Видається, що з метою усунення колізій у цій сфері, встановлення чіткої регламентації процедури прийняття, офіційного оприлюднення та порядку набрання чинності всіх видів нормативно-правових актів в Україні слід прийняти єдиний законодавчий акт.

Частина цих та інших проблем вирішувалася б у Законі "Про закони і законодавчу діяльність". Зокрема, проект закону пропонував дефініцію "закон України" та класифікував закони на: Конституцію України, конституційні (якими вносяться зміни до Конституції або припиняється чинність її окремих положень) та звичайні (які приймаються у порядку загальної законодавчої процедури з усіх питань законодавчого регулювання за винятком тих, що регулюються безпосередньо Конституцією). Важливим є і закріплення на нормативному рівні правових механізмів подолання колізій, усунення прогалин при застосуванні законодавчого акту, здійснення законодавчої діяльності на основі державних програм розвитку законодавчих робіт.

Надати системності і прогнозованості в цій роботі з урахуванням перспектив розвитку покликана була Концепція розвитку законодавства України на 1997-2005 роки, на основі якої Інститутом законодавства була підготовлена і схвалена Верховною Радою України Державна програма розвитку законодавства України до 2002 року. Такого роду програми сприяють прогнозованому, планомірному формуванню системи законодавства України.

Проте є і ряд інших проблем в системі національного законодавства; потребує свого вирішення й питання визначення місця та ролі так званих специфічних юридичних актів, які можуть набувати нормативно-правового значення за законодавством України: деякі акти прямого волевиявлення населення (ухвалені на референдумах), акти делегованої або санкціонованої державою правотворчості, акти делегованої правотворчості органів місцевого самоврядування тощо.

Так як саме законодавство є найбільш вагомою складовою нормативної частини правової системи, від нього, насамперед, залежить забезпечення зв'язків між усіма елементами правової системи, а також - між правовою та економічною, політичною та іншими підсистемами соціальної системи українського суспільства. Однак на сучасному етапі в зв'язку з урізноманітненням зовнішніх форм (джерел) права таке забезпечення зв'язків виконує не лише система законодавства, а й система джерел права України в цілому.

Аналіз системи джерел права дозволяє виявити як позитивні моменти, так і недоліки в кожній структурній частині правової системи України, а також визначити шляхи їх реформування. Так, у систему джерел права України, крім нормативно правових актів, входять нормативно-правові договори, а також правові звичаї та узвичаєння (хоча їх кількість є незначною).

Серед нормативно-правових договорів дедалі зростає значення міжнародно-правових договорів. Згідно зі статтею 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Згідно з п. 1 ст. 19 Закону України "Про міжнародні договори України" [694] вони застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Їх юридична сила залежить від місця в апараті Української держави органу, який офіційно визнає чинність міжнародного договору.

В юридичній літературі відзначається тенденція до постійного зростання впливу норм міжнародного права на внутрішньодержавне право. Крім цього, в Україні механізм імплементації є особливий, так як Українська держава обмежилась включенням до системи законодавства лише норм, закріплених у міжнародних договорах України, і поширила на ці норми існуючі вимоги національного правового регулювання.

В системі джерел права України відсутній правовий прецедент (зокрема - судовий), хоча можливість його появи тривалий час обговорюється в літературі [695, с. 20-25]. На думку прихильників появи такого джерела, правовий прецедент сприятиме не просто збільшенню кількості суб'єктів правотворчості, але й дасть змогу розформалізувати систему джерел права  та надати гнучкості та динамізму всій правовій системі. Проте необхідно зважати на те, що у романо-германському типі правової системи судовий прецедент суттєво відрізняється від судових прецедентів в англійському праві. В цьому типі правової системи судовий прецедент виступає субсидіарним (додатковим) щодо діючих основних джерел права. Щоправда, у континентальному типі на законодавчому рівні визначаються умови, форми та межі функціонування судового прецеденту, а також суб'єкти судового нормотворення та його характер.

Видається, що судовими прецедентами в Україні могли б стати рішення Конституційного Суду України та Верховного Суду України, які винесені  в результаті розгляду конкретної судової справи (а не є підсумком в результаті узагальнення судової практики), в ході якої було виявлено прогалину в діючому законодавстві і виникла потреба у створенні додаткової норми.

В Україні аналогами судового прецеденту є рішення та висновки Конституційного Суду України, в яких закріплюються нові, додаткові в порівнянні з чинним законодавством України, норми. Так, у Рішенні Конституційного Суду України від 16 жовтня 2001 р. "В справі за конституційним поданням Вищої ради юстиції щодо офіційного тлумачення положення пункту 1 частини першої статті 131 Конституції України стосовно внесення Вищою радою юстиції подань про призначення суддів на посади (справа про призначення суддів)" [696] Конституційний Суд України роз'яснив зміст приписів Конституції, витлумачуючи їх таким чином: "Вища рада юстиції вносить подання Президенту України про перше призначення на посаду професійного судді строком на п'ять років".

Отже, перевагою судового прецеденту над іншими джерелами права є його здатність бути прийнятим в ході швидкого вирішення судової справи, а не під час тривалого правотворчого процесу розробки, ухвалення, оприлюднення, набрання чинності нормативно-правового акта. Особливо це стосується випадків, коли судовому органу доводиться застосовувати аналогію права, тобто вирішувати справу на підставі галузевих принципів права - зокрема та принципів права - в цілому.

