Друга хвиля тюремних реформ у Європі, що її пов'язують з початком міжнародної співпраці і рішеннями перших тюремних конгресів, поступово перекинулась і на Російську імперію. Але тут, на відміну від Європи, тюремні перетворення 60—80-х років XIX ст. носили менш свідомий характер і були обумовлені чинниками значно вищого порядку, а саме — крахом феодально-кріпосницької суспільно-політичної системи і судово-правовою реформою, пов'язаною з відміною тілесних покарань.

У 1856 р. Олександр II офіційно заявив, що кріпосництво краще скасувати зверху, ніж дочекатися, коли воно почне скасовуватися знизу.

Закон про відміну кріпосного права, прийнятий 19 лютого 1861 р., поклав край поміщицькому свавіллю. Тепер особи з числа колишніх кріпаків, які скоїли кримінальні злочини, мали судитися у державних судових установах і нести відповідальність на існуючих загальних засадах. Один з найвідоміших фахівців свого часу в галузі кримінального права і тюрмознавства професор М. Таганцев, оцінюючи значення закону від 19 лютого 1861 р., писав, що цей закон сколихнув "дві найголовніші засади карної системи: різні покарання для осіб, які мають привілеї, та непривілейованих, і тому панування тілесних покарань".

Під час розробки проекту селянської реформи знову постало питання про скасування тілесних покарань. Так, у 1858 р. під час одного із засідань комітету, спеціально створеного наприкінці 1856 р. з метою розробки плану реформ, Я. Ростовцев у присутності Олександра II заявив, що в новому положенні про селян "о наказаний телесномь не следуегь упоминать вовсе: зто бьіло бьі пятномь насто-ящаго законодательства". Зрештою селяни звільнилися від кріпосницької залежності, але тілесні покарання у їх середовищі після прийняття закону від 19 лютого 1861 р. залишилися.

Проте не минуло й місяця, як дебати з цього приводу виникли знову. В березні 1861 р. князь М. Орлов представив Олександру II записку з вимогою скасувати тілесні покарання в Російській імперії і царстві Польському. У записці зазначалося, що в Росії тілесні покарання слугують фундаментом для всієї карної системи, між тим вони є зло у християнському, моральному і суспільному відношенні. Філософи, юристи, державні люди усіх часів визнавали тілесні покарання аморальним і безцільним мордуванням, а "в нас б'ють кожного, хто дає себе бити". "Плети, клеймение й розги должньї бьіть отмененн". Все це вже, мовляв, давно не викликає жаху, а лише принижує гідність людини. Шпіцрутени у війську — є кваліфікована смертна кара, солдатам огидна роль катів.

Записку Олександр II передав для обговорення в комітет при другому відділенні. Комітет погодився з Орловим, і виніс таку ухвалу: уряд не має тепер на меті тільки залякати злочинця, а прагне його виправити. Тілесні покарання не відповідають ані гідності людини, ані духу часу, ані успіхам законодавства.

Керуючись думкою більшості, комітет прийняв постанову, яка згодом дістала своє відображення у Законі від 17 квітня 1863 р. про відміну тілесних покарань1.

Відгомоном закону від 17 квітня 1863 р. були закон від ЗО серпня 1864 р. про відміну тілесних покарань у Царстві Польському та Статут від 20 листопада того ж року. Останній увібрав у себе постанови про незначні злочини, прийняті попередніми законами. Особлива частина цього Статуту (статті 28—181) передбачала у 18 випадках покарання тюрмою, у 59 — арештом.

Важливою подією в історії розвитку тюремної системи і тюремного законодавства було утворення в 1872 р. комісії для складання "загального систематичного проекту тюремного перетворення" під головуванням графа Сологуба. Надзвичайна потреба в роботі комісії обумовлювалася тим, що тюремне законодавство майже до 1872 р. являло собою несистематизований збірник нормативних актів, прийнятих у різний час. Зрозуміло, що з такою нормативною базою ні про яку реформу системи не можна було і мріяти.

