Щодо третього елементу предмету правового регулювання, то найбільш вдалою, на нашу думку, є висловлена свого часу В.Д. Сорокіним теза щодо "поведінки поза правовідносинами", за якої дії суб'єктів регулюються за допомогою системи заборон без виникнення правових відносин. Регулювання цього елементу досягається шляхом забезпечення належного виконання вимог заборонних правових норм, тобто пасивної поведінки по відношенню до тих дій, які держава розцінює як правопорушення [301, 79]. Саме характер заборон мають механізми захисту від неправомірного інформаційного втручання починаючи від таємниці приватного життя і закінчуючи заборонами на пропаганду війни, насильства, расової дискримінації тощо. А формування правового регулювання роботи автоматизованих інформаційних систем, зокрема мережі Інтернет, взагалі почалося з вироблення їх користувачами специфічних моральних норм, які отримали назву "мереженого етикету", які як раз і представляли собою систему заборон на певні некоректні дії по відношенню до інших користувачів.

Таким чином, ми можемо визначити предмет інформаційного права як суспільні відносини, що виникають з приводу встановлення режимів та параметрів суспільного обігу інформації, реалізації інформаційних прав та правового статусу суб'єктів інформаційних процесів та формування їх правомірної поведінки і зв'язків.

Щодо визначення методу правового регулювання інформаційного права, то, на нашу думку, ключовим в даному випадку повинно бути розуміння того, що специфіка методу правового регулювання багато в чому обумовлюється характером суспільних відносин, що підлягають врегулюванню тією чи іншою сукупністю правових норм. Так, П. М. Рабінович, визначаючи галузь права як систему юридичних норм, які регулюють певну сферу суспільних відносин специфічним методом правового регулювання, підкреслює нерівноцінність цих двох чинників, вказуючи, що "первинним, визначальним серед них є предмет правового регулювання, який… веде за собою метод"[273, 95].

При чому, знову ж таки, характеризуючи метод інформаційного права, необхідно відійти від традиційних диспозитивного та імперативного методів правового регулювання, або їх комбінації. Адже в такому випадку ми не зможемо зробити ніяких висновків, крім констатації тісного зв'язку інформаційного права з іншими галузями права, та використання ним норм та методів останніх.

Правове регулювання, маючи складну структуру, разом з тим, складається з декількох базових елементів, "цеглин," комбінація яких і дає специфічні методи окремих галузей права. Адже, "якщо визначальне значення предмету обумовлює юридичний характер засобів впливу на предмет в цілому і його складові елементи, а відповідно і правову природу методу, то системна структура предмету правового регулювання з такою же неминучістю визначає відповідно системну структуру самого методу правового регулювання"[301, 102].

Характеризуючи базові елементи правового регулювання, С.С. Алексєєв виділив із всієї маси дозволів та заборон загальні дозволи і загальні заборони, які представляють собою особливі режими правого регулювання і "виражають існування двох головних типів (порядків) правового регулювання"[7, 104]. Поряд із дозволами та заборонами діє і тертій тип правового регулювання, побудований на системі позитивних зобов'язань. Але подібні зобов'язання, на думку того ж автора, мають якісні відмінності від двох головних типів правового регулювання, побудованих на дозволах і заборонах, оскільки не мають зв'язку із суб'єктивними правами (виділено нами - Б.К.)[7, 105 - 106].

Розглядаючи в одній із своїх робіт правове регулювання суспільного обігу інформації ми визначили наявність чотирьох специфічних видів цього обігу: закритого, обмеженого, відкритого та вільного [168, 338]. Параметри інформаційних процесів, які відбуваються в рамках закритого обігу, встановлюються державними органами на основі владних приписів; параметри відкритого обігу - безпосередньо суб'єктами інформаційних процесів на основі реалізації їхніх прав на відповідну інформацію. В той же час обмежений обіг представляє собою комбінацію двох перших (наприклад, параметри розповсюдження інформаційної продукції еротичного характеру, які одночасно визначаються державою - віковий ценз, та суб'єктами інформаційних відносин - умови передачі інформації); а вільний обіг, безпосереднє правове регулювання якого відсутнє, представляє собою як раз вищезгадану нами "поведінку поза правовідносинами".

Але попри всі відмінності між різними видами суспільного обігу інформації в основі їх правового регулювання лежать однакові принципи і способи, що дає нам можливість визначити основні властиві характеристики методу інформаційного права.

Так, метод інформаційного права відзначається головною роллю такого базового елементу як загальні дозволи. Ми вже підкреслювали визначальне значення для інформаційного права загальновизнаних прав і свобод людини в галузі інформації. В загальному вигляді ці права можна визначити через принцип "свободи інформації", який представляє собою загальний дозвіл на вільне збирання, зберігання, обробку та розповсюдження інформації. Так, наприклад, згідно норм ст. 5 Закону України "Про інформацію" до основних принципів інформаційних відносин, зокрема відносяться: гарантованість права на інформацію та відкритість, доступність інформації та свобода її обміну.

Вищезгадані загальні дозволи, в цілях ефективного практичного застосування, збалансовано та врегульовано за допомогою системи заборон вже як загального, так і приватного характеру (обмеження, виключення, тощо), які представляють собою другий за значенням елемент методу інформаційного права. Слід зазначити, що заборони не лише обмежують інформаційні права і свободи, але і виступають одним із засобів реалізації останніх. Наприклад, забезпечення передбаченої ч. 2 ст. 32 Конституції України таємниці приватного життя, юридично реалізовано саме через заборону збирати, зберігати, використовувати та поширювати конфіденційну інформацію про особу без її згоди.

