Багатоманітність та динаміка інформаційних відносин в сучасному суспільстві є настільки виразною, що на сьогоднішній день ще навіть немає повної визначеності з поняттям самого інформаційного права, що покликано ці відносини регулювати. Правові норми, присвячені питанням регулювання певних груп інформаційних відносин (державна таємниця, інформація для службового користування, діяльність ЗМІ, технічні стандарти телекомунікаційних систем тощо) виникали поступово разом з появою та розвитком відповідних суспільних або технічних явищ.

Але специфіку правового регулювання в інформаційній сфері почали детально розглядати лише приблизно у 70-ті рр.. ХХ століття, коли відбулися революційні зміни як у кількісних, так і у якісних характеристиках інформаційних відносин, обумовлені технічним та соціальним прогресом людства. При чому дуже часто подібне правове регулювання чомусь намагалися ідентифікувати з такими "інформаційними" науками, як інформатика і кібернетика. Навіть обстоюється існування специфічної галузі "правова інформатика" як "міждисциплінарна галузь знання про закономірності і особливості інформаційних процесів в сфері юридичної діяльності, про автоматизацію та використання автоматизованих інформаційних систем"[37, 66].

Подібні міркування в принципі заслуговують на увагу, але вони нагадують спробу штучного поєднання суспільної та природничої галузей науки, що з одного боку, є надто вузьким розумінням проблем взаємодії правових норм та інформаційних відносин в суспільстві, а з іншого, представляє собою дуже ускладнений варіант суто практичної проблеми використання комп'ютерних технологій в державному управлінні. Хоча не слід забувати про фатальне відставання колишнього СРСР у сфері інформатизації суспільства від США та країн Західної Європи. При чому на думку багатьох дослідників таке відставання обумовлювалось не лише технічними факторами, але й несприятливими для розвитку інформаційних відносин авторитарною політичною системою та закритим типом суспільства[122, 435 - 455]. Саме тому інформатизація в колишньому СРСР могла застосовуватися лише або у науці та на виробництві (що правового регулювання не потребувало), або у державному управлінні.

Разом з тим, ще у 1978 р. А.Б. Венгеровим було поставлено питання про виділення самостійної галузі інформаційного права [32]. Згодом, він дав і обґрунтування виділення нової галузі інформаційного права, віднісши її до галузей права, які відокремлюються поки що (виділено нами - Б.К.) за своїм суспільно значущим предметом, а метод регулювання може ще напрацьовуватися [33, 381].

Демократичні процеси у колишньому СРСР в кінці 90-х рр.. минулого століття, здобуття незалежності колишніми радянськими республіками, ринкові перетворення зробили можливим виникнення величезного масиву інформаційних відносин нового типу. Власне новими ці відносини стали лише для пострадянських держав, оскільки подібні відносини у розвинутих західних країнах існували вже значний проміжок часу. Але навіть декларативних заяв про бажання приєднатися до загальносвітових інформаційних процесів було достатньо для широкого обговорення проблему становлення та підвищення ролі галузі інформаційного права.

Так, наприклад, у 1995 р., Ю.А. Тихомиров, розглядаючи проблему інформаційного права, виділяє комплекс специфічних правових питань (виділено нами - Б.К.), що регулюються в рамках цієї галузі, що на його думку дозволяє розглядати інформаційне право як нову комплексну галузь, що є частиною публічного права [307, 339]. А вже сім'ю роками пізніше, у 2002 р., В.А. Копилов без усяких сумнівів характеризує інформаційне право як нову комплексну галузь, що представляє собою "систему соціальних норм і відносин, які охороняються силою держави, що виникають в інформаційній сфері - сфері виробництва, перевтілення та споживання інформації", а також вказує на предмет правового регулювання інформаційного права - "інформаційні відносини, тобто відносини, що виникають при здійсненні інформаційних процесів - процесів виробництва, збирання, обробки, накопичення, зберігання, пошуку, передачі, розповсюдження та споживання інформації"[150, 86 - 87].

Але подібний підхід до визначення предмета інформаційного права залишає більше запитань, ніж дає відповідей. Адже, як ми вже зазначали, людина є істотою соціальною і будь-яка сфера її діяльності пов'язана з передачею інформації, тобто інформаційними відносинами [160].

Наприклад, процес збору доказів по кримінальній справі можна розглядати як процес збирання інформації, який повинен регулюватися нормами інформаційного права, хоча, насправді цей процес регулюється нормами кримінально-процесуального права. І таких прикладів можна навести безліч. Тобто, вищезазначене визначення предмету інформаційного права є абсолютно некоректним, адже воно фактично не залишає місця для існування будь-яких інших галузей права, крім інформаційного.

