Недосконалість структури виконавчої влади, що підтверджувалося її багаторазовими перебудовами (злиття, ліквідація, створення нових виконавчих органів, які з часом змінюються лише в назві), зумовили потребу в проведенні адміністративної реформи. Остання була формально започаткована з виданням 7 липня 1997 року Указу Президента України "Про Державну комісію з проведення в Україні адміністративної реформи", згідно з яким була утворена така Комісія. Указом Президента від 22 липня 1998 р. "Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні" планувалися заходи по забезпеченню реформування системи державного управління (зокрема, утворення робочої групи з проведення реформи центральних органів виконавчої влади). Положення цього Акта вже 20 листопада 1998 р. були підкріплені Указом Президента України "Про першочергові заходи з проведення в Україні адміністративної реформи". Цей Указ передбачав комплекс організаційно-правових заходів у структурі виконавчої влади, зокрема: підготовка пропозицій щодо узгодження Закону "Про Кабінет Міністрів України", реструктуризації апарату Кабінету Міністрів України, науково обґрунтованих критеріїв визначення оптимальної структури та чисельності працівників апаратів міністерств та інших відомств тощо.

Водночас Указом Президента України "Про чергові заходи щодо подальшого здійснення адміністративної реформи в Україні" від 29 травня 2001 року введено посади Державного секретаря Кабінету Міністрів України та державних секретарів міністерств, а 21 липня 2001 року був підписаний Указ Президента "Питання реалізації проведення в Україні адміністративної реформи", яким передбачено ще ряд додаткових заходів щодо адмінреформи. На жаль, незважаючи на значні фінансові та інші витрати і вжиті заходи щодо скорочення апарату, бажаних результатів не досягнуто, що й підтвердило наступне скасування інституту державних секретарів. І це не дивно, бо ініціаторами адміністративної реформи є самі об'єкти такого реформування (уряд та центральні органи виконавчої влади); існує тенденція до збільшення кількості органів виконавчої влади, чисельності їх працівників.

Тому важливими на сьогодні залишаються проблеми: визначення наукових критеріїв стосовно кількості та доцільності існування як центральних, так і місцевих органів влади, чисельності працівників їх апарату та апарату Кабінету Міністрів і Адміністрації Президента України; підготовки законів, які визначали б правовий статус (положення) названих органів виконавчої влади у необхідному обсязі (наприклад, усунення таких розбіжностей, як реальний та фактичний статус Кабінету Міністрів України); оптимізації взаємодії між органами виконавчої влади, зокрема Кабінетом Міністрів та Адміністрацією Президента України.

Видається, що затвердження Концепції адміністративної реформи в Україні з урахуванням вищезгаданих проблем та необхідності визначення бюджетних видатків на це, в залежності від темпів та етапів реформи повинно здійснюватися парламентом.

Конституція України визначила і шляхи здійснення судової реформи, головним завданням якої є створення ефективного механізму захисту прав відповідних суб'єктів. У строк до 28 червня 2001 р., як передбачали "Перехідні положення" Конституції, реформувати судову систему повністю не вдалося. Як відомо, правосуддя в Україні здійснюється Конституційним Судом та судами загальної юрисдикції. Згідно з Конституцією України Конституційний Суд є єдиним органом конституційної юрисдикції. Щоправда, між приписами Конституції України та Закону України "Про Конституційний Суд України" [671] існують суперечності. Так, згідно з Основним Законом з питань офіційного тлумачення Конституції та законів України Суд ухвалює рішення (ст. 150), а закони та інші правові акти визнаються неконституційними, якщо вони не відповідають Конституції або якщо була порушена встановлена нею процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності (ст. 152); згідно ж із Законом з питань офіційного тлумачення Суд дає висновки (ст. 62), а підставою для визнання правових актів неконституційними є, крім вищевказаних, також "перевищення конституційних повноважень при їх прийнятті" (ст. 15).

Усуненню цих та інших юридичних колізій мало б сприяти, згідно з проектом "Загальної концепції правової реформи в Україні" (1997), прийняття ряду правових актів, зокрема: положення про постійні та тимчасові комісії Суду, регламенту Суду. І вже 5 березня 1997 р. рішенням Суду було затверджено Регламент Конституційного Суду України [672] - документ, що визначає порядок здійснення конституційного судочинства та інші питання внутрішньої діяльності Суду.

Згідно з новим Законом України від 7 лютого 2002 року "Про судоустрій України" систему судів загальної юрисдикції складають місцеві, апеляційні суди, Апеляційний Суд України, Касаційний Суд України, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України [673]. Ще з моменту проголошення державного суверенітету України, а особливо - після створення самостійної Української держави постало питання реформування радянської судової системи. Вже в червні 1991 р. було схвалено Концепцію нової Конституції України [674] та прийнято Закон Української РСР "Про арбітражний суд" [675], у листопаді того ж року було прийнято Арбітражний процесуальний кодекс України [676], у грудні 1992 року - Закон України "Про статус суддів" [677]. В кінці 1991 р. Верховним Судом і Міністерством юстиції України було підготовлено та подано у Верховну Раду альтернативні проекти закону України про судоустрій, який, проте не був прийнятий, і тому до 1 червня 2002 року використовувався відповідний Закон УРСР (з внесеними до нього доповненнями та змінами). У березні 1992 р. Постановою Президії Верховної Ради України було утворено Комісію по проведенню судово-правової реформи в Україні [678], робота якої увінчалась прийняттям Верховною Радою 28 квітня 1992 р. Постанови "Про Концепцію судово-правової реформи в Україні" [679]. Схвалення Концепції сприяло подальшому реформуванню судової системи, закріпленню демократичних принципів правосуддя, створенню військових судів (замість військових трибуналів), підвищенню авторитету судів, суддів та органів суддівського самоврядування, встановленню системи особливих заходів державного захисту працівників суду від перешкоджання виконанню покладених на них законом обов'язків і здійсненню наданих прав тощо.

