Наступним нормативним актом, про який варто згадати, незважаючи на те, що він діяв дуже короткий час, були перші в історії Правила внутрішнього тюремного розпорядку (1916 р.). Документ примітний з усіх боків, про що свідчать навіть самі назви розділів: 1. Прийом арештантів; 2. Поведінка арештантів; 3. Дотримання порядку, чистоти, гігієни; 4. Розподілення арештантського часу; 5. Продовольство, виписка, постачання; 6. Побачення та листування; 7. Арештантські роботи; 8. Виправно-дисциплінарні заходи; 9. Звільнення арештантів1.

З початком першої світової війни загальна ситуація в місцях ув'язнення Російської імперії почала дедалі погіршуватися. Значна частина персоналу пенітенціарних установ пішла на фронт. З тих же причин поступово припинили свою діяльність товариства допомоги звільненим в'язням, погіршилась робота попечительських установ. Виникли проблеми з харчовим та речовим забезпеченням в'язниць. Значно зріс рівень рецидивної злочинності2. Звісно за таких умов ні про які реформи або суттєві структурні перебудови вже не йшлося.

Виступаючи в якості головного матеріального придатку державної влади, тюремна система завжди ототожнювалась у свідомості революційно налаштованих мас народу з насильством і гнобленням.

У перші дні лютневої революції 1917 р. разом з центральними тюрмами було розгромлено Головне тюремне управління, знищено його архів і поточне діловодство. Але завдяки організаторським здібностям професора О. Жижиленка, призначеного на посаду начальника ГТУ 8 березня 1917 р., центральний апарат управління тюрмами відновив свою роботу за лічені дні3, одразу ж приступивши до розробки нової пенітенціарної доктрини і виконання постанов Тимчасового уряду від 6 березня.

У першому Циркулярі, надісланому на місця за підписом нового начальника ГТУ, підкреслювалось, що головною метою покарання є виправлення "человека, имеющего несчастье впасть в преступление в силу особенностей своего характера или неблагоприятно сложив-шихся внешних обстоятельств", і що для належного виконання цієї мети слід передусім проявляти гуманізм до в'язнів1.

Дотримуючись обраного курсу, керівництво ГТУ на чолі з О. Жижиленком ініціювало прийняття цілого ряду дуже важливих нормативних актів2, але в цілому покращити існуючий стан справ так і не спромоглося.

Уже 3 березня 1917 р. Харківський тимчасовий виконавчий комітет віддав прокуророві наказ про негайне звільнення з-під варти усіх політичних в'язнів лише на підставі опублікованих у пресі суто декларативних пунктів програми Тимчасового уряду щодо амністії3.

Пізніше, 9 березня, в'язні Херсонської каторжної тюрми загальною кількістю 2000 осіб роззброїли охорону, виламали браму і вийшли у місто4.

У Миколаєві після амністії були звільнені, як і годилося, лише політичні в'язні, але кримінальні одразу ж заявили членові Державної думи І. Тулякову, що вирішили отримати волю хоча б і через тіла своїх наглядачів5.

У Києві кримінальні в'язні також вимагали звільнення. Київський виконавчий комітет був вимушений послати в тюрму своїх представників, щоб пояснити зміст постанов Тимчасового уряду і покласти край безладдю. Але в'язні продовжували вимагати застосування амністії і до них. Діставши підтримку урядових інстанцій в особі комісара з охорони праці О. Спіцина, вони знову порушили перед Виконавчим комітетом6 клопотання про звільнення. А останній, замість термінового вжиття потрібних заходів, передав справу на розгляд спеціальній комісії.

Через кілька днів той же Комітет змушений був розглядати на засіданні нову справу — "Про безпорядки у виправно-арештантських відділеннях"1. Учасники дискусії вважали за необхідне провести радикальні зміни. Заступник судового комісара Вакар запропонував призначити в тюрми і виправно-арештантські відділення нових тимчасових начальників з числа офіцерів, надати їм усю повноту влади та розробити інструкцію про тимчасове управління тюрмою на засадах самоуправління2. Проте ніяких практичних результатів розгляд справи так і не мав.

