Формування сучасної правової системи України у відповідності з міжнародними, зокрема - європейськими правовими стандартами, є процесом складним та багатофункційним, а тому потребує як глибокого наукового аналізу правової дійсності, так і виявлення основних тенденцій її розвитку.

Проголошуючи державний суверенітет України, Верховна Рада Української РСР виражала прагнення народу України створити демократичне суспільство, побудувати правову державу [660, с. 3]. Ці положення знайшли своє відображення у Конституції України, зокрема, у ст. 1 Україна проголошувалася "суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою" [661].

Прийняття Конституції України стало реалізацією положень Постанови Верховної Ради Української РСР "Про проголошення незалежності України" та Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991р., схваленого 1 грудня 1991р. всенародним голосуванням [662], які задекларували появу нової держави - України. День проголошення незалежності України формально можна вважати початком формування її сучасної національної правової системи.

Правова система України виникла об'єктивно у період досягнення радянською правовою системою "точки біфуркації", коли ця система згідно з основними засадами синергетики руйнувалася. Подальше формування правової системи України залежало від таких умов, як відкритість, нелінійність, нерівноважність. Насамперед це стосувалося взаємозв'язку із оточуючим середовищем, вибором шляхів розвитку. Поряд з цим, для сучасної правової системи України важливим є досягнення відповідного стану рівноваги, що буде свідчити про створення власне системи. Адже будь-яка система, згідно з положеннями синергетики, об'єктивно знаходиться у стані взаємопереходів рівноваги та нерівноваги, організації та дезорганізації, хаосу та порядку. А тому необхідним та важливим на даний час є створення механізму самоорганізації системи, який сконцентрує зусилля суспільства саме на стані рівноваги (з допустимим станом змінюваності). Такий стан забезпечується правильним розміщенням елементів правової системи та зв'язків між ними, тобто належною її структуризацією.

Все це потребує, насамперед, характеристики її основних юридичних ознак та структури.

Використовуючи поняття правової системи, концепцію її внутрішньої будови, які сформульовані у першому розділі цієї роботи на підставі системного аналізу, можна відзначити, що сучасна правова система України складається (як будь-яка правова система) з трьох основних частин: інституційної, функційної та нормативної, хоча на нинішньому етапі розвитку вона є у стані формування [663].

До інституційної частини входять суб'єкти права (фізичні та юридичні особи і їх об'єднання), що є її елементами.

Як вказувалось у першому розділі роботи, поняття правової системи має свій обсяг, а включення компонентів до структури правової системи не є безмежним. А тому не можна погодилися з включенням до правової системи України таких явищ, як правова політика, правова ідеологія [664, с. 10], суб'єктивні права і обов'язки [665] тощо.

Не можна погодитися і з позицією А.О. Білоуса про те, що не можуть бути суб'єктами політико-правової системи окремі громадяни [60, с. 12]. Згідно з системним підходом саме люди та їх об'єднання завжди були, є і будуть основними елементами правової системи (її суб'єктами). Це стосується і правової системи України.

Всі інші правові явища, які можна виявити під час аналізу правової системи, є тими компонентами, що сприяють утвердженню системи з відповідної сукупності елементів, але самі елементами її не виступають.

Кожний із суб'єктів має визначений у законодавстві правовий статус, що дозволяє йому здійснювати свою діяльність, спрямовану на встановлення відповідних зв'язків.

Складноорганізованим суб'єктом, що покликаний виражати інтереси всього суспільства, є держава. Реалізація правового статусу держави здійснюється через утворювані нею органи, що здійснюють правотворчі, правозастосовчі, правотлумачувальні та правореалізаційні функції. Саме такі види діяльності відповідних органів держави є засобом досягнення правопорядку - основної мети функціонування правової системи.

Вже з перших років існування нашої держави не тільки формально, але й реально здійснювався принцип розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову. Саме реалізація цього принципу повинна була сприяти формуванню не тільки соціальної, правової держави [666; 667], а й досконалої, дієвої інституційної частини правової системи України.

Перший законодавчий орган незалежної України - Верховну Раду України, що діяла в депутатському складі Верховної Ради Української РСР, було обрано весною 1990 р. З середини 1994 р. набрав чинності Регламент Верховної Ради України [668], який прийшов на зміну Тимчасовому регламенту засідань Верховної Ради України дванадцятого скликання.

У новій Конституції України (1996 р.) правовому статусу Верховної Ради було присвячено розділ IV, положення якого враховували як надбання сучасних концепцій парламентаризму, так і національні особливості України. Так, зокрема, до повноважень Верховної Ради належить внесення зміни до Конституції, прийняття законів, визначення засад зовнішньої та внутрішньої політики та інші [661], які засвідчують наявність всіх необхідних сучасному парламенту функцій.

До інституційної частини правової системи України входить також глава держави - Президент України, уряд Кабінет Міністрів України, Рада Міністрів АРК, центральні та місцеві органи виконавчої влади, судові органи та органи місцевого самоврядування. Всі вони забезпечують реалізацію правового статусу держави як елемента правової системи.