Посилаючись на рішення у справі про ціни і тарифи на житлово-комунальні та інші послуги від 10 лютого 2000р., Шевчук С. вважає, що Конституційний Суд України вперше в історії українського права наблизився до прецедентного конституційного права, так як висловив правову позицію, згідно з якою Верховна Рада України (на підставі ст. 85 Конституції України) визначає засади внутрішньої та зовнішньої політики, у тому числі і цінової. Зокрема, він вважає, що в Україні починає у цій сфері складатися судова правотворчість, а отже - і прецедентне конституційне право [697, с. 183-184].

Таким чином, існуюча система джерел права України з часом може бути доповненою судовим прецедентом, хоча і в нинішньому стані вона в цілому виконує необхідну роль у структуруванні суспільного життя в Україні, створенні ефективної, впорядкованої національної правової системи. Вищевикладене дає змогу визначити ознаки, характерні для правової системи України:

1. правова система є однією з підсистем українського суспільства;
2. основними елементами є фізичні та юридичні особи, зокрема держава (яка реалізує свій правовий статус через правотворчі, правозастосовчі та правотлумачні органи);
3. виникнення зв'язків між цими суб'єктами опосередковує система норм права (джерел права);
4. діяльність суб'єктів права є способом виразу цих зв'язків, особливо через правові відносини;
5. метою правової системи є досягнення правопорядку, що забезпечує функціонування українського суспільства.

Таким чином, правова система України - це цілісна, структурно впорядкована за допомогою норм права та інших правових засобів стійка взаємодія суб'єктів права, що забезпечує досягнення правопорядку як необхідної умови функціонування та розвитку українського суспільства [698].

У розвитку сучасної національної правової системи існують певні деформації. До них належать: зниження ефективності правотворчої та правозастосовчої діяльності; часта змінюваність (нестабільність) нормативно-правових актів; множинність підзаконних нормативно-правових актів та наявність у них у зв'язку з цим юридичних колізій та дублювань; несформованість правової бази щодо визначення статусу та порядку  діяльності ряду державних органів; зниження дієвості правового регулювання; розвиток правового нігілізму; існування фактів позаправового вирішення соціальних конфліктів.

Водночас спостерігається і ряд позитивних тенденцій. По-перше, активно формуються основні структурні частини: інституційна, функційна, нормативна, що сприяє правильному співвідношенню та взаємодії елементів правової системи, формуванню механізму самоорганізації, який сконцентровує зусилля суспільства на необхідному стані рівноваги. По-друге, реалізується стратегічний напрям такого поступу - приведення правової системи у відповідність із міжнародними правовими стандартами, насамперед - європейськими. По-третє, утверджуються принципи правової демократичної держави та громадянського суспільства. По-четверте, спрямованість правового регулювання визначається загальновизнаними принципами права. По-п'яте, в юридичній науці урізноманітнюються методологічні підходи до праворозуміння. По-шосте, створюються нові інститути та галузі права і законодавства, виникають міжгалузеві (комплексні) інститути законодавства. По-сьоме, відбувається урізноманітнення зовнішніх форм права, що забезпечує динамічність, гнучкість системи.

Для збереження цих тенденцій та зниження рівня чи усунення відповідних деформацій необхідним є прийняття Концепції правової реформи в Україні, яка б визначила основні напрями подальшого реформування правової системи України.

Концепція правової реформи - це своєрідна стратегія реформування національної правової системи, в межах якої повинно здійснюватися реформування її частин відповідно до кращих правових здобутків людства, зокрема згідно з європейськими правовими стандартами. Відсутність такої стратегії породжує деформації, колізії, неузгодженість у тактиці реформування правової системи (при проведенні окремих видів реформ: конституційної, адміністративної, судової) ставить під сумнів результати такого реформування, може призвести до порушень, "збоїв" у функціонуванні правової системи як цілісного явища, втрати інтегративних, системних ознак (і навіть розпаду системи, припинення функціонування).

Одним з найважливіших принципів правової реформи, на думку проф. Є.В. Назаренко, має бути принцип пріоритетності загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Саме він має визначати основоположні ідеї цієї реформи та створення державної програми законодавчих робіт, а також визначати зміст та напрямки реформування всієї правової системи [699, с. 33]. Видається, що вихідними положеннями концепції можуть бути такі:

• правова реформа за своєю сутністю є реформою національної правової системи України;
• реформування правової системи повинно відбуватися паралельно з реформуванням економічної, політичної та інших підсистем українського суспільства;
• реформування сучасної правової системи України повинно відбуватися у відповідності з основними стратегічними напрямками розвитку України, зокрема її правовою інтеграцією з європейськими міждержавними правовими системами;
• відповідно до структурних частин правової системи (інституційної, функційної, нормативної) процес реформування повинен охопити:

а) органи держави та інших суб'єктів, що створюють, застосовують, здійснюють тлумачення та реалізацію юридичних норм;

б) правотворчу, правозастосовчу, правотлумачну та правореалізаційну діяльність;

в) систему права та систему законодавства (джерел права) України;