У тому ж березні 1917 р. 1600 в'язнів Одеської тюрми, чекаючи відповіді уряду на порушене клопотання про амністію для кримінальних злочинців, організували щось на зразок самоврядування, в окремих випадках погоджуючи свої дії з призначеним на посаду начальника тюрми офіцером3.

Газета "Южний Край" одразу ж опублікувала статтю про "тюремну республіку" в Одесі, втечу кримінальних злочинців, розкрадання тюремного майна тощо4. З подібними фактами можна було ознайомитися і в інших засобах масової інформації того часу5.

Під тиском об'єктивних реалій Тимчасовий уряд змушений був приймати все нові й нові роз'яснення до актів політичної і кримінальної амністії6. В результаті протягом кількох перших місяців з тюрем було звільнено 88097 осіб, з яких переважну більшість (93,5%) складали саме кримінальні в'язні і тільки 6,5% — політичні.

Починаючи з березня 1917 р., ГТУ (з 26 квітня — ГУМУ — Головне управління місцями ув'язнення) проводило досить м'яку політику, спрямовану на затвердження нових гуманістичних засад розбудови системи виконання покарань. І лише 7 липня 1917 р. після вдалих спроб насильницького звільнення арештантів воно було змушене прийняти інструкцію "Об употреблении оружия чинами ве-домства мест заключения" — перший нормативний акт, який йшов усупереч із загальною концепцією.

Наступний нормативний акт, спрямований на посилення режиму утримання, — циркуляр ГУМУ за № 74 — був прийнятий лише 5 вересня 1917 р. В ньому ГУМУ вбачало існуючий стан справ у в'язницях вкрай незадовільним і наказувало адміністрації і охороні тримати всі приміщення, де перебувають в'язні, вдень і вночі замкненими і відмикати їх лише в разі справжньої потреби, проводити ретельні обшуки в'язнів після повернення з прогулянок. Цим же циркуляром скасовувалися і всі представництва общини в'язнів — старостат та уповноважені1.

Але бажаного результату прийняття цього нормативного акта не дало і не могло дати. Ситуація в місцях ув'язнення повністю вийшла з-під контролю і залишалася такою досить тривалий час.

У першу чергу це стосувалося й тюремних установ, розташованих на території України, де протягом 1917—1919 рр. влада багато разів переходила з рук в руки.

9 квітня 1918 р. за ініціативою української соціал-демократичної партії на розгляд Малої ради УНР була внесена інтерпеляція про незадовільні умови утримання арештантів у Старокиївському участку. А 13 квітня цим же органом заслуховувалась відповідь на неї міністра судових справ С. Шелухіна. Він зазначав, що становище в'язнів "тяжке через руїни по тюрмах і голод" і що "по старому пайку їм дають усього 50 коп. на харчування в день, тоді як фунт хліба коштує 1 крб. — 1 крб. 20 коп.2".

Після переходу влади до урядових структур Української Держави гетьмана П. Скоропадського розпочався процес тотальної воєнізації апарату управління і найважливіших галузей державно-управлінської діяльності3.

На деякий час припинилися погроми тюрем, розкрадання тюремного майна, напади на адміністрацію та охорону в'язниць. Але стан і устрій тюремних установ майже не змінився. Адміністрація в'язниць у своїй професійній діяльності, як і раніше, керувалася нормативною базою, сформованою за часів Головного управління місцями  ув'язнення1. Уряд же П. Скоропадського безпосередньо, так само як і уряди УНР та ЗУНР2, впритул до вирішення проблеми переустрою системи виконання кримінальних покарань не підійшов3, хоча мав таку змогу, особливо якщо враховувати його склад4.