Але найбільш характерною ознакою методу інформаційного права є, на нашу думку, виключно обмежене використання позитивних зобов'язань. Це прояснюється двома основними причинами. По-перше, це зазначена вище відсутність зв'язку позитивних зобов'язань із суб'єктивними правами, які складають базис інформаційного права. По-друге, це загальна спрямованість розвитку інформаційного законодавства, яка характеризується відмовою від використання прямих приписів. Наприклад, норма ч. 3. ст. 15 Конституції України, передбачає заборону цензури, тобто заборону прямого втручання держави в інформаційні процеси.

Таким чином, ми можемо визначити метод інформаційного права, як специфічний спосіб правового впливу на характеристики інформаційних процесів, базисом якого є система загальних дозволів, який збалансовується за допомогою системи заборон загального і приватного характеру і обмежено використовує позитивні зобов'язання.

Основуючись на визначеній нами специфіці предмету та методу інформаційного права ми можемо чітко визначити його відмінність від деяких інших галузей права, до складу яких зазвичай включалися інформаційні норми. Маються на увазі найбільш поширені погляди щодо зв'язку інформаційного права або з адміністративним правом [21, 55], або із цивільним [48].

Так, на відміну від адміністративного права, до предмету якого входить "сукупність суспільних відносин, які виникають в процесі організації і функціонування (виділено нами - Б.К.) органів державного управління і здійснення ними заходів адміністративно-правового примусу і притягнення до адміністративної відповідальності"[5, 8], до предмету інформаційного права визначення організаційної структури суб'єктів інформаційних процесів не входить. Крім того, в інформаційному праві основу методу правого регулювання складають загальні дозволи, на відміну від методу адміністративного права, який базується на владних приписах.

Щодо зв'язків інформаційного права з цивільним, то останнє передбачає за загальним правилом абсолютну рівність суб'єктів, в той же час в інформаційному праві початково закладено різноплановість правового статусу суб'єктів (фізичних та юридичних осіб, органів державного управління, посадових осіб, осіб які мають допуск до конфіденційної інформації тощо). Крім того, в регулюванні суспільного обігу деяких видів інформації (державна таємниця, конфіденційна інформація, що знаходиться у власності держави тощо) або регулювання певних інформаційних процесів (діяльність систем спеціального та урядового зв'язку) для інформаційного права характерні владні відносини та відносини підпорядкування, які неможливі в цивільному праві.

Все це дає нам можливість характеризувати інформаційне право, як групу правових норм які регулюють суспільні відносини, що виникають з приводу встановлення режимів та параметрів суспільного обігу інформації, правового статусу, поведінки та зв'язків суб'єктів інформаційних процесів.

Щодо вирішення питання про самостійний або комплексний характер галузі інформаційного права, то це в основному залежить від доктринальних підходів та практики, що склалася. Так, викладені нами міркування свідчать, що теоретичних перешкод для визнання інформаційного права самостійною галуззю не існує. Але, слід враховувати, що на сьогоднішній день правове регулювання питань, які ми відносимо до предмету інформаційного права, офіційно розподілено між конституційним, адміністративним та цивільним правом, що примушує говорити про інформаційне право лише як про комплексну галузь.

Разом з тим, не слід забувати про динамічність інформаційного права, яке зобов'язане своїм формуванням двом основним факторам: підвищенню ролі прав і свобод людини і громадянина в інформаційній діяльності суспільства та держави, та розвиткові інформаційних технологій, процесу глобалізації і пов'язаним з ними змінами у виробничій, політичній та соціальній сферах суспільного життя.

В цьому зв'язку позитивним фактором є включення інформаційного права до юридичної наукової спеціальності 12.00.07. І, цілком можливо, що за визнанням на науково-теоретичному рівні слідуватимуть і зміни на практиці.

Розглядаючи галузеву належність тих норм, що складають правову основу інформаційної безпеки України, слід звернутися до визначеного нами місця інформаційної безпеки в системі державної діяльності яка обумовлюється тим, що функція національної безпеки охоплює певну частину інших функцій держави, зокрема, інформаційної, створюючи тим самим відповідну зону інформаційної безпеки [168, 108 - 109]. Розподіл питань інформаційної безпеки між двома векторами державної діяльності, форми і методи проведення якої мають певну специфіку дають нам можливість говорити про те, що питання інформаційної безпеки регулюються нормами не однієї, а декількох галузей права.

Так, з одного боку, в рамках інформаційного права існує правовий інститут інформаційної безпеки, який охоплює норми якими встановлюються безпечні параметри інформаційних процесів в Україні.

Але цей інститут носить "прикордонний характер", оскільки інформаційна безпека реалізується не лише в рамках інформаційних процесів, але й в рамках державної управлінської діяльності. Тобто окрім суто "інформаційних" правових норм, використовуються адміністративно-правові норми, якими визначаються структура та повноваження суб'єктів захисту інформаційної безпеки, реалізуються їх управлінські рішення, встановлюється юридична відповідальність.

Таким чином для реалізації політики інформаційної безпеки використовуються відповідні правові інститути, щонайменше двох галузей права - інформаційного та адміністративного для характеристики яких ми і пропонуємо використовувати саме термін правова база політики інформаційної безпеки адже він найбільш чітко віддзеркалює саму сутність цього законодавчого утворення.