Таким чином, законодавством України регулюються (визначаються) лише межі (початкова та кінцева) існування кримінального закону в часі, а не сам час існування кримінального закону, як абсолютний об'єктивний його атрибут, що є формою послідовних існувань кримінального закону одномірно і односпрямовано від минулого до майбутнього [8, с. 57; 55, с. 134-138]. Час, протягом якого існує кримінальний закон (як, втім, і будь-який інший закон), прийнято називати часом чинності кримінального закону, початковий момент цього часу - моментом (часом) набуття чинності законом, а кінцевий - моментом (часом) втрати чинності законом. Отже чинність кримінального закону - це той проміжок часу, протягом якого він існує як такий, протягом якого закон “живе”. Для того, щоб встановити час чинності кримінального закону саме й слід визначити початковий та кінцевий моменти його існування: момент “народження” закону та момент його “смерті”.

Кримінальний закон починає своє існування з моменту набуття ним чинності, яке, як відомо, є завершальною стадією законодавчого процесу, що відбувається поза Парламентом і здійснюється Президентом України [54, с. 37-38; 127, с. 221]. Передумовою ж набуття законом чинності є його оприлюднення (частина 3 статті 57 Конституції України). Ідея про необхідність оприлюднення кожного закону перед набуттям ним чинності є визначним досягненням розвинутих демократій.

Декларуючи свою відданість ідеалам права та демократії, і Конституція України встановлює, що закони повинні бути доведені до відома населення у встановленому законом порядку (частина 2 статті 57) і що не доведений до відома населення закон є нечинним (частина 3 тієї ж статті). Таким чином, Конституцією встановлюється, що будь-який закон, перш ніж набути чинності, обов'язково повинен бути офіційно оприлюдненим. Загальні положення про порядок оприлюднення законів України та набуття ними чинності сформульовані у статті 94 Конституції України. Відповідно до частини 4 згаданої статті “закон набуває чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування”.

Сьогодні в Україні закони офіційно оприлюднюються шляхом надрукування їх тексту в офіційних друкованих засобах масової інформації. Пунктом 1 Указу Президента України від 10 червня 1997 р. “Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності” [289] встановлено, що “закони України … не пізніш як у п'ятнадцятиденний строк після їх прийняття у встановленому порядку і підписання підлягають оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях, якими є: “Офіційний вісник України”, “Відомості Верховної Ради України”, газета “Урядовий кур'єр” та інформаційний бюлетень «Офіційний вісник Президента України». Таким чином, цим Указом, передбачено, що коло офіційних видань обмежується чотирма найменуваннями.

Конституція України ставить за мету шляхом оприлюднення кожного закону довести його до відома населення (частина 2 статті 57). Така мета видається занадто декларативною, оскільки навряд чи колись буде досягнута. Саме з метою створення реальної можливості для ознайомлення населення зі змістом нових законів Конституцією і передбачається десятиденний строк, який, за загальним правилом, має сплинути з моменту оприлюднення закону до моменту набуття ним чинності. При цьому Конституція України надає законодавцеві можливість цей термін збільшувати або скорочувати, але не ближче, ніж до дня оприлюднення закону.

Вважається, що протягом десяти днів (за загальним правилом) кожен громадянин має реальну можливість ознайомитися зі змістом закону. Проте, така презумпція, як уявляється, не завжди виправдана. Тим більше невиправданою уявляється відмова від надання десятиденного строку на ознайомлення із законом у випадках, коли він набуває чинності, як це часто має місце, з дня опублікування. Люди у більшості випадків дізнаються про зміст нових законів, коли “наслідують взірці встановлені іншими, кого вони вважають краще поінформованими ніж самих себе” [423, с. 54]. Новий кримінальний закон, перш ніж набути чинності, має увійти у суспільну свідомість як через безпосереднє ознайомлення з ним, його викладом чи коментарями кожного, кого він стосується, так і, головним чином, через передачу інформації про злочини шляхом створення певного суспільного еталону правомірної поведінки тими, чиї дії вважаються за взірці іншими людьми. Навряд чи це можна зробити за 10 днів. І вже абсолютно неможливо цього досягти опівночі тієї доби, коли був оприлюднений закон, що набуває чинності з дня опублікування.

Так, наприклад, наклеп та образа були декриміналізовані в Україні з 1 вересня 2001 року, тобто з дня набуття чинності КК України 2001 року. В той же час сам КК України був офіційно оприлюднений 19 червня 2001 року, а неофіційно - ще раніше. Таким чином, за період з 19 червня до 1 вересня 2001 року органи кримінального переслідування та суди могли порушувати та провадити кримінальні справи за статтями 125 та 126 КК України 1960 року, наперед знаючи, що з 1 вересня такі кримінальні справи будуть закриті. В Російській Федерації подібна ситуація склалася при набутті чинності КК 1996 року, який був офіційно оприлюднений майже за півроку до дня набуття ним чинності. Це створило досить широке коло проблем у правозастосуванні, пов'язаних з тим, що окремі суди застосовували положення ще нечинного КК, інші ж продовжували розгляд справ до останнього дня чинності старого КК, а потім припиняли їх тощо [181, с. 10-11].

Таким чином, початковим моментом чинності кримінального закону є момент, у який закінчується визначений Конституцією України чи самим кримінальним законом строк, що має сплинути з дня його офіційного оприлюднення. При цьому порядок офіційного оприлюднення законів та вирахування вказаного строку потребує на сьогодні суттєвих удосконалень.