Окремі кроки в цьому напрямку були зроблені лише за часів Директорії. ЗО липня 1919 р. Симон Петлюра затвердив тимчасовий "Статут внутрішньої служби", розроблений юристами Головного управління Генерального штабу військ. Він складався з XIV розділів і 560 статей. Частина з них визначала права і обов'язки осіб, причетних до виконання вироків штабних судів. Загалом же питання організації ув'язнення розглядалися в окремому — XIII розділі Статуту5.

Наступним нормативним актом, що мав безпосереднє відношення до виконання покарань, був ухвалений Радою народних міністрів і затверджений С. Петлюрою закон "Про судочинство в штабних судах" від 4 серпня 1920 р. Останній врегульовував цілий спектр проблем, які виникали на різних стадіях судочинства, в тому числі й на стадії виконання покарань6.

На перший погляд, ці нормативні акти не мали важливого значення для цивільних установ юстиції того часу, але не треба забувати, що в межах театру бойових дій і наближених до нього територіях, військові установи не тільки чинили правосуддя, а й виконували вироки.

З переходом влади до більшовицьких урядових структур розпочався новий "славнозвісний" етап розбудови виправно-трудової системи, грунтовно описаний у цілому ряді підручників і посібників радянського часу.

Як у центрі в жовтні 1917 р., так і на Україні в березні-квітні 1919 р. створення нової радянської системи керівництва і контролю за діяльністю місць позбавлення волі почалося з ліквідації тюремних інституцій попередньої влади, і звільнення чиновників колишнього Міністерства юстиції Директорії. На початку квітня 1919 р. Народний комісаріат юстиції України прийняв постанову "Про ліквідацію всіх відділів колишнього Міністерства юстиції". "Всі, до цього часу не ліквідовані відділи колишнього МЮ, — говорилося в ст. 36 Постанови, — вважаються ліквідованими з ЗО березня цього року"1. На службі були залишені лише працівники архітектурного підвідділу Головного управління місцями ув'язнення і склад конвойної охорони.

Слідом за підвідділами колишнього МЮ та губернськими тюремними інспектурами були ліквідовані також і всі губернські та повітові комітети Товариства піклувального про тюрми, а їх капітали передані в розпорядження місцевих каральних підвідділів3, які щойно почали утворюватися, хоча постанова про організацію в структурі юридичних відділів губернських, міських і повітових виконкомів тюремно-каральних підвідділів була прийнята ще в лютому 1919 р.

В тому ж 1919 р. була зроблена перша спроба розробити нове виправно-трудове законодавство України, йдеться про проект Статуту про триманих під вартою.

У своїй доповіді про основні принципи його розробки начальник тодішнього Тюремно-карального відділу НКЮ УРСР Брольницький вказував на потребу "піддати корінній реформі весь старий тюремний лад"5.

16 травня остаточний варіант Основних положень Статуту був складений. До його структури входило 15 розділів:

1. Положення про центральне і місцеве управління місцями позбавлення волі,

2. Мета поміщення осіб, які перебувають під слідством, і засуджених у місця позбавлення волі,

3. Постановка робіт у місцях позбавлення волі,

4. Культурно-освітня діяльність,

5. Лікарсько-санітарна частина,

6. Патронаж,

7. Про задоволення релігійних потреб в'язнів,   

8. Постачання місць ув'язнення різного роду довольством,

9. Розподіл в'язнів за категоріями,

10. Заходи заохочення і покарання.         

11. Внутрішній розпорядок у місцях ув'язнення,

12. Положення про фінансову частину управління місцями ув'язнення,

13. Про відділ законодавчих передбачень при ЦТКВ,

14. Про організаційно-інструкторський відділ ЦТКВ,

15. Декрет про організацію корпусу конвойної і тюремної охорони1.

Вже один перелік розділів свідчить про те, що в статуті мали бути відображені не лише організаційні принципи керівництва місцями ув'язнення, а й завдання місць позбавлення волі, основні форми впливу на засуджених, інші питання.