З прийняттям Конституції України 1996 р. постало питання про необхідність прийняття нової концепції судово-правової реформи. Така концепція на сьогодні не прийнята, а проект Загальної концепції правової реформи в Україні, складовою частиною якої є концепція реформи судової, схвалений Верховною Радою не був.

У зв'язку зі спливом п'ятирічного строку, що був визначений в Перехідних положеннях Конституції України як період часу, не пізніше якого Верховний Суд України і Вищий арбітражний суд України здійснюють свої повноваження відповідно до чинного законодавства України, в червні 2001 року Верховна Рада прийняла низку законів України про внесення змін до законодавчих актів, що дістало неофіційну назву "малої судової реформи". На жаль, мала судова реформа охопила не всі напрямки реформування, не вирішила ряду проблем. І набрання чинності з 1 червня 2002р. Закону України "Про судоустрій України" тільки створило юридичні підстави для формування нової системи судів загальної юрисдикції; підвищення ефективності системи судового захисту прав, свобод і законних інтересів особи.

Конституція України визначає, що для вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє суддівське самоврядування. Незважаючи на тривалу дію відповідного закону (з середини 1994 року до 1 червня 2002 року) та функціонування на його основі органів суддівського самоврядування України, останні, порівняно з аналогічними органами розвинутих правових систем світу, не відіграють такої ж високозначимої ролі в процесі формування судової влади. Усунути зазначений недолік законодавець намагався в тому ж таки Законі "Про судоустрій України", присвятивши суддівському самоврядуванню окремий розділ.

Отже, незважаючи на те, що судово-правова реформа проводиться у відповідності з європейськими правовими стандартами, цілий ряд проблем залишаються нерозв'язаними або недостатньо вирішеними. Зокрема, це стосується фактичної реалізації принципу незалежності судової влади та суддів, належного професійного рівня суддівського корпусу, матеріально-технічного, інформаційного та соціального забезпечення суддів і судів.

Судово-правова реформа зачепила також діяльність органів прокуратури. Згідно зі змінами, внесеними в Закон України "Про прокуратуру" Законом від 12 липня 2001 р. № 2663-ІІІ [680], до функцій прокуратури (ст. 5) не належать функція нагляду за додержанням і застосуванням законів (функція загального нагляду) і функція попереднього слідства, проте відповідно до перехідних положень Конституції та Закону № 2663-ІІІ такі функції вона продовжує виконувати до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів, і до сформування системи досудового слідства та введення в дію законів, що регулюють її функціонування.

Зняття з прокуратури функцій загального нагляду та попереднього слідства наблизить правову систему України до прогресивних моделей європейських правових систем. Цьому ж сприяє запровадження інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, підвищення ролі та значення адвокатури, подальша демократизація та розвиток місцевого самоврядування. Саме з розвинутістю останнього інституту європейські міжнародні співтовариства, входження до яких є стратегічно важливим для нашої держави, пов'язують глибину демократичності реформ у сфері трансформації командно-адміністративної системи управління в децентралізовану, при якій значна частина повноважень передається від органів держави територіальним громадам сіл, селищ, міст, органам і посадовим особам місцевого самоврядування.

Проблеми, пов'язані з формуванням місцевого самоврядування в Україні, повинні також вирішуватися у ході правової реформи. Перші заходи щодо створення правової основи місцевого самоврядування вже зроблені. Аналіз змісту Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" свідчить, що він відповідає Конституції, нормам та принципам Європейської хартії місцевого самоврядування (ратифікованої ВРУ 15 липня 1997 року). Проте його практична реалізація пов'язана з прийняттям ряду інших законодавчих актів, які закріплюють розмежування повноважень між органами державної влади та органами місцевого самоврядування, їх матеріально-фінансову основу. Серед них можна назвати Закон України "Про місцеві державні адміністрації" (9 квітня 1999 р.), Закон України "Про службу в органах місцевого самоврядування" (7 червня 2001 р.), Бюджетний кодекс України (21 червня 2001 р.).

Отже, парламентська, адміністративна, судова реформи та реформа органів місцевого самоврядування є складовими єдиної правової реформи в Україні, яка має забезпечити формування не тільки інституційної та функційної, але й нормативної частини правової системи України. Нормативна частина відіграє основну роль у виникненні зв'язків між суб'єктами права. Об'єктивною основою її реформування є, насамперед, розвиток системи права, від стану якої залежить не тільки стан системи законодавства, але и забезпечення зв'язків між усіма елементами правової системи, а також зв'язків між правовою системою, з одного боку, та іншими підсистемами (економічною політичною, культурною тощо) соціальної системи - з іншого [681].