Матеріали роботи комісії вийшли друком у 1873 р. під назвою "Історія і сучасний стан каральних установ за кордоном і в Росії".

Метою здійснення своїх завдань комісія вважала створення загального систематизованого статуту про місця ув'язнення, такого, який являв би собою не набір ряду історичних уривчастих законоположень, а цілісний, перейнятий внутрішньою єдністю кодекс про місця ув'язнення, узгоджений з усіма перетвореннями — відміною кріпосного права, тілесних покарань і застарілих форм судочинства. 19 травня 1873 р. проекти трьох положень — про місця ув'язнення цивільного відомства, про пересильні установи, про порядок введення в дію тюремної реформи, та інші матеріали, напрацьовані комісією, були передані на розгляд особливого комітету, утвореного для остаточного обговорення тюремних перетворень. Головою цього комітету було призначено члена Державної ради графа Зубова.

Після ознайомлення з матеріалами та відповідних підрахунків комітет Зубова дійшов висновку, що середня вартість одного арештантського місця становитиме близько 600 крб., і що таким чином при загальній кількості арештантів у 70000 осіб реформа обійдеться державній скарбниці у 42 мільйони крб. "Навряд чи якась держава, — розмірковували члени комітету, — у змозі відрахувати одразу таку значну суму на потреби тюремної системи. Але разом з тим, ніяка держава, розуміючи, що покарання не досягає своєї мети за відсутністю правильної організації тюремної справи, не може в принципі відкидати реформи лише внаслідок їх надмірної вартості".

20 квітня 1871 р. пропозиції комітету були внесені на розгляд Державної ради, а згодом — передані на доопрацювання в спеціальну комісію, утворену з членів Державної ради, персональний склад якої на чолі зі статс-секретарем Гротом було "вьісочайше" затверджений 28 лютого 1877 р.

Від самого початку комісія Грота зосередила головну увагу на розгляді проекту Міністерства юстиції про встановлення нових засад карної системи, які надалі дістали своє відображення в положеннях Закону від 11 грудня 1879 р., виданого "для керівництва в ході тюремних перетворень та перегляді Уложення про покарання".

У ході обговорення було запропоновано два альтернативні шляхи розбудови системи: або взяти за основу пропозиції комітету графа Зубова і продовжити розробку детальних правил тюремного устрою та управління; або призупинити нормотворчу діяльність, реорганізувати центральний апарат управління тюрмами і надати йому можливість продовжити реформи виходячи з конкретних обставин.

Останній варіант розвитку подій було визнано перспективнішим.

Закон про організацію Головного тюремного управління (ГТУ) було затверджено 27 лютого 1879 р. Але тільки 23 квітня першим начальником ГТУ був призначений таємний радник Галкін-Враской. Офіційне ж відкриття управління відбулося 16 червня 1879 р.

Не чекаючи поки Державна рада затвердить засади нової системи покарань, начальник ГТУ Галкін-Враской восени 1879 р. особисто проінспектував тюремні установи в містах Києві, Харкові, Одесі, Миколаєві, Херсоні, Сімферополі, Севастополі, Керчі, Феодосії та інших, обговоривши з місцевим керівництвом найважливіші питання стосовно побудови нових і реконструкції старих тюремнихспоруд.           

Окрім цього за період з 16 червня по 1 вересня ГТУ приступило до здійснення ряду корисних починань, спрямованих на упорядкування різних галузей тюремної справи. Зокрема, циркуляром від імені начальника ГТУ від 21 серпня 1879 р. увага губернаторів зверталася на потребу розвитку в тюремних замках праці засуджених. Була також впроваджена при ГТУ посада особливого техніка з будівельної частини; заснована спеціальна бібліотека при ГТУ. Встановлювався обмін офіційними виданнями з тюремними управліннями Англії, Франції та Італії, розпочато: розробку питання про спеціальну підготовку осіб, які мають бажання обійняти посаду наглядачів у тюрмі; роботу над проектом про утворення при ГТУ особливого статистичного бюро; перегляд статуту Товариства піклувального про тюрми тощо.

