Іберійська модель характеризується значним ступенем централізації. За такої організації місцевого самоврядування і управління функції управління на всіх територіальних рівнях здійснюють обрані представницькі органи (ради, хунти, муніципалітети), а також обрані населенням або радою одноособові виконавчі органи (префекти, алькади, регідори). Вони за посадою стають головами відповідних рад і водночас затверджуються центральною владою як її представники у відповідних адміністративно-територіальних одиницях, зосереджуючи таким чином у своїх руках значну частину владних повноважень [13, c. 453].

Радянська модель на сучасному етапі суспільного розвитку не є поширеною. В основі цієї моделі лежить принцип повновладдя представницьких органів на відповідній території. Вона характеризується заперечністю принципу поділу влади, проголошує повновладдя представницьких рад на відповідних територіях, ієрархічна підпорядкованість нижчого рівня місцевого самоврядування вищестоячим органам.

Змішана модель склалася через поєднання рис притаманних різним моделям, їх певної модифікації. Її наявність зумовлюється фактом наявності особливостей адміністративної опіки чи державного контролю, співвідношення одноособового та колегіального начал у здійсненні самоврядування рівня осілості населення, поєднання принципів виборності й призначуваності, особливостей територіального устрою та реформування існуючих систем. Модель характеризується тим, що управління на всіх субнаціональних рівнях здійснюють обрані населенням представницькі органи місцевого самоврядування (ради) та його відповідні головні посадові особи (мери, регідори, префекти, алькади), які стаючи головами відповідних рад, одночасно затверджуються органами державної влади на місцях. Ця модель поєднує в собі ознаки континентальної та іберійської моделей.

2. Модель місцевого самоврядування в Україні

Аналіз законодавства України дозволяє зробити висновок, що в нашій державі реалізовано само змішану модель місцевого самоврядування, особливості якої зводяться до такого:

1) право на місцеве самоврядування визнається лише за територіальними громадами сіл, селищ, міст;

2) на регіональному рівні (район, область) практично всі функції управління територією здійснюють органи виконавчої влади - місцеві державні адміністрації, а органи місцевого самоврядування (районні та обласні ради) носять декоративний характер і реально не впливають на стан соціально-економічного та культурного розвитку регіону;

3) організація місцевого самоврядування здійснюється за системою «сильний мер - рада», яка передбачає, що обраний територіальною громадою сільський, селищний, міський голова відіграє досить вагому роль в системі місцевого самоврядування - він головує на сесії відповідної ради, очолює її виконавчий комітет та здійснює функції представництва громади у відносинах з іншими громадами, органами державної влади, підприємствами, організаціями та установами;

4) компетенція місцевого самоврядування закріплюється згідно з позитивним принципом правового регулювання (органи місцевого самоврядування зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України) [14];

Аналіз законодавства в Україні моделі місцевого самоврядування дозволяє зробити висновок, що вона не в повній мірі відповідає принципам та стандартам Європейської хартії місцевого самоврядування і, зокрема:

1) суперечить положенням Хартії щодо віднесення до суб'єкта права на місцеве самоврядування всіх рівнів місцевих властей, оскільки передбачає визнання прав на місцеве самоврядування лише за їх низовим рівнем (село, селище, місто);

2) в законодавстві України не визначено територіальної основи місцевого самоврядування (територіальних меж юрисдикції громади);

3) при закріпленні компетенції місцевого самоврядування не дотриманий принцип субсидіарності, проголошений Хартією. Зокрема, значна частина повноважень місцевого самоврядування отримала статус «делегованих», а характер розподілу повноважень між органами місцевого самоврядування та місцевими органами виконавчої влади призвів до виникнення «конкуренції компетенцій», тобто до такої ситуації, коли до відання органів місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій віднесені однакові питання управління.

3. Особливості української конституційної конструкції місцевого самоврядування

Створюючи законодавчі рамки діяльності місцевого самоврядування, держава керувалася в першу чергу Конституцією України. Не менш важливим було й дотримання вимог і норм ратифікованої українським парламентом Європейської хартії місцевого самоврядування. У розділі першому Конституції "Загальні засади" (Ст. 5) місцеве самоврядування згадується як право народу здійснювати владу, в тому числі і через органи місцевого самоврядування. ("Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування" [15]. Тут ми бачимо повну нормативну узгодженість між українським законодавством і європейським розумінням місцевого самоврядування. І в нашому Основному законі, і в Європейській Хартії чітко і недвозначно вказується, що суб'єктом місцевого самоврядування є спеціальні управлінські органи. У Хартії вони називаються місцевими владами, а в Україні - органами місцевого самоврядування. Для європейців природа цієї влади та межі її правоздатності логічно укладаються в рамки представницької демократії. "Місцеве самоврядування означає право і спроможність місцевої влади, в межах закону, здійснювати регулювання і управління суттєвою часткою державних справ, які належать до їхньої компетенції і в інтересах місцевого населення. Це право здійснюється радами або зборами, члени яких вільно обираються таємним голосуванням на основі прямого, рівного, загального виборчого права і які можуть мати підзвітні їм виконавчі органи. Існуюче положення ніяк не заважає використанню зборів громадян, референдумів або будь-якої іншої форми прямої участі громадян, якщо це дозволяється законом" [16]. Не важко пересвідчитися, що європейська конструкція місцевого самоврядування має завершений характер і не потребує ніякої інтерпретації і трактування.