Якщо набуття чинності - це початковий момент життя закону, з якого він власне й існує як такий і за формою, і за змістом, то втрата ним чинності - кінцевий момент його існування. Однак, якщо набуття законом чинності більш чи менш повно врегульоване Конституцією та законодавством України, то втрата ним чинності ще, на жаль, не отримала належного законодавчого регулювання, що інколи призводить до певних труднощів у визначенні кінцевого моменту чинності одного закону та початкового моменту чинності іншого, а, отже, і щодо визначення зворотної дії нового закону.

В науці кримінального права давно вже висловлена думка про те, що кримінальний закон є чинним доти, доки він не буде скасований чи змінений у встановленому порядку [119, с. 11]. Однак окремі криміналісти трактують підстави втрати чинності кримінальним законом дещо ширше. Так, на думку О.А. Герцензона “затверджений кримінальний закон, що набув чинності, є чинним до настання однієї з наступних умов: 1) скасування закону, 2) зміни закону в частині, заміни його іншим законом, 3) спливу строку чинності закону, 4) відпадання особливих умов і обставин, що викликали дію цього закону” [60, с. 213]. Запропоновані О.А. Герцензоном чотири підстави втрати кримінальним законом чинності сьогодні стали практично хрестоматійними, і увійшли до багатьох підручників з кримінального права [47, с. 33; 141 с. 53; 297, с. 25; 331, с. 32; 390, с. 72]. Тим не менше, повністю погодитися з ними не уявляється за можливе. Сказане, зокрема, стосується такої підстави, за якої, на думку О.А. Герцензона, кримінальний закон втрачає чинність, як відпадання особливих умов і обставин, на існування яких такий закон був розрахований.

Так, кримінальний закон в тій чи іншій частині може втратити чинність з наступних трьох причин: по-перше, у зв'язку з його скасуванням; по-друге, у зв'язку із заміною його іншим законом (викладенням в іншій редакції); по-третє, у зв'язку зі спливом визначеного законодавцем строку чинності тієї чи іншої статті кримінального закону.

Скасування кримінального закону, поряд із заміною його іншим, є найбільш поширеним способом втрати чинності всім законам чи окремими його частинами. Таке скасування може здійснюватися Верховною Радою України шляхом прийняття закону про скасування (втрату чинності) того чи іншого припису кримінального закону без заміни його іншим. Крім того, відповідно до частини 2 статті 152 Конституції України закон чи окремі його положення також втрачають чинність з дня з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Наступною підставою втрати чинності кримінальним законом є його заміна іншим або ж викладення у новій редакції. Такий порядок припинення чинності законів є відомим ще з часів давньоримського права - lex posterior derogat priori (закон наступний скасовує попередній) - і сьогодні знайшов визнання не лише у вітчизняній та зарубіжній правовій науці, а й в актах органів державної влади України.

Втрата кримінальним законом чинності з підстав спливу строку, визначеного законодавцем при його прийнятті, в історії розвитку кримінальних законів України ще не зустрічалася. Це, однак, не виключає того, що на певному історичному етапі законодавець може вдатися до неї, а, отже, потенційно вона є можливою і тому має розглядатися в системі інших підстав. Відмінність цією підстави втрати кримінальним законом чинності від його скасування шляхом прийняття іншого закону, строк набуття чинності якого віддалений у часі, полягає в двох моментах. По-перше, при втраті кримінальним законом чинності у зв'язку зі спливом визначеного строку, строк його чинності визначається у саме в цьому, а не в іншому законі. По-друге, такий строк визначається законодавцем вже в момент прийняття закону, а не під час його чинності. При недотриманні принаймні однієї з цих умов вже матиме місце втрата чинності законом з підстав його скасування.

Отже, кримінальний закон втрачає чинність у випадках його скасування, зміни іншим законом чи спливу визначенного строку його чинності.

1.3 Дія кримінального закону в кримінальному правовідношенні

Проблема поняття дії кримінального закону до цього часу залишається мало дослідженою в кримінально-правовій науці. Відчасти це зумовлено тим, що і в загальній теорії права досі ще не досягнуто однозначності в її розумінні. Між тим, розуміння феномену дії закону має принципове значення, оскільки, як слушно зазначає Ю.О. Тихомиров, дозволяє виявити та глибше зрозуміти особливості законодавчого впливу на поведінку людей та ефективність такого впливу [360, с. 222]. Очевидно, що при використанні юристами-науковцями терміну “дія закону” має місце полісемія (багатозначність) терміну, чим, як відомо, часто хибує і законодавство, і правова наука. Так, у багатьох випадках в літературі поняття “дія” закону ототожнюється з поняттям його “чинності”, у зв'язку з чим під “дією” закону розуміється як власне його дія, так і його чинність. Конституційний Суд України в одному зі своїх рішень також фактично ототожнив поняття “дія” і “чинність” закону “Дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності” - відзначає Конституційний Суд України Див.: [372]. Навіть у КК України 1960 року ці поняття не розмежовувалися і вживалися в його статті 6 чи то як синоніми, чи як полісеми. Такий стан термінологічної невизначеності, очевидно, був викликаний тим, що вітчизняна правова наука протягом довгого часу розвивалася в “російськомовному варіанті”, а серед вчених, які пишуть російською мовою, дійсно викликає труднощі розмежування понять “чинність” і “дія” кримінального закону [80, с. 17-18; 190, с. 24-29; 394, с. 20-21] На таку неоднозначність поняття “дія закону” в російськомовній літературі справедливо звертає увагу М.Й. Коржанський [139, с. 30]., оскільки, як відомо, російською і “чинність”, і “дія” перекладаються однаково - “действие”.