Суд Європейських співтовариств підтвердив принцип пріоритету права ЄС, який у випадках колізії не визнає за національним правом можливості щодо його застосування. Цей принцип має два аспекти: а) національні правові норми, що суперечать праву організації, не застосовуються; б) пріоритет діє і стосовно звичайних законів, і щодо конституційного права держав-учасниць. Отже, мова йде не про відміну національних норм, а про те, що вони у спірній ситуації не застосовуються. Таким чином, національні компетенції існують одночасно з компетенцією Євросоюзу, а їх дія (застосування) виключається "лише у випадку очевидного конфлікту", і рішення організації діє лише при суперечливих результатах [657, с. 132]. Обов'язок держав-учасниць утримуватися від дій у сферах, переданих ЄС, у юридичній літературі називають "мораторієм щодо держав-учасниць"; а норми права ЄС - такими, що відсувають акти національних законодавчих органів у бік [607, с. 56], хоча інколи відзначається, що принцип пріоритету права ЄС застосовується лише тоді, коли наслідки дії європейського та національного права є несумісними.

Так, коли Комісія Співтовариства (КЄС) вбачає у рішенні національного суду порушення чи невиконання норм європейського права, вона впливає на виконавчі органи держави, щоб останні не допустили виконання цього рішення, бо воно суперечить праву Співтовариства.

Зі свого боку держави-учасниці зобов'язані сприяти праву ЄС. Такі зобов'язання можна підтвердити комплексом внутрішньодержавних заходів: 1) трансформацією національного законодавства (змінити чи доповнити норми внутрішнього права так, щоб національні суди зобов'язані були дотримуватися норм європейського права); 2) здійснити реорганізацію апарату держави.

Якщо закон будь-якої держави суперечить установчим договорам Співтовариства, - він має бути відміненим чи модифікованим до рівня несуперечності праву ЄС.

В Євросоюзі для реалізації та утвердження пріоритету права ЄС створені правові способи його забезпечення. Так, Комісія ЄС здійснює функцію контролю за виконанням права Організації на місцях. В разі невиконання вимоги КЄС про відміну закону, що суперечить установчим договорам, вона може звернутися в Європейський Суд. Останній хоч і не вправі тлумачити, чи відміняти акти внутрішньодержавного права, але може вказати державі на необхідність відміни закону як такого, що не відповідає положенням інтеграційного права (ст.5 Договору про ЄЕС). Європейський Суд вправі лише констатувати порушення державою комунітарного права (що дало підставу назвати звернення у Європейський Суд згідно ст.169 Договору про ЄЕС лише "констатуючою скаргою"), але не вправі тлумачити внутрішнє право чи зобов'язувати національні суди, тому його рішення мають дещо декларативний характер, а можливість реального наповнення їх змістом залишається за державами-учасницями. За рішення національних судів (якщо останні приймають протиправні акти і порушують норми інтеграційного права) відповідальність несуть держави-учасниці (перед Співтовариствами). Держава в цілому несе відповідальність за виконання міжнародно-правових зобов'язань. Практика судової відповідальності держав-учасниць за неправомірні дії їх органів започаткована з 1990 року.

При наявності колізій правових норм на вирішення колізійної проблеми уповноважуються судді місцевих судів, адже право ЄС є фактично частиною національної правової системи, а тому воно застосовується і забезпечується місцевими судами, як і внутрішньодержавне право. Водночас якщо у національного суду виникають сумніви щодо норми права ЄС, яку потрібно застосувати, він може звернутися до Європейського Суду за роз'ясненням. Рішення суду ЄС, що виноситься в порядку преюдиційної процедури, не є обов'язковим для національного суду, який, щоправда, не може ігнорувати визначення Європейського Суду без обґрунтування відхилення доказів суду ЄС. У практиці відбувається розподіл завдань між національним судом, що вирішує конкретні правові спори, та Європейським Судом, який дає інтерпретацію права ЄС. Тобто національний суд, якщо хоче уникнути порушень комунітарного права, повинен вирішувати правові спори, враховуючи позицію Європейського Суду. Це потребує єдиного тлумачення права ЄС у всіх державах-учасницях. А тому недопустимим видається посилання національного суду на те, що норма права Співтовариства порушує Основний закон.

Так як Євросоюз здійснює регулювання на основі принципу субсидіарності, то Співтовариства втручаються у внутрішньодержавні сфери лише тоді, коли мета такого регулювання досягається лише на рівні ЄС, а самі держави переконані у цьому. А тому допускається і дія норм національного права, які є більш суворими, ніж європейські. Проте з такою умовою, що ці норми не повинні суперечити положенням договорів про ЄС. На держави покладається на період членства в ЄС відмовитися від застосування законів, що суперечать праву Євросоюзу. Дотримання цих правил контролюється КЄС, яка також спостерігає за правильністю застосування національної норми, дія якої допускається.

Ряд статей установчих договорів вимагають проведення консультацій держав з КЄС перед виданням правового акта.

Якщо проаналізувати практику застосування антимонопольного законодавства, зокрема конкурентного права, то можна відзначити, що механізм його реалізації є не дозвільним, а реєстраційно-повідомним [658, с. 14].

На практиці право ЄС (як договірне, так і похідне: постанови, директиви, рішення) мають пріоритет перед внутрішньодержавним як на рівні законів, так і підзаконних актів. Проте у галузі конституційного права питання залишається спірним.

Так, німецькі вчені дотримуються думки, що право ЄС має ранг простого закону, а тому в ієрархії норм має займати нижче положення, ніж конституційні норми ФРН. Не визнають вони і пріоритету права Співтовариств щодо основних прав людини, закріплених у конституційних нормах [659, с. 6].

Таким чином, ефективність права ЄС прямо залежить від рівня сприяння національними правовими системами у досягненні його основних завдань. А тому гармонізація національних законодавств є одним із важливих напрямків діяльності Євросоюзу, умовою попередження юридичних колізій.

Колізійно-правовий механізм повинен включати заходи попередження та подолання колізій між правовими системами Євросоюзу та держав-учасниць.

Стосовно процедури попередження юридичних колізій, то вона включає такі дії: 1) визнання основних принципів права ЄС; 2) інкорпорація (імплементація) норм права ЄС; 3) створення насамперед конституційно-правового механізму взаємодії, який би включав і колізійний механізм; 4) визначення потенційних юридичних колізій та засобів їх подолання, переборення; 5) приведення національного законодавства у відповідність з європейським правом (зближення європейського і національного права); 6) реорганізація державних органів.

До правових засобів попередження юридичних колізій відносяться основні джерела права ЄС, джерела національного гармонізованого права, уніфіковані акти.

Якщо попереджувальні правові засоби та процедури не створили умов, за яких колізії не виникають, або можуть існувати як потенційно-об'єктивні, тоді необхідними видаються засоби та процедури подолання колізій. До них відносяться:

1. діяльність Європейського Суду щодо тлумачення права ЄС та розв'язання юридичних колізій;
2. прийняття нових законодавчих актів, внесення змін до чинних чи відміна неправомірних;
3. застосування уніфікованих норм національними судами.

До правових засобів подолання юридичних колізій відносяться прецеденти ЄС та інші джерела права ЄС, а також джерела національного права.

Науковий аналіз проблем взаємодії правових систем Ради Європи, Євросоюзу та держав-учасниць, характеристика колізійно-правового механізму як необхідної складової такого механізму є важливим для України з точки зору забезпечення її стратегічних напрямів, особливо щодо входження у європейський правовий простір.