Розуміння подібного протиріччя викликає необхідність більш чіткого визначення предмету інформаційного права. З одного боку, ця необхідність спонукає багатьох дослідників до запровадження різного роду синтетичних категорій на зразок "предметна сфера інформаційного права" або "декілька комплексів суспільних відносин, які цементуються єдністю об'єкту - інформацією", з іншого, створює тенденцію до обмеження кола суспільних відносин, які включаються до цих категорій. Зокрема, до складу цих категорій відносять:

а)      всі види діяльності, пов'язані з інформаційним ресурсом в якості об'єкту діяльності (продукту інтелектуальної, виробничої, будь-якої іншої соціальної діяльності);

б)      управління в галузі відносин, пов'язаних з даним інформаційним ресурсом і окремими видами діяльності з інформацією;

в)      використання нових технологій роботи з інформацією - формування і забезпечення сумісності інформаційних систем і систем комунікацій в інформаційних системах та мережах;

г)       забезпечення безпеки в сфері інформації та інформатизації;

д)      реалізація юридичної відповідальності в галузі інформації, інформатизації, телекомунікацій [22, 97 - 98].

Але, на нашу думку, подібна конструкція так само не дає ніякого уявлення про предмет інформаційного права, оскільки під дефініціями "всі види діяльності, пов'язані зі інформаційним ресурсом" та "певні види діяльності з інформацією" можна розуміти будь-що. А аргументація побудована на тезі про незавершений процес формування галузі інформаційного права може викликати лише пропозицію зачекати з виділенням цієї галузі до завершення її формування.

Відповідно, ще більші проблеми виникають з визначенням метода інформаційного права, оскільки метод конструюється, як правило, виходячи із особливостей предмету правового регулювання. Тому, зазвичай, наводиться приклад так званого "комплексного методу" який, за різними поглядами, може представляти собою складну конструкцію, що об'єднує в собі два (імперативний та диспозитивний) або більше методів правового регулювання інших галузей права. Так, І.Л. Бачило характеризуючи вказану проблему, взагалі стверджує, що "в системі інформаційного права реалізуються методи конституційного, адміністративного, цивільного, кримінального права, процесуальних норм цих галузей, в ньому використовуються методи міжнародного публічного і приватного права, зберігають певну ступінь впливу заходи звичаєвого права та ділових навичок"[21, 52]. І знову, як і в ситуації з предметом інформаційного права, таке визначення методу дозволяє включати до інформаційного права будь-що і, одночасно, нічого, не даючи чіткого уявлення про цю галузь.

Тому, якщо ми ведемо розмову про нову галузь - "інформаційне право", при чому абстрагуючись від такої її характеристики, як "комплексна" оскільки саме існування комплексних галузей заперечується багатьма фахівцями, то нам необхідно абсолютно чітке визначення її предмету, без якого саме існування цієї галузі неможливо. Лише одне правильне розуміння предмету інформаційного права допоможе зняти цілий ряд інших запитань щодо його методології, системи, джерел тощо.

На нашу думку, значною помилкою при визначенні предмету інформаційного права є розгляд в цій якості виключно суспільних відносин, адже предмет правового регулювання має набагато складнішу структуру, яка включає: суб'єкти, об'єкти регулювання суспільних відносин та соціальні факти, з якими пов'язано виникнення відповідних відносин [308, 391].

Крім того, ми вважаємо, що для чіткого обмеження предметної сфери інформаційного права не слід в якості предмету регулювання розглядати будь-які суспільні відносини, що виникають з приводу інформації чи інформаційних процесів, адже інформація, як така, є складовою будь-якого типу суспільних відносин. Для інформаційного права важливі лише суспільні відносини, що визначають параметри і характеристики інформаційних процесів, тобто, в першу чергу, їхні види, форми, засоби і вже потім змістовне наповнення, яке не завжди має значення для правового регулювання. Так, наприклад, Закон України "Про інформацію"[77] (ст. 1) визначає останню як "документовані або публічно оголошені відомості", тим самим акцентуючи увагу саме на формальних ознаках. Більше того, навіть коли мова йде про специфічні види інформації, наприклад, такі як: державна таємниця, конфіденційна інформація, або інформація (інформаційна продукція), що містить пропаганду війни, насильства, жорстокості тощо, то правові норми, якими регулюються режими суспільного обігу цієї інформації, орієнтовані не на конкретний зміст цієї інформації, а на мету та наслідки її розповсюдження, тобто знову ж таки на зовнішні характеристики пов'язаних з нею інформаційних процесів. Крім того, виходячи із змісту вищезазначеної норми ст.1 Закону України "Про інформацію", серед всієї безлічі інформаційних процесів слід виділити два базових, які роблять виникаючі з їхнього приводу суспільні відносини предметом правового регулювання, це - процеси документування та публічного оголошення (розповсюдження) інформації.

Іншим елементом предмету інформаційного права виступає правовий статус суб'єктів інформаційних процесів, при чому не в загальноправовому розумінні, а такий, що визначає права, обов'язки та взаємозв'язки цих суб'єктів щодо визначення або дотримання параметрів інформаційних процесів, доступу та прав на інформацію тощо. Виключно важливе значення специфіки правового статусу суб'єктів для формування інформаційного права підкреслює В.А. Копилов, висловлюючи думку про те, що "основу інформаційного права, його юридичний базис, складають інформаційні права і свободи, забезпечення гарантій яких є основною ціллю цієї нової галузі права"[150, 88]. Якщо бути конкретнішим, то названі права і свободи слід розглядати як невід'ємну складову правового статусу людини як суб'єкту інформаційних правовідносин. До того ж, саме встановлення на міжнародному та національному рівнях цілої низки "інформаційних прав" багато в чому і посприяло розвиткові багатьох типів інформаційних відносин і процесів.