Комітету Міністрів щодо внутрішньої організації і процедур Ради Європи (фінансові та адміністративні правила - ст. 16 Статуту Ради Європи), резолюції Парламентської Асамблеї з питань її внутрішньої процедури (ст. 30 Статуту Ради Європи). Ці акти повинні містити чіткий вираз спільної волі держав-учасниць; прийматися в межах компетенції органів Ради Європи; відповідати основоположним принципам та Статуту Ради Європи; прийматися згідно з процедурою, передбаченою Статутом та іншими джерелами права Ради Європи. Вищезгадані джерела права мають допоміжний, факультативний характер. Як основні, так і допоміжні джерела права Ради Європи мають предметну (відносини між суб'єктами міжнародного права у межах завдань організації), суб'єктну (держави-учасниці, РЄ, фізичні та юридичні особи у межах конвенцій), просторову (територія держав-учасниць) та часову (визначену у джерелах права Ради Європи) сфери дії. Водночас вони фіксують правові вимоги (стандарти) до держав-учасниць у відповідній сфері.

Правові стандарти Ради Європи діють в різних сферах у межах завдань цієї організації і є критеріями відповідності національного права основним європейським вимогам. У західноєвропейських країнах постійно зростає кількість їх застосувань. Водночас в європейській практиці більш ефективним для застосування вважається безпосереднє включення нормативних приписів відповідних джерел права Ради Європи у внутрішньодержавне право. Так, суд з прав людини в одному з рішень вказав, що вимоги прямого забезпечення дотримання прав, визначених Конвенцією "знаходить" справедливий вираз перш за все у тих випадках, коли положення Конвенції були включені у національне законодавство [563].

У підсумковій Декларації Другого Самміту Ради Європи від 11 жовтня 1997 року підкреслювалась визначальна роль цієї організації в установленні стандартів у сфері прав людини, а також її особливий вклад у розвиток міжнародного права через Європейські конвенції.

І хоча офіційні документи не дають визначення поняття "стандарти Ради Європи", у практиці під ними розуміють обов'язкові вимоги до національного права держав-учасниць, що містяться у міжнародно-правових договорах та інших зовнішніх формах права Ради Європи.

Отже, правові стандарти Ради Європи - це принципи та норми, зафіксовані в основних джерелах права Ради Європи, які містять єдині європейські правові вимоги до держав-учасниць у відповідній галузі та визначають їх діяльність у межах європейського правового простору.

В західноєвропейських країнах правові стандарти Ради Європи діють вже декілька десятиріч. Формуються вони в межах основних завдань, що забезпечують досягнення мети організації: зміцнення плюралістичної демократії, захисту прав людини, вирішення спільних соціальних проблем, уніфікація європейського законодавства тощо.

Необхідність створення правових стандартів зафіксована у ст. 1 Статуту Ради Європи, яка визначає мету, а саме: "досягнення більшого єднання між державами-учасницями для збереження та втілення у життя ідеалів і принципів, які є їхнім спільним надбанням".

Так, міжнародні стандарти місцевого самоврядування регламентують основоположні принципи, форми та методи здійснення муніципальної діяльності. Такі стандарти фіксуються спеціальними міжнародними конвенціями, які встановлюють правила, що визнаються більшістю держав. При цьому в деяких документах міститься вказівка на те, що вони зумовлені намаганням досягнути "більшого єднання" [549, с. 197-205] між державами-учасницями, приймаються з метою забезпечення більш демократичних процесів. Особливістю стандартів у цій сфері є те, що вони фіксують спільно сформовані державами принципові підходи та міжнародні принципи становлення, формування та функціонування інституту місцевого самоврядування на території конкретних держав.