Поряд з цим, недосконалість в організації та функціонуванні державної влади в Україні, прийняття у 1996 році Конституції України, положення якої передбачали істотні зміни в організації державної влади та місцевого самоврядування, потреба у зближенні з європейськими міждержавними правовими системами спричинили необхідність у проведенні державно-правової реформи. Загальна концепція державно-правової реформи (розроблена Інститутом законодавства Верховної Ради України 19 червня 1997 року) залишилася лише проектом, який дістав схвалення у листопаді 1997 року на Всеукраїнській науково-практичній конференції, а пізніше - у Комітеті ВРУ з питань правової реформи.

Концепція не була схвалена Верховною Радою України, оскільки містила ряд недоліків та положень, які вже не відповідали вимогам часу. Ряд положень цього проекту знайшли своє відображення в Концепції адміністративної реформи в Україні (1998 р.).

Загалом можна відзначити намагання держави до формування інституційної частини правової системи України у відповідності з сучасними європейськими правовими вимогами; ті ж недоліки, які виникають у ході цього процесу, є показниками його складності, які потрібно вивчати, аналізувати та вживати адекватні заходи їх подолання.

Інституційна частина тісно взаємодіє з функційною частиною правової системи України. Правотворча, правозастосовча, правотлумачувальна і правореалізаційна діяльність відповідних державних органів та інших суб'єктів є не тільки засобом досягнення правопорядку, але й способом виразу зв'язків між елементами правової системи. Ці зв'язки виникають як результат діяльності суб'єктів права та знаходять свій вияв у правових відносинах. Останні, в залежності від суб'єктів цих зв'язків, можуть бути владними (субординаційними) та невладними (координаційними). Владні відносини притаманні органам держави, органам місцевого самоврядування, саморегулівним організаціям, посадовим особам, тобто всім тим суб'єктам, щодо яких діє спеціальнодозвільний принцип правового регулювання; там же, де застосовується загальнодозвільний принцип, - виникають невладні відносини, тобто між фізичними та юридичними особами.

Незважаючи на позитивні зміни, які відбуваються в інституційній та функційній частині правової системи України, ефективність їх формування не є достатньою. Це дає підставу для висновків деяких зарубіжних вчених, що за "темпами правових реформ Україна стабільно займає останнє місце на території колишнього СРСР" [669, с. 685].

Проте формування цих двох складових правової системи не є легким та швидким процесом, він потребує не тільки узгодженості дій владних структур на всіх рівнях, але й об'єктивної "готовності" суспільства до вирішення основних завдань такого формування. Саме прийняття Конституції 1996 р. започаткувало новий етап у розвитку нашого суспільства, воно також зумовило на конституційному рівні потребу у правовій реформі. Насамперед це стосувалося парламентської реформи, яка б сприяла на основі кращих світових (зокрема, європейських) здобутків створити більш досконалі політичні  та юридичні механізми забезпечення демократичного режиму в Україні. Досить актуальною є проблема вдосконалення структури парламенту, діяльності комітетів, порядку їх роботи, підвищення відповідальності, вдосконалення механізму взаємодії Верховної Ради України з Президентом, Кабінетом Міністрів, органами судової влади.

Важливим напрямком парламентської реформи має бути вдосконалення законодавчої діяльності. Так, часта змінюваність, втрата чинності більш як 6% від прийнятих законів [670, с. 147] викликані не тільки економічними та політичними негараздами у нашому суспільстві, але і неналежним рівнем законодавчої діяльності Верховної Ради України, її комітетів. Зокрема,  законопроекти (робота з підготовки яких здійснюється комітетами згідно зі статтею 6.3.4. Регламенту) не завжди ґрунтуються на науковому аналізі соціально-економічних, правових, політичних передумов розвитку суспільства, а також відповідних причин та наслідків прийняття тих чи інших законів. Сприяти підвищенню ефективності законопроектної роботи був покликаний створений у системі апарату парламенту Інститут законодавства Верховної Ради України. Проте видається, що доцільним було б створення, поряд з цією установою, і незалежних (автономних) науково-дослідних установ, які б займалися вивченням об'єктивних закономірностей розвитку правової системи суспільства в цілому, порівняльним аналізом законодавства в різних правових системах тощо.

Не завжди належний рівень законодавчої діяльності пов'язаний, зокрема, з відсутністю закону "Про закони і законодавчу діяльність", проектом якого передбачалося визначення місця законів у системі нормативно-правових актів, процедури їх підготовки та прийняття. Хоча названий проект може слугувати і прикладом недоліків у законотворчій процедурі: він два рази приймався Верховною Радою України (14 вересня та 7 грудня 2000 р.), направлявся Президентові України на підпис та повертався на повторний розгляд. Результатом такої "взаємодії" органу законодавчої влади та глави держави є відсутність вкрай важливого нормативно-правового акту. Цей факт зумовлює надходження пропозицій щодо доцільності внесення змін до ст. 94 Конституції України стосовно порядку підписання та оприлюднення закону, хоча таких змін можна було б уникнути, чітко визначивши відповідні процедури у законі "Про закони та законодавчу діяльність". Ці та інші проблеми можна усунути в процесі здійснення парламентської реформи, суть якої має полягати у вдосконаленні правового статусу Верховної Ради України, механізму законотворчої діяльності.

Водночас важливими видаються і такі види реформ інституційної та функційної частин правової системи України, як адміністративна та судова.