Усі ці заходи яскраво свідчать про те, що новоутворене Головне тюремне управління одразу ж стало на шлях самостійної творчої діяльності і проявило при цьому широку ініціативу стосовно не лише розробки, а й вирішення важливих питань, які в подальшому складали предмет турбот тюремного відомства, а саме: приведення до ладу тюремних споруд; покращення якісного складу адміністрації і нагляду місць ув'язнення; поліпшення тюремного господарства й організації тюремних робіт, системи морально-релігійного виховання в'язнів, розвитку пересильної частини, організації патронажу над звільненими з місць позбавлення волі1.

Згадавши про розвиток кримінально-виконавчої системи у другій половині XIX ст., варто сказати також і про розвиток законодавства. Йдеться про відомі редакції "Статуту про триманих під вартою" 1857, 1886, 1890 років.

При порівнянні редакцій 1857 р. та 1886 р. можна виявити велику розбіжність у кількості статей. Замість 1130 статей Статуту видання 1857 р. Статут про триманих під вартою 1886 р. мав 400 статей, їх зменшення пояснюється виключенням цілого ряду статей, що мали відношення до скасованих видів позбавлення волі — упокорювальних і робочих домів. Щодо арештантських рот цивільного відомства, вони були замінені виправно-арештанськими відділеннями.

Велика розбіжність у кількості статей певним чином вплинула на зміст і структуру статуту. Але це була не остання кодифікація, оскільки через шість років Статут був знову переглянутий.

У виданні 1890 р. нараховувалося 394 статті, а впродовж 1909 р. залишилося 439. Змістовна частина Статуту настільки велика, що назвати всі статті практично неможливо. Нагадаємо лише назви розділів і глав.

Загалом Статут складався з двох розділів: 1. Установи місць тримання під вартою; 2. Статути про триманих під вартою.

Перший розділ мав чотири глави: 1. Загальні положення (ст. 1 — 5); 2. Про устрій і тримання місць ув'язнення (ст. 6—13); 3. Про управління місць ув'язнення (ст. 14—63); 4. Статут Товариства піклу-вального про тюрми (ст. 64—123).

Другий розділ мав дев'ять глав: 1. Про приміщення для арештованих (ст. 124—152); 2. Про виховно-виправні установи для неповнолітніх (ст. 153—167 були відмінені і замінені правилами, викладеними в Положенні про виховно-виправні установи для неповнолітніх від 1909 р.); 3. Про осіб, які тримаються при поліції і в тюрмах (ст. 168—280); 4. Про осіб, які тримаються у виправно-арештантських відділеннях (ст. 281—340); 5. Про заняття арештантів роботами і про розподіл отриманих від цього доходів (ст. 344—371); 6. Про пересилку арештантів (ст. 372—394); 7. Про дисциплінарну відповідальність осіб, які тримаються під вартою в тюрмах, виправно-арештантських відділеннях, та про попередження втеч з-під варти (ст. 395—415)1 та інші.

Значну роль щодо нормативно-правового регулювання діяльності у сфері виконання покарань до 1917 р. відіграла "Загальна тюремна інструкція", остаточно затверджена 28 грудня 1915 р. Вперше вона була оголошена як тимчасова 1 березня 1912 р. і протягом трьох років проходила апробацію на практиці. Причому практичні працівники і науковці обговорювали її положення на сторінках засобів масової інформації, зокрема відомчого журналу "Тюремний вісник".

Загалом інструкція торкалася конкретних питань роботи пенітенціарних установ і відносин у системах: в'язень — адміністрація та персонал; персонал — адміністрація; адміністрація — центральне управління. У ній можна знайти все, починаючи з прав, обов'язків, відповідальності в'язня, закінчуючи правами, обов'язками, відповідальністю центральних органів.

РябчиковА. Н. Устав содержащихся под стражею, по продолжению 1909 г. Со всеми указаниями й распоряжениями Правительства по тюремной части, последовавшими на 1 января 1911 г. - СПб., 1912.