Наприклад, у ст. 3 Європейської Хартії місцевого самоврядування 1985 р. визначаються форми, через які реалізують свої повноваження органи місцевого самоврядування, а саме: рада, збори, референдуми або інші форми прямої участі громадян, якщо це дозволяється законом. А у Преамбулі цього акту визначається, що право громадян на участь в управлінні державними справами є одним з демократичних принципів, який найбільш безпосередньо може здійснюватися саме на місцевому рівні [549, с. 198-199].

Фіксацією таки принципових підходів та принципів формування і функціонування тих чи інших інститутів, норм в національних правових системах характеризуються також і інші правові стандарти. Наприклад, ст. 4 Європейської конвенції про громадянство 1997 р. визначає, що "правила кожної держави-учасниці, які стосуються громадянства, ґрунтуються на таких принципах: а) кожна особа має право на громадянство; b) безгромадянства слід уникати; c) кожна особа не може бути безпідставно позбавлена громадянства; d) ні укладення шлюбу, ні розірвання шлюбу між громадянином держави-учасниці та особою, яка має громадянство іншої держави, ні зміна громадянства одним із подружжя під час перебування у шлюбі не впливають автоматично на громадянство другого з подружжя [549, с. 485-486].

Досить об'ємною складовою частиною правових стандартів Ради Європи є "європейські стандарти із захисту прав людини". У літературі під ними розуміють визнані європейським співтовариством і закріплені в його документах юридичні норми, а також механізми їх гарантії, захисту та забезпечення на практиці [564, с. 15]. Вони включають як складову частину "стандарти Ради Європи з прав людини", які містять правові норми, що зафіксовані у Конвенції про захист прав та основних свобод людини, Європейській соціальній хартії, Європейській хартії місцевого самоврядування та інших конвенціях та актах Ради Європи.

Так, "Європейські пенітенціарні Правила", затверджені Комітетом Міністрів у 1987 році [рекомендація № R(87)3], не тільки визначали мінімальні вимоги стосовно поводження з ув'язненими, а й встановлювали основоположні принципи у галузі кримінально-правової політики держав-учасниць, а саме: а) позбавлення волі повинно здійснюватися в таких умовах, які забезпечували б повагу до людської гідності; б) ці правила повинні застосовуватися неупереджено; в) мета виправного впливу полягає у збереженні здоров'я та гідності протягом терміну позбавлення волі; г) формуванню навичок, що сприятимуть реінтеграції цих осіб у суспільство [565]. Урядам держав-учасниць рекомендовано було (для правотворчої та правозастосовчої внутрішнодержавної діяльності) виходити із принципів і цілей "Європейських правил", намагатись їх послідовно виконувати. Необхідним було і максимальне розповсюдження тексту Правил.

До складу "стандартів Ради Європи з прав людини" входять "стандарти Європейської конвенції про захист прав та основних свобод людини", які охоплюють як норми Конвенції та протоколів до неї, так і рішення Європейського суду з прав людини.

У літературі висловлюється міркування, що використання судом попередніх рішень покликане забезпечити єдність підходів Суду до тієї чи іншої категорії справ (визначити існування так званих "європейських стандартів" у тій чи іншій сфері, що охоплюється Конвенцією [566, с. 41].

Рішення Суду хоча і не є обов'язковим для жодної країни, крім держави-відповідача (бо це суперечило б нормам міжнародного права), все ж таки чітко демонструє позицію Суду щодо Конвенції та її вимог, а тому у ньому констатується наявність певного європейського правового стандарту на основі відповідної норми конвенції.

Водночас, ускладнення відносин у правовій системі Ради Європи потребує збільшення приписів загального, прямого регулювання, які б сприяли однозначності у поведінці держав. Але це можливо лише шляхом фіксації таких приписів у нормативно-правових актах, що створюються спеціальним правотворчим органом. Проте створення такого органу Радою Європи видається недоцільним, так як недоцільним є і надання таких повноважень ПАРЄ чи іншим органам, оскільки нормативна частина правової системи Ради Європи, що склалася, є доцільною і такою, що не потребує змін.