Далі між європейським визначенням і українським з'являються суттєві відмінності. У розділі XI можна прочитати, що "Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи", Ст. 140. Ця думка простеджується і в частині 1-й ст.2 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" (далі- ЗАКОН). "Місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України" [17]. Тобто, в конституційну конструкцію місцевого самоврядування вноситься елемент конкуренції влад. Поруч з органами місцевого самоврядування з'являється новий суб'єкт управління - територіальна громада. Далі конструкція місцевого самоврядування отримує ще один суб'єкт владних повноважень і ще більш ускладнюється. У Ст. 141 Конституції України цій територіальній громаді надається право обирати сільського, селищного, міського голову, який має очолювати виконавчий орган ради і головувати на її засіданнях, фактично управляти цими органами.

Розвиваючи ідеї Конституції, ЗАКОН вносить дедалі більше плутанини в термінологію і розуміння суті місцевого самоврядування.

Скажімо, в статті 5 першим елементом системи місцевого самоврядування називається територіальна громада. (У статті 6 - первинний суб'єкт). Але коли справа доходить до розподілу повноважень, то названий первинний суб'єкт в ЗАКОНІ таких повноважень взагалі не отримує.

Не випадково, що і в науковому середовищі, і серед практиків державного будівництва, особливо серед політиків, посилюється незадоволення існуючою законодавчою формою, народжується спротив і бажання змін у напрямку пошуку більш досконалої формули місцевого самоврядування. По суті, законодавство в такому випадку не стільки вносить порядок і розуміння, скільки стає причиною конфлікту інтересів в самій цій сфері. "Закцентую, однак, вашу увагу на світоглядній проблемі, яку потрібно усунути для того, щоб змінити відповідно правове поле. Досі у нас, на відміну від іншої частини Європи, колективне стоїть вище від особистого. Це спричинило, зокрема, невідповідність закону про місцеве самоврядування Європейській хартії місцевого самоврядування" [18, c. 65].

Наприклад, поняття "безпосередньо", вставлене в права територіальної громади (Ст. 140), або "самостійно" в ст. 2 вищезгаданого ЗАКОНУ порушує, в свою чергу, питання про перерозподіл владних повноважень. Для науковців і дослідників - це привід для дискусій "про курку і яйце". "Таке поняття, скажімо, як безпосереднє право громад... Треба нормально здійснювати процес щодо повноважень, але це треба зробити через Конституцію, через норму закріпити виключно компетенцію громади, розмежувати цю компетенцію з органами... Сьогодні ми говоримо, що з позиції науки конституційного права і практики можна вважати процес конституційного реформування місцевого самоврядування поки що незавершеним..." [19, c. 60, 69, 80-82].

Для законодавців - це поле боротьби за внесення змін і доповнень у законодавство, вигідних тим чи іншим політичним силам. За останні декілька років до Верховної Ради України різними групами депутатів вже неодноразово вносилися і розглядалися в її комісіях декілька проектів внесення змін до Основного Закону або нової редакції Закону про місцеве самоврядування.

Для політиків, прихильників прямої демократії, які переважне право прийняття будь-яких управлінських рішень відносять до компетенції громадських зборів, слухань, референдумів - це привід для тиску на місцеву владу. Як приклад можна навести багатомісячні гострі, часто дуже не толерантні дискусії між органами місцевого самоврядування міст, наприклад Донецька (Львова, Дніпропетровська, Харкова та інших) та представниками громадських кіл навколо затвердження Статутів цих міст. Зрозуміло, що в центрі непорозуміння були суперечки з земельних питань, розподілу комунальної власності, бюджету самоврядування. Що з того, що в статті 143 Конституції жителям громади надано право безпосередньо управляти майном, що є в комунальній власності, затверджувати програми соціально-економічного та культурного розвитку і бюджети відповідних громад і контролювати їх виконання, встановлювати місцеві податки і збори та інше, якщо в ЗАКОНІ такі повноваження не передбачені. І не передбачені не тому, що хтось забув їх включити в якусь чергову статтю, а лише тому, що їх у територіальної громади просто немає. Не реально і в принципі незаконно було б в кожному разі при вирішенні питань місцевого значення проводити місцевий референдум. Таке самоврядування важко навіть собі уявити. Часи сільського, хутірського і будь-якого іншого Віче пройшли з появою представницької демократії.